Вторгнення РФ | Вивезти дитину у безпеку з Києва до Івано-Франківська. Історія про дивовижних українців

Я – Ольга Модіна. Журналістка спорту та кіно редакції LIGA.Life. А ще я – мама п’ятирічного Івана. І ось уже вісім років як переселенка. 

У 2014 році "руський мір" прийшов рятувати мене у рідному Луганську. 

А вже за вісім років я втікала від повторного "порятунку" російською армією, але вже з Києва і з дитиною.  

Частина 1. Друга втеча від війни – переселенці залишаються до останнього.

2014 рік. Луганськ. Як і більшість луганчан, я виїжджала "максимум на 14 днів", але вони розтягнулися на довгі вісім років і ще не закінчилися. 

2022 рік. Київ. Я не планувала виїжджати:

• знала з власного досвіду, що це точно не на один тиждень;

• відчуття дежавю заважало нормально аналізувати, що відбувається; 

• страх перед раніше пережитим – від "з луганською пропискою їдьте у свій ДАМБАС" до "через вас наші хлопці гинуть".

Але вдруге переживати ці моменти жодного бажання.

Тому заклеєні вікна, ночі в коридорі на матрацах мали б стати моїм порятунком, якби не п'ятирічний син. 

Після двотижневих підйомів під звуки обстрілів я розуміла, що малеча не має нести відповідальність за мамине "я не хочу все починати з нуля".

Його психологічний стан був пріоритетом, тому з чоловіком вирішили – я з дитиною маємо виїхати з Києва.

Головна проблема – син погано переносить дорогу. Вибрали потяг, бо "тудух-тудух" Ваня любить, тож кілька годин тут мали б минути легше, ніж в машині. 

У день, коли ми вирішили виїжджати, "спекотно" було не тільки в населених пунктах поблизу Києва. 

До столиці з'їжджалися евакуаційні потяги з Луганщини, Донеччини та Харківщини. Влізти в натовп було майже нереально. Перший, другий, третій потяг – людей на пероні, здавалося, тільки більшало. 

Єдиний варіант – ризикнути поїхати машиною, попри те, що зазвичай дитині ставало погано вже після 30 хв у дорозі. Нам же треба було проїхати понад 600 км і хто його знає, скільки часу ми б стояли на блокпостах. 

Думка, що дитина знову буде плакати всю ніч від звуків вибухів поруч, змусила ризикувати.

Частина 2. Київ – Хмельницький, або український борщ як антистрес.

Знову дежавю з 2014-м. Блокпости. Великі затори на дорогах. Але тоді, 8 років тому, проїхавши купу блокпостів з "місцевими шахтарями зі зброєю", побачивши синьо-жовтий прапор, ми раділи, що там нарешті наші. Тепер бачили український стяг і заспокоювалися – російська армія не пройде, наші хлопці не пропустять.

Після першого десятка блокпостів діяла машинально – давала документи на себе та дитину, пояснювала, куди їдемо. Стан "постійно на стресі" вибив морально. Наче і нічого не відбувалося – винищувачі не літали, вибухів не чули, але відчуття, що ти знову втікаєш кудись, зжирало. 

Після кількох блокпостів виходили з машини та йшли пішки. Дитина, хоча і героїчно трималася, періодично просилася на вулицю, бо ставало погано. Під час однієї з піших "прогулянок" на повороті наштовхнулися на блокпост, який не передбачали. 

- Що ж ви пішки ще й в такий час?

- Погано стало. Дихаємо. До Івано-Франківська.

- Далеко ж ви йти збираєтеся. Може, малому води чи смаколиків?

- Ні. Дякую. Уже будемо сідати в машину.

- Ви тільки попередьте, щоб вас біля того знаку забрали, бо якщо раніше зупинитися, то виглядатиме як погроза. Там теж є блокпост.

- Зрозуміла. Дякую.

Ми планували доїхати до Тернополя, а там переночувати, проте через блокпости до комендантської години встигали зупинитися лише у Хмельницькому. 

