Історії

Історії | "Згвалтування" та жахи життя у тюрмі. Акторка Клімова про "Погані дороги" та "Цензорку"

10 хвилин
Кадр з фільму "Цензорка"
24.11.2021, 07:21

Провідні ролі у цих фільмах зіграла українська акторка Театру на лівому березі Марина Клімова

Обидві кінострічки виставлені на "Оскар", але перша – від України, друга – від Словаччини. 

Про божевільні зйомки, психологічно важкі ролі, ставлення до оголення в кіно, атмосферу у справжній тюрмі, а також участь у театральному експерименті з Німеччиною Марина Клімова розповіла LIGA.Life. 

Про номінацію фільмів на "Оскар"

Коли я почула, що "Погані дороги" виставляють від України на "Оскар", спочатку не повірила. Я дуже люблю цей фільм, але чомусь думала, що, найімовірніше, буде робота Васяновича.

Але коли дізналася, що наші "Погані дороги", дуже раділа. А потім ще й оголосили, що "Цензорка" їде від Словаччини. Два фільми номіновані на "Оскар", ну які були емоції? Щаслива!

Про важливість фестивалів

Важливі не так перемоги на фестивалі, хоча це теж необхідно, як можливість показати твою роботу для іншого глядача. 

Коли ми приїхали до Венеційського фестивалю із "Цензоркою", це вже була перемога. Ми розширили свої географічні кордони, подивилися реакцію інших країн. 

Звичайно, приємно, коли відзначають за роль. Але у мене немає такого: "Треба взяти усі нагороди".

Перемоги – це більше для душі. Може, відкрию таємницю, але фінансово це ніяк не впливає на твоє майбутнє. Якщо ви думаєте, що після відзначень наших фільмів на фестивалях моя кар’єра суттєво змінилася, то ні.

Скоріше, мій підхід до вибору ролей став іншим. Я намагаюся відмовлятися від проєкту, який нецікавий саме з погляду розвитку професії.

Хоча впізнають. Минулого року на Венеційський фестиваль їздила команда з "Поганими дорогами", але я не поїхала. А цього року ми представляли "Цензорку". І під час інтерв’ю нашому режисерові сказали, що пам'ятають мене ще за фільмом "Погані дороги". Це приємно! Коли журі різних країн, яке оцінює фільми, тебе запам'ятовує.

Фільм "Погані дороги" складається з п'ятьох новел. Події відбуваються на дорогах Сходу України протягом 2015 року. Кожна з новел розповідає про сильні стосунки між людьми, що виникають на фоні війни. П'ять розбитих доріг, п'ять типів стосунків, питання любові, довіри, зради, ненависті, порушення особистих кордонів на фоні порушення кордонів державних.


Про роль у "Поганих дорогах"

Мені зателефонувала кастинг-директорка Оля і розповіла, що шукають актрису на таку роль. Але одразу попередила: "Ти прочитай увесь текст і тільки тоді відповідай".

Щойно я почала читати, одразу зрозуміла, що це – моє. Текст написано просто, реалістично. Я люблю кіно, яке напівдокументальне, так би мовити.

Я погодилася. І лише потім згадала, що прочитала усього одну сцену – "Ай, там же треба було ще все прочитати", а коли закінчила читати – "Не помилилася. Це те, в чому я хочу відкривати себе".

Ми неодноразово зустрічалися: Наталка Ворожбит, Юрій Кулініч і я. Репетирували, обговорювали всі моменти, намагалися зрозуміти, чому саме так все відбувалося.

Я читала історії дівчат, які потрапляли в полон. Наталка розповідала ті, які вже знала раніше, бо вона в цій тематиці не вперше. І от я набиралася інформації, думала про те, як вони усе це прожили, як себе поводили.

Попри це, розумію, що не можу відчути та передати на 100% те, що відбувалося з ними насправді. Тільки якісь мої думки, мої страхи, відчуття.

Про підготовку до ролі

Про те, що треба якось готуватися фізично, навіть не замислювалася. Мені було важливіше психологія моєї героїні, а не тіло.

І коли я дивилася фільм, думаю: "А-а-а-ай, треба ж було худнути. Щоб, коли її роздягали, вона дійсно була худа".

