Кіно | Не все так погано. Дивимося "Бабин Яр. Контекст" Лозниці з Дробовичем з Інституту пам'яті

7 хвилин

Бабин Яр. 1941 рік. Фото: Johannes Hähle

09.10.2021, 10:00

Чи справді фільм Лозниці настільки скандальний, як пророкували критики, і чого там бракує, ми запитали в керівника Інституту національної пам'яті

У тиждень 80-х роковин трагедії Бабиного Яру в Україні показали стрічку українського режисера Сергія Лозниці "Бабин Яр. Контекст". Фільм складається з відновлених документальних кадрів – від початку окупації українських земель нацистами до повернення радянських військових на територію України. Лозниця розповідав, що матеріали для стрічки він дістав з Красногорського архіву.

Стрічку відзняли на замовлення приватного проєкту Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", довкола якого не вщухають дискусії. Зокрема, через те, що його очолює російський режисер Ілля Хржановський, а сам проєкт реалізують у тому числі за гроші російських бізнесменів Михайла Фрідмана та Германа Хана.

У липні "Бабин Яр.Контекст" показали на Каннському кінофестивалі. Він отримав нагороду від журі "Золоте око" як найкращий документальний фільм.

Після показу у Каннах, Лозниця дав інтерв'ю генпродюсеру телеканалу UA: КУЛЬТУРА Лук'яну Галкіну. Воно викликало неабиякий суспільний резонанс. Основні претензії критиків Лозниці – "радянськість" поглядів, "вибірковість" контексту, яка грає на руку "російському наративу". Кінокритики, які бачили картину влітку, прогнозували, що сам фільм викличе ще більш запеклу і неконструктивну дискусію.

На презентації показу у Києві 5 жовтня Лозниця сказав, що мета фільму – спровокувати дискусію навколо складних історичних подій.

LIGA.Life після прем’єри фільму Лозниці поговорила з головою Українського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем про те, чи настільки все буде погано, як прогнозували критики, і чим цей фільм цінний.

З фільмом все не так страшно і скандально, як я думав, але контексту бракує

Упродовж стрічки ми бачимо коментарі між кадрами. Але, наприклад, коментаря, який би описав ситуацію у Львові до окупації нацистами, немає (йдеться про сцени, де у 1941 році місцеве населення вітає нацистів. – Ред.).

Довідково: У серпні 1939 року після підписання пакту Молотова-Ріббентропа в місто зайшли радянські військові. Розпочалися грабунки цивільного населення, а за кілька днів – арешти політичних діячів і масові репресії. Далі – депортація у декілька етапів. За польськими даними, за два роки червоноармійці депортували до Сибіру та Казахстану близько ста тисяч львів’ян. Серед них були учасники українських і польських підпільних організацій та члени їхніх родин, поляки, колишні капіталісти – землевласники, фабриканти і високопосадовці, а також євреї.

Сам Лозниця вже в інтерв'ю коментував сцени з фільму так: "Люди зустрічають німців у Львові, їм радісно, що їх звільнили від навали. Так, це був жах для них ці два роки з 1939 до 1941".

Сцена з побиттям людей у Львові на початку; зі стрічки не зрозуміло, хто і що там робить

У фільмі ці події розмиті. І якщо ти не маєш нормальної історичної освіти або тобі не проведуть екскурс в ті часи, ти ніколи не зрозумієш контекст цього побиття.

У німців був план: вони хотіли посіяти ворожнечу між народами, щоби люди один одного підозрювали, вбивали. В нацистів була програма очистки життєвого простору для себе.

Уся ця історія з побиттям людей у Львові була спровокована німцями.

Коли радянська влада відступала у 1941 році перед нацистами, комуністи розстріляли в’язнів тюрем на Західній Україні. Історики оцінюють кількість жертв цих розстрілів у понад 20 000 людей. Їх не могли забрати, не хотіли залишати – і розстріляли.

Приходять нацисти, бачать трупи в тюрмах і починають підливати олію у вогонь, говорити, що це зробили так звані жидо-комуністи. Мовляв, НКВД – це євреї, комуністи – це євреї. Це був один із міфів, які нацисти використовували, щоби підігрівати антисемітські настрої.

Тоді нацисти викликали євреїв, щоби ті витягували трупи з цих тюрем. І ці сцени є у фільмі.

У цей час нацисти викликають місцеве населення, мовляв, "Ідіть, упізнавайте тіла ваших рідних".

І коли ті приходять – нацисти кажуть: "Це справа рук євреїв".

Тоді розпочинається заколот, люди починають бити євреїв, яких зігнали діставати тіла.

І елементи цього погрому, який фактично зрежисували німці, без коментаря, що занурює в контекст.

Тому їх складно повністю зрозуміти.

Те саме в сцені з Києва, де дітям роздають листівки з Гітлером, і ті їх розбирають. Коли ти читаєш роман-документ "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова – починаєш розуміти ці моменти, коли люди, живучи в окупації, сірниками торгували, щоби на буряк заробити. Люди реально намагалися урвати бодай щось.