Варіантів з ночівлею ми не продумали. Готелі – забиті, до 22:00 залишалося близько 30 хв. 

Тоді вперше скористалася матеріалом "Допомога волонтерів в різних містах. Адреси всіх прихистків". Тут радіють кожному і роблять все, щоб ця ніч була максимально комфортною для вас.

Нас розмістили в одному з навчальних закладів. Було єдине бажання – впасти спати. І байдуже, де і на чому. Головне – жодних сирен та вибухів.

Нас з дитиною провели в кімнату, яка в мирний час була ігровою зоною, тож син із радістю біг до іграшок, я ж сіла на підлогу з думкою: "До Києва 300 км, сподіваюся, ми в безпеці". 

- Давайте я вас проведу поїсти. У нас такий борщ смачний, – запропонувала чергова. – А хлопчику є ще йогурти, запіканка та фрукти. Ідіть щось з'їжте. Побачите, буде трошки легше.

Ми зайшли в їдальню, де, такі ж втомлені з дороги, були ще кілька родин. Уся малеча відмовлялася їсти перше, але із задоволенням доїдала десерт. А мами мовчки їли борщ.

Заявляю, що український борщ потрібно долучити в перелік офіційних нових антистресів – разом із відеозверненнями Віталія Кіма.

- 30 років живу, а вперше так радію борщу, – засміялася одна з матусь. Інші погодилися.

Може, в борщі була якась кухарська таємниця, але заспокоювало інше – ти далеко від вибухів, змогла вивезти родину, у незнайомому місці, але тобі тут раді. Тут затишно, по-домашньому, тут десятки таких самих українців, яких об'єднує любов до країни та ненависть до однієї людини, яка 24 лютого віддала наказ про напад на українські міста. Ти відчуваєш себе частиною українського народу, якому не байдуже до своїх.

Вперше з 24 лютого ми спали на дивані. Вночі кілька разів прокидалася, боячись пропустити, якщо будуть бахкати. А зранку почула звуки – наче гупає, але якось не так – ні "Град", ні ППО.

Діти! Це діти стрибали на сходах.

Частина 3. Івано-Франківськ вражає людьми.

Зранку нас нагодували сирниками, обійняли, побажали легкої дороги та запросили сина знову приїхати в гості у мирний час. Його улюблених іграшок – транспорту – тут було багато – і всі розуміли, що за одну ніч малий не награвся. Хлопчик радісно погодився, а я зловила себе на думці, що треба обов'язково в мирний час проїхатися цим маршрутом і подякувати всім, хто підтримав. 

До Франківська ми дісталися в обід. І знову волонтерський центр. На той час до Прикарпаття вже приїхало понад 40 000 переселенців. Близько половини – у сам Івано-Франківськ. 

Тому сподіватися на квартиру чи надкомфортні умови з нашого боку було необачно. У волонтерському центрі порадили кілька днів пожити у навчальному закладі та допомогли туди дістатися. Знову рідний антистрес – український борщ.

Ми спали на матрацах на підлозі, в кімнаті, крім нас, ще четверо. Здавалося, це могло б бути дискомфортом, але коли біжиш від війни, байдуже до умов. Син був найменшим серед переселенців, тому увагу йому приділяли всі, хто міг.

- Козаче, підкажи, що любиш їсти? – запитав у малого кухар.

- Сирники з повидлом полуничним, – впевнено заявив син.

- Полуничного сьогодні не буде, а яблучне швидко вирішимо, – засміявся чоловік.

Обіцяли – вирішили. Увечері Івану передали банку з яблучним повидлом. 

Ми вже збиралися лягати спати, коли у двері постукали. 

Коли ми виїжджали, то насамперед у рюкзак складали не іграшки. Обрати один з улюблених трамваїв чи потягів було нереально, везти все зайняло би пів рюкзака. Тому іграшок в Івана не було взагалі.

Малий радісно знайомився із родиною, яка принесла йому велику іграшку – автовоз з машинками, та ведмедя на ім'я Франик. 

