Арка Карпат – пішки через чотири країни. Досвід українця, який подолав 2300 км

Арка Карпат – трекінговий маршрут протяжністю близько 2300 км. Пролягає через усю гірську систему Карпат і охоплює чотири країни: Румунію, Україну, Польщу та Словаччину.

Вперше його подолала польська експедиція під керівництвом Анджея Вєльохи (1980). 

Влітку та восени 2021-го я пройшов цим шляхом разом з Артуром Сачковським. Це перший похід через усі Карпати, який здійснили українці.

За два роки до старту

Я мав зо $2000, працював у франківській філії Суспільного телебачення і підпрацьовував як фрилансер. А ще – дописував книжку про бізнес. За таких обставин легко міг зникнути на кілька місяців. 

Тоді я думав, що провести три місяці в горах – це про свободу. Та й люди казали, що буду кайфувати, говорили про заходи і світанки. Був і кайф, і світанки, і заходи, але не так усе просто й романтично.

Здавалося б, піти на три місяці в гори – свободище! Але вдома, працюючи майже щодня, я прокидався коли о сьомій, а коли о дев’ятій чи десятій. В поході ж прокидався о пів на шосту, а ближче до осені – о шостій. Старався проходити щодня не менше 25 км, часом і 35, часом більше.

Якщо рано падав дощ, то швиденько складав мокрий намет, втискав його до бічної кишені рюкзака і йшов. Йшов, як завжди, цілий день. Бо ноги й так мокрі, бо й так доведеться намет під дощем розкладати. Бувало, що давав собі спокій. Спав допізна, до обіду нидів над кавою та балакав із сусідами в кемпінгу, але пам’ятав, що треба пройти не одну сотню або й тисячу кілометрів, що їжа і гроші закінчуються, winter is coming, а ти назвався грибом.

Коли ти сам собі пан, то сам собі й тиран. Це краще, як мати за тирана когось іншого. Але це не та ефемерна свобода, яку можна назвати ще й безвідповідальністю. Це свобода, яку мають батьки, що піклуються про дітей, свобода власника бізнесу, фермера чи селянина, який щодня мусить годувати худобу.

За рік до старту

На початку 2020 року я ще не  думав про такі речі. Просто вигадав собі нову іграшку, та й бавився нею. Прокладав маршрут, планував меню, розписав переліки необхідного одягу та спорядження, вміст аптечки. Поволі розбирався з логістикою. Рахував бюджет і думав, де взяти гроші. А ще – марно змушував себе тренуватися систематично. Старт призначив на червень.

Та в березні прийшов коронавірус, а з ним – карантин. І розпочався наш прекрасний новий світ. Спочатку я ще думав рипатися, але всівся, коли побачив, що геть усе перенесли на бозна-коли, навіть чемпіонат Європи з футболу. Песимісти казали, що карантин може затягнутися аж до нового року. Та хоч до Водохрестя затягуйте, прошу дуже! Я нормально підготуюся, натренуюся і вирушу в червні 21-го, коли вже всі переслабують і забудуть, а кордони будуть відкриті. Навіть уявити не міг, якою перепоною стане цей вірус.

Восени 2020-го до гаданої експедиції приєднався Артур Сачковський, в народі – Арчі. Він був єдиним серед моїх знайомих, хто міг би підписатися на таку дурість. І єдиний, з ким би я погодився йти. Ми не раз ходили разом у гори, зокрема й у майже двотижневий похід Кавказом. Ще Арчі ходив хащами Чорнобильської зони, ходив з літнім спальником на зимову Сивулю, ходив сам на Тетнульді. Розповідав про це захопливо і до плачу смішно. 

Я любив з ним говорити, любив його слухати, що добре для тривалого походу. Та й досі ми ніколи не жерлися, що ще краще.

З Арчі ми відразу погодилися, що йдемо кожен зі своїм наметом і своєю кухнею. По-перше, аби мати особистий простір. По-друге, якби щось сталося з одним, чи ногу пошкодив, чи клема впала, інший лишався би незалежним. Якби одне одного дістали, то спокійно б розбіглися, щоб побути на самоті.

Також погодили, що варто розбити румунську частину маршруту на п’ять переходів приблизно по десять днів, тобто по 250-300 км. Наприкінці кожного дня запланували спинятися на добу в якійсь хаті, щоб зарядити техніку, відпочити, випратися й нормально помитися. У "готелях", які нам пасували, дорогою до старту ми б залишили пакунки з їжею, газом, актуальними для регіону мапами.

Українським відрізком шляху не переймалися, все необхідне якось та передадуть. Щодо Польщі та Словаччини, то там не було можливості залишати пакунки. Ми зрозуміли, що перед кордоном щось із собою візьмемо, а далі вже мусимо затарюватись в магазинах.

Час підпирав

2021 року карантин і закриті кордони нікуди не ділися. Та й не мали ми на них жодного впливу, сподівалися, що самі зникнуть. Але проблема сама не вирішувалась і що далі, то більше псувала мій сон. 

Вже й партнери знайшлися, готові підтримати експедицію, і всім я про неї понарозказував, але влітку ми ризикували впертися в глуху стіну. Почали шукати варіанти. Я написав польському, румунському й словацькому чи то посольствам, чи то консульствам, розказав про Арку Карпат і попросив про сприяння. 

В перекладі на здоровий глузд це мало б звучати: "Майте совість. Тисячі заробітчан шурують собі в обидва боки, а двом хлопцям, які збираються йти безлюдними горами, – не можна?! Давайте щось придумаємо". Але нас дипломатично футболили у стилі: "До червня далеко, якщо знімуть карантин, то ходіть собі скільки хочете". Написав я і нашому МЗС. 

Телефонував Бухарест

Я менше би здивувався, якби сова принесла лист із Гоґвортсу. Але це сталося: похмурого червневого ранку зателефонували з румунського номера. Сказали, що турбують з українського посольства в Бухаресті, що наше МЗС отримало моє звернення й доручило їм зайнятися цим питанням. Що днями мені прийде офіційний лист, але зараз мені роз’яснять ще й на словах. 

Працівники посольства чітко розписали, які були варіанти для перетину кордону. З повною вакциною нас повинні пропустити. З негативним ПЛР-тестом теж, от тільки під вимогою двох тижнів ізоляції в Румунії (ходити горами – не рахується). А без ізоляції можна, якщо будемо мати позитивний тест на антитіла. Цей пункт найбільше зацікавив, бо з другою дозою вакцини ми ніяк не встигали. Я давно не хворів, але здав таки той аналіз. І чудо — антитіла зашкалювали. Підозрюю, завдяки першій дозі вакцини. Вже якусь надію ми мали: і папери, що антитіла є, і папери, що зараз ми здорові. Котресь, може, спрацює. 

Кордон

Ми виїхали після першої ночі. Я дрімав на задньому сидінні. А коли розбудили – побачив світло й чоловіка у військовій формі. До повної картини бракувало хіба кульгавого пса. Все решта було: мухи, вітер, кіоски облуплені.  

Кілька слів, хвилин, документів. Уже наші бажають щасливої дороги й машина котиться туди, де стане нарешті ясно: пустять чи ні. До румунів. Там кажуть виходити. Із якихось закутків з’являється жінка й дивиться на нас як на непорозуміння. Каже, раз немає повної вакцинації, ніхто нікого не пропускає. Туризм стоїть, країна на карантині – яка ще до дідька експедиція?! Закінчиться вірус, то ходіть собі горами на здоров’я.

Ми показували результати аналізів, казали, що в нас є антитіла, і що з нашими антитілами можна у Румунію. Вона такого не чула. Цікаво, що вона навіть не дивилася на медичні папери. Як на базарі. Ми городили своє, вона своє. Аж поки не звелося до того, що їдьте вже, бо задовбали. Ми рушили, треба було всю країну на південь проїхати, а дорогою заскочити в "готелі" та залишити коробки з харчами.

Дорога розтягнулася на два дні, а коли закінчилася, ми з Арчі сфоткались коло машини, попрощалися з водієм і пішли шукати табличку, що вказує на початок маршруту. 

Південні Карпати. Розкол

Перші десять днів минули, як у тумані. Вгору і вниз, вгору і вниз безлюдними й часом геть нетоптаними стежками, аж поки ноги не попідвертали, Арчі праву, я – ліву. З одного боку, це сильно дошкуляло, з іншого – якось ми дошкандибали до першої цивілізації, де відпочили, від’їлися, набралися ентузіазму, щоби йти хребтами Фегераш, П’ятра Краюлуй і Бучеджі. 

Кілометрів там небагато, 150, я запланував на цей кавалок сім-вісім днів. Але якраз ці три хребти – найвищі, найбільш видовищні й найскладніші в Румунії. Ми провели там ледь не два тижні. Спочатку як не мряка, то дощ, то сніг, то шквальні вітри. Часом холодно, аж пальці на руках ледве слухались. 

На щастя, це не тривало вічно, й на Молдовяну (2544 м), найвищу вершину Фегерашу та всієї Румунії, ми підіймалися вже за ідеальної погоди. Так само проскочили ніби й грізні, але за ясного неба безпроблемні скелі П’ятра Краюлуй та Бучеджі. Південні Карпати, найскладнішу частину румунського маршруту, ми завершили.

Далі чекала така собі "швидкісна траса" – гори не вищі, та й не складніші, як в Україні. Моя ліва й Артурова права більш-менш віджили. Перший місяць походу минав, а досі ніхто не всрався. Можна було видихнути з полегшенням.

Ми видихнули, а потім одне одного виплюнули. Розійшлися. Хоч досі ми достатньо находилися разом, бували й у десятиденних походах, але в Арці Карпат нерви напружені більше, а людей менше. І виявилося, що геть інакше дивимося на світ і на цю експедицію.

Я досі жодного разу не ходив соло. Жодного! З того страху першого ж дня пройшов шалену для мене відстань, під 40 км. Та скоро заспокоївся, бо зрозумів, що соло – це щастя. Те, як ми досі йшли, я сприймав як бездумну біганину. В’йо і в’йо! Вниз і вгору, вгору і вниз. В паперові карти не було коли дивитись. Думати теж не було коли. Ідея Арки прийшла до мене з планом написати про похід книжку, та за перші тижні я усвідомив – писати нема про що. Спортивний забіг.

Відколи розійшлися, для мене експедиція почала наповнюватися змістом. Бачив скелі, льодовики, лисів, оленів і одного ведмедя, бачив дощ і град, піт і кров, але й бачив, як румунські жінки вишні "пукають", сидячи на подвір’ї, як сіно косять, бачив дітей і дідів (тих і тих з цигарками).

У світі тварин

Собаки – головне, що треба знати про трекінг у Румунії. Ще перед стартом я читав попередників і зрозумів: хоч ці гори кишать ведмедями, туристи на них не скаржаться, а про собак згадує кожен, хто ходив Аркою. Річ у тім, що тут досі процвітає вівчарство. Більше, як в Україні. А з кожною отарою ходить зграя здоровенних, мордатих і кудлатих собак-пастухів.

Ці пастухи поводяться так, наче не можуть відрізнити ведмедя від чоловіка. Засікають здалеку. Ще їх, може, й не видно, а вже добре чутно, вже вони зірвались і з лютим гавкотом женуть до тебе всім виводком. Ти стоїш, аби не провокувати ще більше, чекаєш, поки пастух прожене. Той пастух, який не пес, а людина. 

Та деколи вони таки свині! Щось свисне, крикне й піде в другий бік. Зграя його "алабаїв" рветься до перехожих, а йому по цимбалах. Часом скаже, чи на пальцях пояснить: "Пси не кусають, просто гавкають".

Якось пастух стояв далеко й не квапився нас боронити. Арчі крикнув йому румунською "Зробіть щось". Той крикнув у відповідь: "Що?..." і розвів руками. Пси оточили нас. Впритул не підходили, але не давали й кроку ступити. Тільки пробуєш рушити – скаляться і гарчать ще дужче, підходять ближче. А стоїш, й вони стоять. 

Пастух так довго це ігнорував, що собаки аж знудилися і посідали довкола нас. Вже й не гарчать і не скаляться, але йти не дають. Нарешті пастух неквапливо посунув до нас.

Після того випадку ми пробували не зупинятися, а вдавати, що псів не існує. Йдеш – вони рвуться до тебе. Іноді дупою чуєш їхні паші майже впритул, на відстані десятка сантиметрів. Іноді бачиш пащі попереду, а інші чуєш позаду, бо собак завжди багато і "вони ж не кусають, а тільки гавкають". Ти зціпив зуби й палиці, і все, що можна зціпити, аж поки почуєш, що гавкіт вже трошки далі, потім зо десять метрів позаду, а потім і зник.

Тактика "просто йти" непогано себе показала. На перший погляд, страшнувато, але працює. Шоу з собаками повторювалося майже щодня. Зазвичай двічі-тричі на день, а бувало, що й п’ять разів. Рідше – жодного. 

В Україні теж вівчарів не бракує, але в нас вони не проблема для пішоходів. У наших пастухів пси зазвичай менші, і їх менше, і до людей вони  не агресивні.   

Але ж гарні ті пси румунські! Таки гарні.

Ведмеді теж, мабуть, гарні, але я бачив тільки одного, та й то здалеку. Хоч насправді їх нівроку. Найбільше в Європі. За даними WWF, у Карпатах є понад 8000 ведмедів, з них – понад 6700 в Румунії. Ведмеді – перше, про що тобі говорять місцеві. Ледве що: "Не йдіть у гори! Там ведмеді, з’їдять вас!" Бувало, обганяє тебе машиною і на ходу кричить: "Urs! Urs!". Тобто ведмідь. А найчастіше, особливо, як проходиш гірське село, то не лінується зупинити машину, щоб вийти і на пальцях прочитати тобі лекцію: "Не йди туди, там ведмеді!". Це трохи напружує, та з часом звикаєш. 

Друга Європа

Перша Європа на маршруті – Румунія. Хаотична, прокурена. Польща й особливо тиха статечна Словаччина – друга Європа. Там настільки класно, що все заборонено. Їсти біля дороги, щоправда, можна, але якось не заведено.

Що далі я йшов, то більше ввижалась тутешня любов до заборон. В лісах, на парканах, у туристичних притулках Старший Брат постійно про себе нагадує: "Zakaz!". Ще й лякає камерами спостереження, та переважно це блеф.

Треба віддати належне: в їхніх Карпатах чистіше, як у наших. Але ж самими заборонами насмітили. Наприклад, знак "Смітити заборонено!" на вершині часом більший та помітніший, як табличка з назвою й висотою гори.

Чи заходиш до лісу, бачиш стенд про те, який ліс важливий, як добре тут прогулюватись, які тут чудові стежки: №1, №2, №3, №4. Як сходити з них заборонено. Я звик почуватися в лісі як вдома, а тут – як на режимному об’єкті. Часто не можна збирати гриби, і я тішився, коли бачив "дисидентів", які збирали.

Мій внутрішній "вільний пташик" страждав. Зате частина мене, яка потребує безпеки й комфорту – розслабилась. Тут тобі й чисто, і нема машин, де їх не повинно бути (смердіти бензином вони їздять на Свидовець), і є туристичні схрони, де їх навіть не сподівався. Особливо в Польщі, там розвинена мережа притулків PTТK – Польського Товариства Туристично-краєзнавчого. Зазвичай це солідні кам’яниці з їдалками, з душем і навіть з електродефібриляторами. За копійки можна переночувати надворі, поїсти й помитися. Або ж за трохи більше копійок – ночуй всередині, чого я майже ніколи не робив. Люблю жити в наметі.

У лісах багато звірини. З ведмедями я знову розминувся, а от лисів, оленів бачив часто. Оленями в Словаччині кишіло. Та й самі гори тут дивовижно красиві, зайве про це розписувати.

Девінська Кобила

Ще в Румунії я випадково зустрівся з трьома поляками: Адріаном, Пьотром і Лукашем, які теж ішли Арку Карпат. Нам було про що поговорити, ми швидко заприязнилися і спочатку ледь не щодень перетиналися на маршруті. В Україні наші шляхи та графіки розійшлися, зате зустрілися в Братиславі. Знову майже випадково.

За два дні до того я написав Лукашеві: "Слухай, а де саме кінець маршруту? Є якась табличка, чи що?" Лукаш відповів, що ніби нема, але крайня гора Карпат – Девінська Кобила. Глянув я на карті: висота  514 м, й то не стільки гора, як лісистий горбик на захід від Братислави.

Досі я не морочився умовностями, що конче треба вилізти на таку-то гору, бо вона найвища в масиві, чи піти саме таким-то правильним маршрутом. А тут завертілися кролі в голові, що треба на ту Кобилу! Біда тільки, що це тягнуло за собою чималий гак, і що замість 15 км сьогодні треба пройти 36.

Підійшов під неї, як сутеніло. Стомлений, на автопілоті. Ішов з ліхтариком. Поки підіймався, смерклося зовсім, а вершина виявилась обгороджена муром, за яким гавкіт великих собак. 

Глянув на карту: за кількасот метрів є місце, позначене: "колишній притулок під Кобилою". То йду, якщо аж сюди приперся. Нічний ліс, гавкіт, потім арка з фруктових дерев. Потім фундамент колишнього притулку, збоку лавки і столик, а попереду те, заради чого прийшов.

Показався Дунай і кольорова нічна Братислава. Як на таці. Аж не знаєш, дивитися, з’їсти чи нюхати. Вітер змішався з ледь чутним шумом столиці. Шумом машин, який я так не люблю, і так радий був чути. Цвіркотіла якась комаха.

Я не фотографував. Боявся вбити те, що побачив.

Богдан Ославський для LIGA.Life