Отець Георгій Коваленко — про власний шлях до церкви та досвід багатодітного тата

Георгій Коваленко розповідає про відмінності між католицьким та православним підходом до безшлюбності, ділиться власним досвідом служіння з родиною, розмірковує про батьківство, виховання дітей і роль духовенства у сучасному світі.

"Для православної церкви целібат не є традицією"

Целібат, або ж безшлюб’я — це насправді католицька традиція. Водночас у православної і протестантської церков немає вимоги щодо целібату, навпаки — більшість православного духовенства зазвичай одружені, пояснює Георгій Коваленко:

— Мало хто зараз пам'ятає, що 7 з 12 апостолів, послідовників Христа, були одруженими. І навіть апостол Петро, який вважається верховним апостолом католицької церкви, теж був одруженим та був з дружиною навіть в місіонерських вояжах.

Тому для православної церкви одружене духовенство — це традиція. Неодружений зазвичай єпископат — верховний щабель духовенства. Але так було не завжди.

Згадати хоча б апостола Павла, який у своєму Посланні писав, що єпископ має бути чоловіком однієї дружини, бути добрим господарем своєї родини, тоді його можна обирати і керувати церковною спільнотою.

Окрім єпископату в православній церкві не одруженими є Митрополит Київський, також ченці та монахи, для яких це особливий вибір та шлях безшлюбності. Саме тому ченцям зручніше жити в монастирях, де облаштовані побут під чернечі потреби та життя, є спільні інтереси та господарювання:

— Але якщо брати духовенство кількісно, то це меншість, але меншість, яка на керівних посадах та повністю зосереджена на служінні церкві, — підкреслив співрозмовник. — Натомість парафіяльні священники здебільшого одружені. Вони живуть тим же життям, що і їхні парафіяни, і це добре.

Бо коли у священника є родина, це не лише можливість в якомусь сенсі жити тими самими радощами, а й розуміти проблеми, які є у людей.

"Ми з моєю дружиною почали зустрічатися ще в 9-му класі"

У православній церкві є традиція одружуватися до священства, до того, як чоловік стає хоча б дияконом. Якщо священник вже рукопокладений, то він або залишається целібатом, якщо не став до цього чи не одружився, або постригається в ченці.

— Ми з моєю дружиною вчилися в одній школі, в паралельних класах. Почали зустрічатися ще в 9-му класі. Потім у мене була армія — 1986-1988 роки. А у 20 років я одружився. Тож коли я став священником, у нас було вже двоє дітей, а третя донька мала народитися", — пригадує Георгій Коваленко.

Саме в період падіння комуністичного режиму в СРСР та відзначення тисячоліття хрещення Київської Русі в 1988 році Георгій Коваленко, тоді студент філософського факультету КНУ і зацікавився релігійною тематикою:

— Я не виріс в релігійній родині. Це колись був мій вибір прийти в церкву ще в радянський час та відповісти на поклик стати священником. В родині у мене віруючою була хіба що прабабуся, а мама була парторгом школи (виборний керівник в діяльності партійної групи. — Авт.). Хоча, що цікаво, саме мама колись дала мені Біблію і порадила познайомитися зі священником, тобто свою роль в моєму виборі вона теж зіграла.

"Великі родини — це складна, але злагоджена інфраструктура"

Нині у подружжя Коваленків чотири вже дорослі доньки та молодший 16-річний син. Проте в 90-х до багатодітних родин ставилися по-різному, згадує пан Георгій. Часто батьки мали доводити суспільству про своє бажання народити ще одну дитину:

— Коли дружина була вагітною третьою дитиною й пішла до жіночої консультації, її годину вмовляли зробити аборт. А потім сказали: "Ти що, баптистка?!" І такий був досвід. Але є різні люди та різні історії. Наш з дружиною досвід показав, якщо ти довіряєш Богові, одне одному, якщо розбудовуєш родину з любов'ю, то справджується те, що говорить Святе письмо: "Шукайте перше царство небесне, інше додасться". Тобто в нас завжди має бути довіра до життя, до Бога, до світу.

За словами священнослужителя, для духовенства бути багатодітними — це звично, адже навіть з біблійних часів діти вважалися благословенням, а багатодітність — не як виклик, а як дар божий. До того ж багатодітні родини — це завжди простір гостинності:

— Як не парадоксально: чим більша родина, тим більш вона гостинна щодо прийняття інших людей. Бо тут і так багато людей. Тому коли приходять гості – це не є суперпроблема, а, навпаки, радість.

Окрім цього, в такому середовищі і діти зазвичай набувають значно вищого рівня соціалізації, переконаний отець Георгій, адже вони змалку стають частиною великого колективу, де формують відносини з сестрами, братами, батьками, а потім це вміння комунікувати та домовлятися переносять в доросле життя.

"Людям здається, що родина священника — це абсолютно інший світ"

Життя в релігійному контексті для дітей священнослужителів — це так само природно, як гаджети для сучасних дітей, наголошує під час розмови отець Георгій. В дитинстві вони бачать і тата-священника, і беруть участь у богослужінні, де постійно читається й тлумачиться Євангелія.

