Головне – спогади, решта – наживне. Поради українців, що втратили дім у 2014-му

LIGA.Life поспілкувалася з людьми, які вже пройшли шлях втрати дому з усім нажитим вісім років тому – коли війна пришла в Донецьк. Вони розповіли, що допомогло їм це пережити. Також поради дав психолог.

Альона Гармаш, піар-менеджерка: "Не можна жити минулим, бо ти сам себе з’їдаєш"

До липня 2014 року Альона з чоловіком та дітьми жила в Донецьку. Працювала митною брокеркою, але незадовго до війни перевчилася на піар-фахівця і вже отримала пропозицію роботи за новою спеціальністю. Проте вийти туди не встигла.  

"У травні ми вперше побачили військову авіацію над будинком, а у червні чоловіку запропонували поїхати у відрядження до Києва. Стріляли повним ходом, тому він взяв нас з собою. За тиждень ми повернулися до Донецька. У липні знову поїхали".

З собою у родини була мультиварка, чотири чашки, чотири виделки і по парі змінного одягу для всіх чотирьох. Через 10 днів на роботі чоловіка сказали: "Якщо хочете продовжити працювати в компанії, можете залишатися. Ми частково допоможемо".

"Ми сіли, подумали. У нас двоє дітей. Там стріляють. Ми вже знаємо, що таке підвал. Вирішили залишитися в Києві. Квартиру, яку знімали подобово – продовжити не вдалося. Суму назвали космічну. Ми стикнулися зі складнощами, які зараз, мабуть, відчувають люди з Києва та східної України. Шалені ціни. А коли чули, що ми з Донецька та двоє дітей, одразу відмовляли", – розповідає донеччанка.

Альона у відчаї телефонувала за оголошеннями. І досі вдячна чоловіку, який повернув їм віру в людей: здав житло, допоміг влаштувати дітей в школу. 

До 2014 року вона ніколи не жила на зйомних квартирах. Це створювало сильне напруження. Пара вирішила: краще будуть собі в чомусь відмовляти, але діти матимуть стіни. 

"Щоб ми могли повісити туди дитячий малюнок і не боятися проштрикнути чужі шпалери кнопкою", – пояснює Альона. 

Так вони подолали сумніви і почали збирати гроші на власне житло. Заїхали туди, щойно зійшов будівельний пил. Спали на підлозі і були щасливі, що це їхній дім. Жили там останні півтора роки. Тільки нещодавно повністю доробили ремонт. І тут війна прийшла вже до Києва.

"Буквально пів року тому ми купили сину собаку – це була його давня мрія. І цуценя ні з того ні з сього підійшло до ліжка та почало будити то мене, то чоловіка. Я визирнула у вікно і запитала: "Ти бачиш те, що й я? Знову?", – згадує Альона.

Весь цей час вони залишалися вдома. Дотримувалися правила двох стін. Допомагали сусідам, пекли хліб, вчили їх правильно заклеювати вікна. Поїхали тільки три дні тому. 

"Я погодилася на це лише з однієї причини – очі мого чоловіка, коли він каже: "У нас двоє дітей. Будь ласка, вивези їх", – зізнається Альона.

Жінка каже, що зараз їй складно давати поради іншим, тому що у кожного свій внутрішній поріг. Але вона точно знає: не можна довго жити минулим, тому що ти сам себе з’їдаєш. 

"Я для себе вирішила: мій дім там, де родина – мій чоловік та діти. Якщо завтра ми опинимося в якомусь третьому місті або країні – у будь-якому разі ми тримаємося один за одного. Головне – це люди, щоб вони були живі та здорові. Все інше – наживне", – каже Альона.

Коли вони їхали з Києва, жінка взяла з собою маленьку плюшеву іграшку. 

"Може, це безглуздо звучить, але вона мені дає асоціацію з домом. Куди б я не прийшла – ставлю цього ведмедика і йде якесь рідне тепло. Коли ми з Донецька приїхали до Києва, мені шалено цього не вистачало", – каже Альона.

Щойно з'явилася можливість привезти щось з Донецька, вона попросила батьків передати фотографії – там, де діти маленькі. І зараз, залишаючи Київ, насамперед взяла фото на жорсткому диску. 

"Решта – справа наживна. Ми з ніг впали на коліна, мине час  – знову станемо на ноги. А це пам'ять. За вісім років ми вже втратили багато близьких. Людей уже нема. А фотографії – це єдине, що пов'язує з минулим", – каже Альона.

У Донецьку у них була велика родина. Всі жили поруч – чотири будинки на одній вулиці, допомагали один одному. А тепер всіх розкидало по різних містах. Альона згадує запитання, яке нещодавно поставив їй знайомий: "А чому ви так переживаєте за Донецьк? У вас же все добре матеріально. Квартира, машина є вже". 

"Мене це образило. Я втратила найбільш дороге, що мала – можливість спілкуватися з рідними та близькими щодня. За ці роки я бачила бабусю з дідусем рази чотири. Я втратила можливість відвезти дітей в дім моїх батьків. Показати, де я росла. Вони часто питають мене про щось. Але відповідь закінчується однаково: "... в Донецьку", – каже Альона. 

