Чому ми досі боїмося і не довіряємо лікарям. І як розірвати це замкнене коло

Є класний серіал "Хороший лікар". Він про хлопця з аутизмом, який став прекрасним діагностом та хірургом. Але в реальному житті це було б неможливо. Багатьом в Україні й без аутизму не вдасться стати гідним представником нашого непростого фаху. На жаль, система української медичної освіти, починаючи з відбору, влаштована так, що хорошими лікарями вчорашні студенти медуніверситетів стають не завдяки, а всупереч. 

Я в медицині вже майже 30 років. Починала санітаркою на невідкладній у 16. Мала мити підлогу, а сама весь час напрошувалась із лікарями на виклики. Там побачила першу смерть пацієнта, першого хворого на пізній стадії раку, наркоманів, алкоголіків, бомжів, добрих бабусь, які тричі за ніч викликали "швидку", аби виміряти тиск.

Часи були лихі – початок 90-х, відповідної "романтики" вистачало. Потім був медінститут, який тоді ще не називався університетом, робота медсестрою після пар, після того інтернатура.

Потім я навіть пішла з професії на декілька років. І лише після всього цього – усвідомлене повернення до медицини і гостре бажання нарешті стати тим самим хорошим лікарем. Мені було вже 30 років. 

Сьогодні я весь час дивуюсь, коли дивлюсь на своїх нинішніх 24-річних інтернів – вони мають чітке бачення своєї кар’єри.

Добре пам’ятаю свої думки, коли поверталася до роботи в медицині – якщо вже бути лікарем, то тільки хорошим. Інакше навіщо все це? Можна й у торгівлі залишитися. Багато хто й лишився. Нагадаю – часи були лихі. Зарплата дільничного лікаря у державній поліклініці тоді дорівнювала вартості двох кілограмів бананів. 

Тож, хто такий, з моєї точки зору, хороший лікар? Це людина (підкреслюю – не машина), котра любить те, чим займається. Вона має мотивацію – допомагати. Так, психологи відносять медицину до "допомагаючих професій". Без бажання допомагати в медицині нема чого робити.

Хороший лікар – людина, яка має емпатію. Про це багато говорять, але далеко не всі розуміють, що воно таке. А це – лише вміння поставити себе на місце іншої людини та зрозуміти, що вона відчуває. А потім – прийняти факт, що ця людина має право на такі відчуття.  

Крім того, у хорошого лікаря має бути добре розвинений емоційний інтелект. Саме через це головного героя серіалу "Хороший лікар" насправді не можна назвати хорошим лікарем – через психологічні особливості емоційний інтелект у нього фактично відсутній.

Але емоційний інтелект ой як потрібен. Хоча б для того, щоб лікар міг зрозуміти, що відчуває хвора людина. 

І лише після всього цього у списку необхідних для хорошого лікаря якостей йдуть здатність до навчання, критичне мислення, логіка, системне мислення та інші речі. 

А ще останнім часом я замислююсь про те, що на лікарях лежить велика соціальна відповідальність у загальнолюдському сенсі – бажання зробити кращою медицину в тій країні, де вони живуть.

Розуміння соціальних процесів у суспільстві та участь у них на боці сил добра. Боротьба з невіглаством у будь-яких його проявах. Особиста відповідальність навіть у дрібничках. Наприклад, лікар не може їздити не пристібнутим у авто. Тому що є люди, які скажуть: "А я не буду пристібатися! Навіть мій лікар, така розумна людина, і той не пристібається!".

Я вірю в інтелектуальну еліту. І в усі часи лікарі належали саме до неї. То де ж взяти такого лікаря? Його потрібно виростити. У певних умовах.

Мотивація та відбір

Все починається з відбору. Вважаю, що всі, хто вступає до медуніверситету, мають відпрацювати певну кількість годин з пацієнтами – аби, як мінімум, розуміти, як це виглядає в житті. 

Крім того, потрібні психологи, які будуть оцінювати, чи підходить конкретній людині "допомагаюча професія". Вони мають оцінювати, що мотивує майбутнього студента медика бути лікарем, та чи відповідає його мотивація тому, що хочемо отримати на виході. Подібну оцінку я б проводила ще раз при вступі на інтернатуру. Відбір має бути максимально суворим – вже на вході до університету потрібно відсіювати молодих людей з неправильною мотивацією.

А також відбирати тих, хто зможе дійсно добре навчатися, розуміючи при цьому, навіщо це робить.

Відповідно, на вході потрібен "фільтр" – високі бали з ЗНО. Вірогідність якнайкраще навчити відмінника набагато вища, ніж учорашнього двієчника. 

Комунікація та помилки

Залежно від спеціалізації, варто додати й оцінку вміння працювати у команді, вміння визнавати свої помилки, ступінь володіння комунікативними навичками. 

Наприклад, рентгенологу комунікативні навички потрібні менше, ніж педіатру. Хоча зовсім без них навіть рентгенологу – ніяк.

Для реаніматолога гостро необхідне вміння працювати у команді. Хірург повинен вміти визнати свою помилку та вчасно попросити про допомогу колег – інакше наслідки можуть бути фатальними для пацієнта.

Вчасно визнати свою помилку має вміти кожен лікар. І цього також потрібно вчити.

Якісне навчання

З якісним освітнім медконтентом в Україні є проблеми. Що ми бачимо?

Студент вивчив (якщо вивчив) анатомію на першому курсі, фізіологію – на другому, патофізіологію – на третьому. І поки він нарешті дістався клінічних дисциплін та вперше побачив хворого на четвертому курсі, вже встиг забути частину з того, що вчив раніше.

А помацати руками пацієнта? Дай бог, якщо дозволили на п'ятому курсі. Самостійні рішення молодому фахівцю сьогодні не можна приймати навіть у інтернатурі – бо хто ж за це відповідатиме?

А хотілося б так. У ліжка хворого – з першого ж курсу. Анатомія, фізіологія, біологія та інші дисципліни – тільки у додатку до пацієнта та його захворюванням. 

Інтерн – це фактично готовий лікар. Й наставництво в інтернатурі має бути не формальним, а з щирим бажанням навчити, з відповідальністю за того, кого і як ти навчив. Студенти мають рахувати не свої хороші оцінки, а хто і яких процедур більше зробив, скільки разів їх взяли на операцію – не просто постояти, а в поміч старшому колезі. 

Допомогти – це нагорода. Інтерн повинен мати бажання працювати для того, аби вчитися, а не просто сидіти на прийомі. Саме таких молодих лікарів ми, наприклад, беремо до себе на інтернатуру до наших клінік.

Навчання довжиною в життя

Хороший лікар навчається протягом усього свого життя. Інших варіантів бути не може. Як тільки лікар зупинився у навчанні – він перестав бути лікарем. Не хочете проходити тренінги, брати участь у медичних конференціях, вивчати нові способи та методики лікування – змініть професію. 

Відстати від розвитку меднауки у більшості випадків означає нашкодити пацієнту. Чудес не буває – кваліфіковані та грамотні лікарі-розумнички, до яких не будуть боятися йти пацієнти, не візьмуться нізвідки, просто за змахом чарівної палички. Їх потрібно навчати – причому, починаючи ще зі старших класів школи, якщо по-хорошому. 

І нам нікуди не подітись від серйозних та системних змін у медичній освіті. А вони вже давно назріли – навіть перезріли.