За два дні, поки ми були там, Вані з усього села щодня діти приносили книжки, іграшки, м'ячики, фарби та олівці. Коли у нашому прихистку з'явилися інші дітки-переселенці, гралися всі всім.

Водночас несли і речі, і посуд, і ковдри, і матраци, і консервацію, і смаколики. Люди ділилися з тими, кого не знали.

Вразила родина, яка ввечері принесла кошик свіжоспеченої випічки. Бабуся напекла пиріжків, мати – булочок, а десятирічний хлопчик приніс цей кошик до нашого прихистку і роздав всім, щоб "не було сумно". 

Частина 4. Віддати квартиру незнайомим людям.

Прокинулися від сирен. Перша думка: "Ви знущаєтеся? Тепер і в Франківську небезпечно?". 

Проте швидко приємний голос із застосунка сказав – "Відбій тривоги" і ми заспокоїлися.

Ранок відбувався за планом – пошуки житла. Волонтери телефонували та казали, що усі варіанти поки зриваються, ріелтори вибачалися, що нічого запропонувати не можуть.

Ввечері я отримала повідомлення від своєї редакторки: "Олю, є квартира. Усі умови є, з дитиною можна. Господар Валентин. Він волонтерить, тому телефонуй за цим номером за дві-три години".

Господар Валентин розповів про умови в квартирі, пояснив, де розташований будинок, щодо аеропорту далеко – а для тих, хто вже виїхав зі своїх міст – це один з головних аргументів.

"З ковдрами, подушками, посудом вирішимо найближчим часом", – пообіцяв. І домовилися, що за день-два переїдемо.

Але квартира на нас вже чекала. Вирішила, треба заспокоїтися і побути тут.

І знову щирість франківчан вражала. На квартирі Валентин та його родичі підготували все необхідне для життя і закупили продукти – на балконі на нас чекали пакети з картоплею, морквою, буряком, цибулею, купа консервації, сік для малого.

Хотіла оплатити всі ці покупки, але почула у відповідь:

Цікаво, що на момент заселення Валентин навіть не перевірив наші документи, просто сказав: "Живіть, якщо вам тут безпечніше!". Та й ми були не в курсі, що людина, яка нас безкоштовно впустила в свою квартиру – кухар, який теж на своєму досвіді знає, що таке виїжджати з під обстрілів. 

В Івано-Франківську важкувато реагувати на здивування від деяких місцевих, чому ти біжиш у коридор, коли чуєш сирени; чому не можеш вийти на вулицю, поки голос Арестовича не скаже про відбій тривоги. 

Нам пощастило, що у господаря квартири немає питань до наших "переселенських фішок".

- Можна ми вікна заклеїмо скотчем?
- Без питань.
- А ще ми матраци перенесли у коридор, бо вночі за звичкою там спимо.
- Вам так безпечніше? Робіть, як вам зручно. 

Коли людина щиро каже: "Все ок, не хвилюйтеся, я можу це для вас зробити", а у вас вмикається "їжачок", який не готовий погодитися, бо відчуває провину. За якісь речі хочеться заплатити, а тобі видають: "Ви що образити вирішили?".

Тебе "накриває":

• що ти виїхала,
• що живеш в іншому місті,
• що тут тобі, як не дивно, раді,
• що твоїй дитині можуть запропонувати яблуко просто на базарі, бо "у мене такий же онук за віком",
• що сусіди можуть занести речі, бо ти виїхала за київською погодою, а в Івано-Франківську дещо інша весна.

Окрема любов – консервація, якою діляться всі: від волонтерів до сусідів.

Вражає людяність, до якої, як виявилося, ми не були готові.

LIGA.Life збирає історії українців, які виїхали зі своїх міст та знайшли прихисток в інших регіонах. Ми хочемо показати, що українці єдині, а тому будемо раді розповідати про такий самий позитивний досвід переїзду, як і нашої Олі Модіної. Пишіть нам у коментарях та в соціальних мережах. 

Ольга Модіна

журналістка LIGA.Life, спеціалізація - спорт і кіно