Донеччанка радить не піддаватися зневірі та шанобливо ставитися до людей, які простягають руку допомоги. Тримати людську подобу, щоб не відбувалося. Максимально мобілізуватися. Було б бажання – люди завжди знайдуть можливість прогодувати своїх дітей.

"Все буде добре. Я вірю, що до Києва ми повернемось. А до Донецька? Ми у глибині душі досі сподіваємося. Дітям говоримо: буде у вас два будинки. Щойно закінчиться ця війна –  насамперед поїдемо туди".

Уляна, маркетологиня: "Не провалитися в депресію допомогли люди"

Рідне місто Уляни – Горлівка. Але з 2000 до 2014 року вона жила в Донецьку, де мала власний успішний бізнес – рекламну агенцію.

"Коли почалися бойові дії у Слов'янську, я про всяк зібрала речі. Тоді всі глузували з мене, ніхто не вірив у війну. Але 5 липня 2014 року о 7 ранку мені зателефонували знайомі та сказали, що в Горлівку та Донецьк вирушили війська", – згадує Уляна.

Вона одразу завантажила речі, забрала батьків. Виїзд з міста вже було заблоковано, тому виїжджали полями та лісами.

Перший місяць родина жила у родичів в Запоріжжі. Як і більшість земляків, вважали, що війна закінчиться швидко. Кожного дня плакали від новин про сотні загиблих, про руйнацію рідних міст. Біль та несприйняття реальності були головними емоціями того часу.

Знайти роботу в Запоріжжі не вдалося, гроші закінчувалися, тому її батьки вирішили повертатися додому в Горлівку, а Уляна поїхала в Київ.

"Всі гроші я віддала батькам, тому що вони їхали в дуже небезпечну зону та залишилися без роботи", – розповідає жінка. 

Історію влаштування в Києві Уляна називає найважчим етапом життя. 

"Я відчувала себе прокаженою. Мене нікуди не брали на роботу. Кожного дня, засинаючи, я думала: "Чому?". Я маю вищу освіту, аспірантуру, працювала викладачем в університеті, в комерційних компаніях. У моєму резюме успішні маркетингові кейси великих компаній. Але всіх цікавила тільки моя прописка... Це було боляче, принизливо, незрозуміло", – згадує Уляна.

Потім було сім років професійного становлення в Києві та, за словами жінки, сім років постійного доведення, що вона варта поваги, уваги та права жити в своїй країні. Уляна досі не розуміє, чому їй та іншим землякам довелося через це проходити.

"Не знаю, чи таке вимушене переселення, чи ставлення оточення до людей з Донбасу не давали мені відчуття дому нескінченних шість років.

З роботи я їхала "на квартиру", потім вийшла заміж за киянина та їхала "до Ігоря". Весь час було гостре відчуття, що я живу чуже життя. Хотілося до свого справжнього дому", – каже жінка. 

Не провалитися в депресію, радіти життю та працювати Уляні допомогли три речі.

Перше – близькі друзі та знайомі, які були в такому самому становищі. Вони допомагали один одному знайти роботу, житло, постійно спілкувалися та "лікували" себе спогадами і мріями.

Друге – розуміння, що приймати допомогу від людей – не соромно, якщо вони це роблять від щирого серця, а ти справді її потребуєш. 

І третє – антидепресанти: "Певний час я вважала, що можу подолати все самостійно. Але резерви нервової системи обмежені. Краще не чекати, коли здоров'я буде підірвано. Вчасна психологічна та, у разі необхідності, медикаментозна підтримка від досвідченого лікаря допоможуть".

Ці три чинники допомогли Уляні так, що останні два роки вона знову почали вживати слово "додому".

"Зараз мій дім – орендоване житло, в якому всі речі і всі меблі – мої. Ними ніхто, крім мене, не користувався. З'ясувалось, це важливо. Але в мене знов його відібрали", – каже жінка. 

24 лютого о 6 годині Уляні зателефонувала подруга і сказала, що знов почалася війна. Шоку цього разу не було. Лише одна думка – максимально швидко зібрати речі і їхати з Києва.

"Дорогою я бачила тисячі машин і подумки горювала з кожним. Серед них були і "свої" – машини з номерами АН. Їм я співчувала ще більше. Адже багато хто відбудував життя з нуля. І втратив все знов. Це дуже боляче, дуже. Я постійно думаю і про тих, для кого це перша і, молюся, остання війна. Знаю, як їм страшно, що вони можуть не повернутися додому. Вони бояться, що в них не стане сили це пережити, почати життя спочатку. Я знаю, що вони зможуть. У порівнянні з ними мені легше, бо впевнена, що, як Фенікс, відроджуся де завгодно. Лише б вижити, лише б перемогти". 

Анастасія Сальникова, психотерапевтка: "З вами лишається..."

Поради тим, хто тужить за домом:

Зворотний бік туги – це цінність. Коли ми тужимо, важливо усвідомлювати не лише саме страждання, а і ту цінність, яка була в нашому житті, яка з нами вже сталася. Цінність свого дому, свого міста, цінність своїх зусиль з облаштування гнізда, цінність рутин, як от дорога до станції метро, цінність усталених доріжок до "свого магазину", "свого парку", "свого дитмайданчика". 

Усвідомлювати цінність того, що зараз не в доступі і того, що може бути зруйнованим, важко: можуть текти сльози суму чи проявлятися злість. Але вони цілющі для психіки, допомагають нам лишитися емоційно живими і більш психічно здоровими. 

Важливо помітити, що із цього цінного вдалося вивезти: наприклад, залишилась наша здатність облаштувати дім, виростити сад, вибудувати "свої доріжки" у нові "свої місця". Важливо за першої емоційної можливості почати це робити: розвішувати речі, навіть якщо ви живете десь тимчасово, гуляти парком біля місця, в якому ви є зараз, навіть якщо тужите за парком удома.

Якщо ваш будинок уже зруйнований. Як це пережити: 

Зруйнований будинок – це така сама втрата, які і багато інших, що ми зараз переживаємо через війну. На втрату можна реагувати заморозкою почуттів чи їх проживанням.

Заморозка ззовні виглядає як спокій, мужність. Здається, що людина добре справляється. На якийсь час ми всі потрапляємо у цей стан, бо спрацьовує гостра стресова реакція. Але довготермінова заморозка може мати такі ризики як довготермінова втрата здатності відчувати емоції, депресія, психосоматичні реакція у вигляді фізичних захворювань.

Проживання втрати (горювання) ззовні виглядає інтенсивніше, складніше, зазвичай супроводжується сльозами. Його непросто виносити і самій людині і людям навколо, але це – здоровий процес. 

Горювання складається з таких стадій як заперечення, злість, торг, депресія (тимчасова) та прийняття. Якщо дозволили цьому процесу протікати природно, за деякий час втрата стане переносимою.

Горювання є процесом зцілення, тоді як призупинене переживання є одним із шляхів до депресії.

Як говорити з людиною про втрату дому та підтримати її: 

Найважливіше бути поряд і "виносити" процес людини у горюванні без намагань його виправити чи пришвидшити. 

Горювання може бути на стадії шоку та заморозки – тоді не варто спеціально розпитувати про деталі і накидувати власних фантазій). 

Горювання може бути на стадії оплакування – тоді варто утриматись від фраз "не плач", "все буде добре". 

Горювання може бути на стадії пошуку нових опор – тоді можна сміливо радіти за людину у нових починаннях.

У будь-якому разі важливо її підтримувати: слухати, дивитися в очі, обіймати, допомагати практично і створювати безпечні спокійні умови, в яких процес горювання буде потроху протікати природно.

Найважче втрату дому переживають літні люди, які прожили там все життя. Як їм допомогти:

Втрата дому у такому віці особливо складна через те, що психіка літніх менш адаптивна, у них менше надії відновити житло чи побудувати нове. 

Підтримати їх можна насамперед практичною допомогою, щоб вони могли відчували сум втрати, але не жах через власне виживання. 

Як і у людей іншого віку, у них спрацює найбільш звичний для них захисний механізм для обробки цих трагічних обставин (журба, знецінення, лють тощо). Важливо дати їм його використовувати без коректив чи осуду, бо це найкраще, на що здатна їхня психіка.

Як впоратися із нав’язливими думками про те, що ваш дім можуть розбомбити будь-якої ночі: 

• Прийняття.

У цій ситуації, як не парадоксально, деяке полегшення може настати після прийняття факту, що це дійсно можливо і ми не здатні цьому завадити. Із цим ризиком важко змиритися, але це найкраще, що можливо для себе зробити, коли не можеш вплинути на події.

• Усвідомлене дихання. 

Під час того, як намагаєтесь змиритися з цим ризиком, важливо продовжувати усвідомлено дихати (повільний вдих на повні груди і ще повільніший видих), а також помічати відчуття у власному тілі. 

Можна допомагати собі словами: "Мій дім може бути зруйнованим, такий ризик є і водночас я дихаю і відчуваю свої ноги на землі, а спинку стільця за спиною. Я розумію, що не здатна захистити свій дім, мені страшно і гірко і водночас я дихаю і стілець тримає вагу мого тіла. Я є. Я живу".

• Шукайте опори у тому, що не зруйнується та залишиться з нами. Іноді це небагато, але важливо "вчепитися" хоча б за щось символічне. Можливо, з вами залишається здатність обирати, в якому місті проживати час війни або можливість обирати, що їсти тощо. Це важливо помічати, бо в умовах великого безсилля і тривоги потрібно відчувати свій вплив хоча б на щось. 

У цей період може загострюватись нав’язлива поведінка на кшталт складання речей у певному порядку чи часте миття рук – спокійно сприймайте такі потяги. Вони тимчасово допомагають відновити часткове відчуття впорядкованості світу.