— Я не виріс в релігійній родині, до церкви прийшов у 20 років. Тому традиційно релігійними є скоріше мої діти, ніж я. Для них релігійність — це невід’ємна складова їхнього життя, в якій вони народилися. Хоча ми ніколи не ховали дітей в церкві від сучасного світу, — підкреслює Георгій Коваленко:

— Вони читали, що хотіли, грали в комп’ютерні ігри. В старі часи я особисто їхав на Петрівку, щоб купити їм диск з іграми, але особливими, розвиваючими. Ми навчали їх бути християнами в цьому світі, завжди давали їм свободу вибору.

Тому коли людям інколи здається, що родина священника — це абсолютно інший світ, з іншими правилами, то це не так.

Хоча, уточнює, релігійна культура, в якій виховувалися діти, залишає свій відбиток на їхньому світосприйнятті:

— Колись одна з моїх доньок прийшла зі школи і говорить: "Тату, я не розумію, чому всі так радіють з Нового року, так його чекають. Не розумію, що сталося на Новий рік. На Різдво, розумію, Христос народився, у нього день народження. А чому Новий рік таке велике свято?!"

Водночас для священника-батька важливо не стільки те, що він говорить дітям, а те, як він живе і яким є прикладом для них, зазначає пан Георгій. Адже саме по дітях духовенства можна перевіряти якість священства чи якість виховання дітей:

— Священство — це не роль, яку ти виконуєш в певних обставинах чи в певному місці, а спосіб життя. Важливо, щоб ти був собою не тільки вдома, а однаково священником і вдома і в храмі. І так само важливо втілювати у власному житті те, що ти проповідуєш. Бо якщо людина говорить одне, а живе за іншими принципами, то зазвичай і виникають проблеми всередині родини.

"Головне для батьків — не втратити довіру дітей"

Власне житло у родини з’явилося, коли всі доньки вже були школярками, тож облаштовували дитячі кімнати, обирали для них меблі та колір стін разом з дівчатами.

Отець Георгій наголошує, що свобода вибору й відповідальність за неї є важливими у взаємовідносинах батьків та дітей:

— Ми з дружиною проти того, щоб батьки визначали життя дитини. Вони можуть допомогти, а на якомусь етапі батьки стають просто порадниками, чиї поради або приймають, або ні.

Я за те, щоб давати дітям ставати дорослими людьми, які приймають власні рішення і несуть відповідальність за них.

Також для батьків важливо не втратити довіру дітей. Дуже часто проблеми виникають там, де втрачається довіра, де батьки перестають бути тими людьми, яким можна розповісти все і отримати підтримку, розуміння, допомогу".

Окрім чотирьох старших доньок, які вже виховують своїх дітей, у родини Коваленків також росте наймолодший 16-річний син. Зі слів пана Георгія, діти 1990-х та 2010-2020 років — це зовсім різні діти, тому й підходи у їхньому вихованні теж різні:

— Коли твій син на три роки старший за твого онука, ти з більшою поблажливістю ставишся до якихось речей, на які раніше прискіпливо звертав увагу, — розповідає отець Георгій:

— Він набагато більше часу проводить за комп'ютером, набагато більше грає. Ми з цим в принципі не боремося, бо це немає ніякого сенсу. Але комп'ютер він сприймає не тільки як іграшку, а як інструмент, наприклад, для навчання, бо ще з часів ковіду вчиться в дистанційній школі, намагається опановувати айтішні скіли.

"Ми не втручаємося у виховання своїх онуків, їх мають виховувати їхні батьки"

Зі слів пана Георгія, для своїх онуків дідусь з бабусею — найкращі та найдобріші люди в родині, де немає місця для жорстких вимог, а є лише простір свободи, любові, розуміння, хоча й авторитету або порад-приказок:

— Ми намагаємось не втручатись у виховання своїх онуків, їх мають виховувати їхні батьки. Так само батьки мають визначати ліміти щодо користування тими ж гаджетами, а не будь-хто інший.

Хіба що з умовної згоди батьків у нас можуть бути дещо інші правила — більш поблажливі або більш суворі в якихось моментах.

Наприклад, коли граю в шахи з онуками. Мене інколи сварять, що я не піддаюся онукові, але я вважаю, що він має по-чесному виграти, тоді це буде цінний виграш. І він тренується, думаю, мені не довго лишилось тримати першість.

Також онуки полюбляють слухати казки від дідуся й бабусі, особливо "Біблійні історії для дітей". Це 33 історії зі Святого Письма — від Створення світу до Воскресіння Христового — з яскравими ілюстраціями та сюжетами, які для дітей адаптував отець Георгій Коваленко. Історії перевидавалися двічі, зараз їх у продажу немає, але існують аудіо- та цифрова версії:

— Я мав досвід роботи з медійними проєктами, часто перекладав мовою сучасного світу вічну істину Євангеліє. Й коли у мене з'явилися онуки, випадково виникла пропозиція написати біблійні історії для дітей зрозумілою їм мовою. Ця пропозиція здалася мені цікавою та важливою. Так з’явилися 33 архетипічні, повчальні історії, які спочатку писав для своїх онуків, а вийшло так, що поділився з більш широкою аудиторією.