Але це такі помилки, які я для себе записала, вже буду продумувати у своїх наступних проєктах, сподіваюся, що вони будуть.

А от до бійок ніяк не готувалися. Уже на знімальному майданчику нам розповідали, як бити, як отримувати удари.

Про найважче у фільмі "Погані дороги"

Найважче було фізично пережити першу сцену. Там жорстке побиття. Було багато дублів і щоразу треба було відігравати цей стан. Було важкувато.

В якийсь момент так втомилася, що сил не було взагалі. Та й психологічно було важко в перший день.

Там є момент, коли герой засовує гвинтівку в рот і стріляє. Це дуже важко психологічно. Цю сцену ще й треба відіграти реально, а я не знаю, які почуття можуть бути за таких обставин.

Я ніколи з цим не стикалася в житті, чому дуже рада. І ти в шоці, і в страху. І купа емоцій, а мають бути якісь конкретні, щоб глядач повірив.

Про голе тіло в кіно

Я готова роздягнутися, коли це має сенс. Не просто, бо так захотілося режисеру для красивої картинки. Ні. Це моє тіло і воно, як голос, це те, з чим я можу працювати, щоб доносити інформацію.

Коли мені присилають цікавий сценарій, а там треба роздягнутися, то я нормально на це реагую. Я не соромлюся свого тіла.

Про реакцію рідних на фільм

Я попередила батьків, що там зі мною будуть себе поводити надто жорстко. Але вони готові до таких моїх ролей. У мене і в театрі вистачає такого стресу для них.

А тут кіно на великому екрані. Це ще реалістичніше, тим більше, що мене ще й роздягають. "Може стати важко в якийсь момент, але мене не дуже били, знайте про це", – так собі попередження (сміється).

Батьки ходили в кіно. У нас такі стосунки, що вони не пропускають жодної з моїх прем'єр. І знають, що треба готуватися до гіршого.

А після сеансу зазвичай ми щось обговорюємо, ділимося емоціями. Після "Поганих доріг" вони дуже довго мовчали. І я їх розумію.

Але потім все одно сказали, що їм сподобалося, обговорили роль. Вони – моя підтримка. Завжди.

Стрічка "Цензорка" розповідає історію молодої жінки Лесі, яка щойно народила первістка і яка відбуває покарання в одній з одеських виправних установ.

Про участь у фільмі "Цензорка"

Потрапила випадково. Зателефонував кастинг-директор з Одеси, розповів, що зараз у місті знімається цікавий проєкт, шукають на головну роль актрису.

Мовляв, під'їжджай, поспілкуйся з режисерами. Я взагалі нічого не знала про цей проєкт – ні назву, ні про що він, ні сценарій.

Ми зустрілися із режисером. Мене попросили розповісти найважчу історію з мого життя. І наступного дня зателефонували уже спробувати себе в кастингу – нас залишилося три претендентки.

Звичайно, коли мене затвердили, я дуже зраділа. Бо це – художнє документальне кіно. Це реальна історія – люди, тюрма.

Мені цікаво було ще й попрацювати, бо не було чіткого сценарію. Була історія, а уже самі зйомки могли змінюватися.

Бо цей фільм до Одеси знімали 6 років. Вони спочатку показували про чоловічу тюрму, тепер взялися за жіночу. І вони ось дійсно в темі усього цього.

Ще було цікаво руйнування стереотипів, які були й в мене.

Ми ж дивимося телебачення, знаємо ось ці розповіді – усі, хто за ґратами, погані. А ми туди потрапили, почали спілкуватися, побачили умови, в яких вони живуть, – і все, світ змінився.

Про атмосферу в тюрмі

Я не можу сказати, що здивувалася тій атмосфері, в якій вони всі перебувають. Є багато чого, що ви ще не бачили – в яких умовах вони живуть, що вони їдять. Там все дуже погано.

Ми коли були у Венеції, то у режисера запитали: "А як вам так круто вдалося показати 70-ті роки України?". Вони й уявлення не мають, що це сучасна Україна. Вони просто були в шоці.

Мое завдання було перші дні просто слухати історії дівчат, яких записували для фільму. Тобто ті, хто дійсно був у тюрмі, розповідав, за що він там, як їм тут живеться, що відбувається щодня з ними, з якими проблемами стикаються. І це було найважче в цій роботі.