Може, це складно показати, бо немає документальних кадрів. Але виживання в окупації – це теж велика біда. Звичайна доля звичайної людини.

У фільмі немає жодного слова і фотографії про праведників, які рятували людей, яких мали розстріляти

Мені здається, що автор хотів показати контраст між тим, що відбувається в Києві і що відбувається в світі, що один тоталітарний режим замінює інший – паради, "хліб-сіль". Показати вразливе цивільне населення, яке вимушене фактично приймати військову реальність із насильством, яке її супроводжує.

Одні люди починають поводити себе жахливо, намагаючись нажитися на війні і горі, інші – пристосовуються або заклякають у страху, але є й ті, хто здатен на спротив і виявляє сміливість робити добро.

Але мені здається, що цього людського контексту було замало.

Як сказав перед початком показу міністр культури (Олександр Ткаченко. – Ред.), в оптиці війни завжди танки, гармати і дуже часто зникає людське.

Тут воно було означене, але, як на мене, не до кінця.

І я думаю, що одна з причин цього – відсутність історій конкретних людей, які там загинули, які рятували.

Показово, що голос у цьому фільмі мали переважно представники радянської сторони – совєцькі генерали, маршали

Тобто, радянська адженда мала голос. Там тільки шматочок польської промови, шматочок українською, але все в радянському контексті.

Радянський голос чітко звучить.

І також дрібниці показові – у перебивках між кадрами ніде Київ та Львів не транслітеровані українською – тільки Kiev і Lvov (замість Kyiv та Lviv. – Ред.).

Це впадає у вічі.

Автор, мабуть, не відчуває сучасного українського контексту, якщо так підписує міста. Чи не хоче відчувати.

Що може побачити в стрічці пересічний українець, – драму людини.

Я би не зміг повністю зрозуміти всі події у фільмі, якби до цього не читав багато про Бабин Яр і не цікавився історією окупації та Другої світової війни загалом.

Наприклад, сцени, де нацисти віддавали жінкам їхніх чоловіків, які були в таборах для військовополонених.

Кадри подані в стилі пропагандистської стрічки, де усміхнені люди розмахують документами на визволення. Насправді ж такі випадки були, але становили меншість. Натомість, величезна кількість тих, хто потрапив у полон, загинули в нацистських таборах. Їх розстрілювали, морили голодом, ставили медичні експерименти. Є спогади, що люди траву їли на Дарниці в таборі для військовополонених. Їм пробували перекидати їжу через паркан, а в тих, хто перекидав, – стріляли.

Що можна дізнатися про Україну – це цікавий приклад, коли в одному місці зібрано всі документальні кадри про епоху.

Ти можеш подивитися на місто. Мені здається, Лозниця любить Київ своєю "постсовєцькою" чи без "пост" любов’ю.

Наприклад, сцена з фунікулером, кадри Хрещатика. Вони відчуваються, ці сцени.

Кадри того, як німці встановлюють біля знаменитого київського фонтана зі слоником (де зараз розташована Арка дружби народів) зенітні гармати. Або як радянські військові будують оборонні споруди Києва. Чи кадри, як на площі Калініна вішають німців. Це ж сучасна Михайлівська.

Або сцена, як пульпою закачували Бабин Яр. Це рідкісні кадри, я не бачив таких хронік. Вони цікаві.

Довідково: Протягом 1950-х років до Бабиного Яру закачували відходи виробництва Петровських цегельних заводів. Для утримання цієї рідкої маси земляних порід з водою замість бетонної дамби спорудили земляну. 13 березня 1961 року накопичена в ярі пульпа прорвала захисну греблю й залила житлові квартали Куренівки, знищуючи все на своєму шляху. За оцінками істориків, у цій найбільшій техногенній катастрофі Києва загинули до тисячі людей. Радянська влада довгий час намагалася замовчувати реальні масштаби трагедії.

Фільм змусить глядача задуматись.

Але мені здається, що, з іншого боку, в Лозниці така схема роботи. Мовляв, "ось вам підбірка, а ви думайте". Він тут вірний собі, може, не дуже виправдано вимагати від нього історичного коментаря.

Але одна річ, коли ти говориш про сучасні події, наприклад, Донбас знімаєш чи сучасних туристів в Аушвіці, де контекст і коментар підказує епоха – зведення новин чи розповіді сучасників.

А коли ти говориш про речі, які стались 80 років тому і досі не проговорені суспільством, зокрема й через десятиліття радянської заборони на цю тему, це в результаті може лише спровокувати конфлікти й ворожнечу. Наскільки це відповідально? Велике запитання.

Але всією повнотою вражень можна буде поділитися через якийсь час після глибшого осмислення побаченого у фільмі.

Довідково: Сам Лозниця в інтерв’ю Радіо Свобода називав фільм "Пробою на зрілість громадян України, яких ця тема цікавить".

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин