Земля блакитна, ніби апельсин. Розбір сцен нашумілого документального фільму про Донбас

Про що кіно

"Земля блакитна, ніби апельсин" – повнометражний дебют режисерки та письменниці Ірини Цілик, який об'їздив понад 70 фестивалів та отримав 19 престижних нагород.

Серед них – премія за найкращу режисуру найбільшого кінофестивалю незалежного кіно у світі "Санденс".

Фільм розповідає про сім’ю, яка живе в "червоній зоні" Донбасу, де довго тривають воєнні дії. 

Долаючи щоденні травми існування в прифронтовій зоні, 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей. Незважаючи на труднощі, родина дружня й життєрадісна. 

Мама й діти мають багато захоплень, грають на різних музичних інструментах і навіть знімають самотужки фільми про своє життя під час війни. 

Документальних героїв часто плутають із акторами, і загалом у документалістиці часто ставлять під сумнів достовірність сцен, складно повірити, що люди можуть вести себе перед камерою максимально чесно, без прикрас та гри.  

Про знімальну групу

У документалістиці багато залежить від готовності команди йти на маленькі подвиги, розповідає Ірина Цілик:

"Наприклад, у фільмі є проста, здавалося б, сцена, в якій мама і Мирослава їдуть у потязі до Києва вступати в університет. І вони у кадрі сплять. Можна подумати, що це постановочні кадри, але насправді ні.

Героїні в цілому були попереджені про можливу зйомку, але вони дійсно спали, поки провідниця не зрозуміла, що відбувається щось не те, і не почала сваритися. Це, здавалося б, прості маленькі кадри, але саме з них складається весь фільм. Якщо хочеш, щоб у тебе в фільмі були такі справжні речі, а не постановочні сцени, то треба кожного разу йти на такі маленькі подвиги".

Найбільш емоційний момент фільму

Ірина Цілик: "Нас часто запитують, як ми зняли сцену, коли Мирослава дізнається, що вступила в університет. Ми знали, коли вони будуть дізнаватися і полювали на цей момент, просто знімали всі мамини дзвінки. Тому що суперважлива задача для документаліста – полювати на такі моменти.

Ти так чи інакше мисливець за маленькими удачами. І якщо пощастило спіймати, як твої герої дізнаються важливу новину і щиро плачуть від щастя, то ти король!".

Компроміс

Ірина Цілик: "Коли Мирослава вступала в університет, я хотіла знімати процес іспитів. Але відчула від неї спротив. Вона сказала, що категорично не хоче, щоб біля неї були люди з камерою, щоб вона якось виділялася серед інших абітурієнтів. 

Я відчула, що зараз можу зламати щось важливе. І відступила, хоча тоді здавалося, що нам дуже потрібні ці кадри. Тепер розумію, що ми нічого не втратили і залишилися в добрих стосунках. Це для мене був важливий урок. 

Бо коли ти жадібно полюєш на свій матеріал, можна забути про те, що це реальне життя реальних людей, і ми могли нашкодити. Завдяки присутності групи з камерою ми б дійсно могли створити враження, що вона якось виділяється серед студентів, що якась не така, і це могло б спрацювати як і в плюс, так і в мінус при вступі.

Будь-який документаліст часто стоїть перед подібним вибором, бо легко провалитися у цій гонці за кадрами, але озираючись ти розумієш, що воно того не варте".

Атмосфера міста

Ірина Цілик: "Мене зачепила сама Красногорівка. У місті особлива атмосфера. Переважна більшість людей, з якими ми там перетиналися, вразили своєю відкритістю. Можливо, це моя оптика, але далеко не у всіх містах склалось таке враження. А саме в Красногорівці – дуже приємні люди. 

Наприклад, ми хотіли потрапити до розбитої і закритої школи, і нас сторож просто пустив, хоча звідки він може знати, хто ми і чи не знімемо це в небажаному контексті. 

Сподіваюсь, що тим, що зараз про це розказую, не підставлю сторожа. Просто всі люди, з якими ми там спілкувалися, виявлялися класними, знали нас і пам’ятали, віталися, коли помічали.

А коли ми їздили знімати в Авдіївку, був інший досвід. Ми кілька разів наштовхнулися на відкриту агресію. І я зробила для себе висновок, що людина з камерою часто в цьому регіоні є символом небезпеки, яку може нести. 

Вони ж не знають, хто ти і що знімаєш, це може бути не добре документальне кіно про простих людей, а фейкові новини – вони до всього звикли".

Взаємодія з військовими

Ірина Цілик: "Під час зйомок у прифронтовій зоні потрібно чітко знати всі правила гри і дотримуватися їх. Не дозволяти самодіяльності. 

Хорошим уроком стала ситуація, коли під час першого візиту до Красногорівки діти нас повели на екскурсію найбільш розбитими місцями. 

Діти там почуваються як вдома, у них немає перепон у голові і вони не задумуються, чи можна у тому чи іншому місці знімати. 

Там є місце, де поряд стоять два розбиті 9-ти поверхові будинки. Пішли туди знімати. 

Будинки виглядають зовсім покинутими, трава росте, як у чорнобильській зоні, тиша. У якийсь момент я зрозуміла, що за нами спостерігають. 

Це були військові, які згодом вийшли і нас насварили. Я усвідомила, що потрібно чітко розуміти, де можна знімати. Тому що біля тих 9-ти поверхівок небезпечно. 

Чи між Мар’їнкою і Красногорівкою є дорога, де були красиві макові поля, і був момент, коли дуже хотілося там познімати. Завдяки військовим ми дізналися, що де-де, а там знімати не можна, бо близько снайпери. 

Це корисні уроки, тому що я несу відповідальність за свою групу і героїв, а в погоні за кадром можна було потрапити у халепу.

В результаті ми з військовими подружилися і відчували їхню допомогу і захист. І без цього знімати фільми в цьому регіоні нереально".

Паралельні реальності

Ірина Цілик: "Мене зачепило, що життя цивільних і військових на цих територіях – дві паралельні реальності, які майже не перетинаються. 

Вони наче і близько один до одного, але у них навіть ніколи не випадає нагоди просто поспілкуватися, окрім ситуації, коли ще у перший рік війни Аня, головна героїня фільму, зверталася до них по допомогу, коли захворіла наймолодша дитина і не було де взяти ліки.

Під час зйомок власного фільму у наших героїв виникла ідея відтворити цю сцену саме із залученням військових, і перше, що вони подумали, що це нереально. 

Мені це було дивно чути і ми запропонували їм допомогти познайомитися із ними. 

Військовим насправді було цікаво допомогти цим дітям зі зйомками. Вони і знялися, і покатали їх на бетеері. 

Діти потім говорили, що ніколи не думали, що українські військові такі класні. Мене це сильно зачепило за живе. У них до цього просто не було можливості перетнутися  по-людськи. І мені було дивно, що тільки на далеко не перший рік війни, вони отак змогли познайомитися.

Звук ранкових і вечірніх обстрілів поруч з часом стає звичним. Просто інколи звук стає сильнішим. 

У фільмі є сцена, коли сильно гупає і Владік (один із героїв), злякавшись, тікає додому, ми і самі присіли від переляку. Також є єдина сцена, яка знята не нашою знімальною групою, а тією, що мала працювати на проекті спочатку. 

Якраз в одну з ночей, коли вони приїхали, був сильний обстріл, і прилетіло в сусідній з нашими героями дім. 

Спочатку я думала не вставляти у фільм цю сцену, але потім зрозуміла, що вона допоможе ввести в контекст щодо того, в яких умовах живуть наші герої.

Коли ми знімали сцену прем’єри фільму, знятого нашими героями, також трапився особливий момент сюрреалізму. Ми стояли між залою і коридором у дверях. На екрані показували вибухи, які вони підставили на монтажі, а паралельно я чула як за вікном почалися реальні обстріли, там таке часто трапляється. У фільмі ми не зробили акцент на цьому, але це поєднання кіно і реальності сильно вражало постійно, бо все поруч і все одночасно".

Максимальна довіра

Ірина Цілик: "Ми з героями жили однією "комуною". У перші приїзди ми залишалися у гуртожитку в Красногорівці, там було непогано. 

Але Аня в якийсь момент сказала, що ми маємо жити у них, досить експериментувати. Коли живеш разом, це вже не просто зйомки, це спільне життя. Разом готується їжа. І я була не тільки режисеркою, я і про кейтеринг дбала, варила борщі на всіх. 

Це були мої маленькі жести допомоги Ані, я не хотіла, щоб ми ускладнювали її і без того непросте життя. 

Бо коли ти мама з чотирма дітьми – я приблизно уявляю, на що схожий побут. І намагалася її хоч трошки розвантажити. Готувати принаймні, бо це те, що я можу, вмію і люблю.

У нас було багато веселих моментів і свят, коли навіть не вмикалася камера. Наприклад, у Ані день народження на Різдво, і ми його класно разом відсвяткували. Я і її сестра Оля півдня ліпили вареники, ми з нею вдвох наліпили на всю величезну родину, вийшло повноцінне вареник-паті. Мені здається, що така близькість з героями – це частина процесу і по-іншому не буває". 

Більше цікавинок про фільм читайте у нашому матеріалі тут.

Тетяна Мала, для LIGA.Life