Такі історії, такий біль. Особливо коли тобі розповідають свої історії жінки, які народили в тюрмі, а їхніх дітей забрали. Це взагалі жах.

І у нас було правило. Ми знімалися до 17 години. Після цього знімальна група поверталася додому, перевдягалася і йшла гуляти, танцювати, просто сидіти біля моря. Головне, щоб видихнути та відключитися від того, що побачили та почули.

Про психологічно важких персонажів

Я розумію, що вони у мене не дуже здорові. А тому мені цікаво розбиратися в їхніх думках і вчинках.

Чому так може зробити людина? Що на неї вплинуло? Як вона вестиме себе далі? Що може це змінити?

Я не намагаюся показати своїх героїв хорошими чи поганими, нікого в жодному разі не виправдовую. Я копаюся в них, а потім зрозумівши, намагаюся показати глядачеві, чому вони такі.

Про роботу з німецьким театром

Ми працювали в Німеччині місяць. Приносили тексти ми, писали щось німецькі колеги. І результатом мала бути вистава, але через червону зону ці плани трохи перенеслися. Тепер поїдемо усе показувати в грудні. І я досі не розумію і не уявляю, як відреагують глядачі на цей перформанс. Бо це щось нове, незвичне...

Український Театр драми та комедії на лівому березі Дніпра та німецький театр Münchner Kammerspiele в рамках міжнародної театральної лабораторії "Митці. Точки перетину" створюють спільну виставу "Офелія. Вихід із води".

Ми розбирали образ Офелії. Бо в "Гамлеті" розповідають лише про його страждання, вчинки, думки та шлях.

А що саме відбулося, що мила та добра дівчинка закінчила життя самогубством або це відбулося випадково? Це ніхто не пояснює. І от наша вистава – це голос Офелії.

У цій виставі три акторки – я, Настя Пустовіт та Едіт Салдана з Німеччини. І вона теж така на розрив – віддається повністю, не зупиняється ні перед чим. І ми працюючи з нею завжди раділи: "Клас! Своя людина".

Для мене стала відкриттям робота з німецьким звукорежисером. Йому був потрібен текст, він приходив на кожну репетицію, він брав участь в кожній нашій дії, обговоренні.

Йому треба було розуміти, що відбуватиметься, а що тут ми хочемо переробити, а чи остаточно ось цей момент буде. Він звертав увагу на найменші дрібниці та написав чудову музику.

А ще сподобалася швидкість художника. У нас уже на другій репетиції були декорації та костюми. Вони хоча і були для репетицій, але ідентичні до тих, в яких виступатимемо.

І це вау, коли так швидко все готово і ти вже можеш працювати всі сцени на 100%.

Вистава буде українською та німецькою. І тут найцікавіше, що коли ми працювали над нею, то спілкувалися англійською, щоб розуміти один одного.

Але, попри мовний бар'єр, ми були на одній хвилі, були командою. І у виставі є така тема – необов'язково знати мову іншої людини, щоб її зрозуміти.

Про театри в Україні та Німеччині

Насправді в Німеччини ми дивилися різні вистави. І я розумію, що там було чимало таких відвертих, які б в Україні не схвалили. А там вони більш відкриті, вільні.

Проте є і класичні вистави для тих, хто не любить експерименти. Попри це, якою б не була вистава, там завжди забиті зали, завжди тепло приймають кожну виставу. Вони дуже люблять театри.

Щодо України, то я дуже радію своїй роботі в Театрі на лівому березі. Наш директор-художній керівник Стас Жирков прихильник тенденції – більше нового театру. Він робить різні вистави для різних глядачів. І це важливо.

Бо у нас можна і щось нове експериментальне подивитися – наприклад, фізичний театр – і класичні варіанти.

І це дуже приємно, коли ти бачиш, що на тій самій виставі VINO, де тільки мова тіла, жодного слова, завжди забита зала. Отже, глядача свого знайшли.

Думаю, що це добре, коли глядач може сам обирати, що йому до вподоби з різного репертуару.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин

Ольга Модіна
Ольга Модіна
журналістка LIGA.Life, спеціалізація - спорт і кіно
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини