Зміст:
  1. Ольга Мельник, мама 4-місячної Стефанії:
  2. Олена Кущенко, мама 3-річного Гліба:
  3. Тетяна Гонченко, мама 2-річної Софії:
  4. Ірина Андрейців, мама 4-місячної Юстини:
  5. Ірина Стороженко, мама 6-місячної Аліси:

Хто вдома, хто в укриттях, кому вдалося виїхати у безпечніше місце. Частина 1. Ми продовжуємо збирати документальні свідчення українців у війні з Росією. 

Цікаво про здоровий спосіб життя на YouTube-каналі LIGA Life

Далі – пряма мова київських мам, серед яких – і авторка цього тексту.

 

Ольга Мельник, мама 4-місячної Стефанії:

 

24 лютого я прокинулась від глухого першого вибуху. Потім було ще кілька. Всі новини мовчали. Дитина спала.

Того дня дитина капризувала. Не могла її заспокоїти. А наступного дня багато спала. 

Живемо в коридорі, не спускаємось у підвал. Я боюсь холоду, застудити дитину і груди, бо тоді не матиму що давати їй їсти. Нормальних бомбосховищ поруч немає. Весь час чути залпи. 

Мій район неподалік Ірпеня. Вчора сходили в АТБ за памперсами. На щастя, він певний час працює. Група будинку активна, тож раптом що, сподіваюсь, люди допоможуть з продуктами. 

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
4 місячна Стефанія залишається з мамою в квартирі в Києві

 

Олена Кущенко, мама 3-річного Гліба:

 

Нашому Глібу – 3,5 роки. 24 лютого ми ще трималися. Були в квартирі на Троєщині. Я, попри страх, займалася буденними речами, варила борщ, включала пралку. Гралися з малим в борців сумо. Йому сподобалося штовхатися і кричати "Слава Україні – Героям, Героям слава", а також "Україна переможе", хоча в нього виходить "українець переможе".

Мені довелося вийти до магазину, він лишився з татом. Найбільше я боялася, що почнуть бомбити, а я не поруч з ним. 

Я намагалась його сильно не лякати. Але щоб він був готовий, він сам склав у рюкзак улюблені іграшки. Він любить роботів-трансформерів. Одного з них назвали робопутін, а інші його перемагають.

25 лютого, коли оголосили повітряну тривогу, ми спустилися в підвал. Він у нашому будинку. 

Гліб спочатку плакав сильно і не хотів. Я сказала, що ми пограємось у хованки. І всі інші люди теж граються у хованки. Він у підвалі почав копати пісок лопаткою. Ми жартували, що риємо окопи. Потім почав знайомитися з сусідами: "Ей, сусід, тебе як звуть".

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
Трирічний Гліб в укритті 1

З нами ще були кішка Плотва і собака Толік. Гліб і з ними розважався.

Пів дня просиділи в підвалі, потім прийшли додому. Ночували в квартирі. Було страшно, але вдалося вкласти його спати. Він на диво тримався добре. Взяв пластикову кувалду і сказав, що захистить мене, якщо прийдуть вороги. Коли були вибухи, то він питав, що це, притихав і просив його обійняти. 

26 лютого вранці нам вдалося виїхати з Троєщини. Знайомий підвіз до залізничного вокзалу, там трохи почекали і виїхали евакуаційним потягом до Вінниці. 

Попри сильну тисняву, вдалося пройти в потяг. Люди запропонували взяти його на руки, він сильно злякався і почалась істерика, заліз до мене на руки. Стоячи на одній нозі, тримала на руках. Потім нам поступилися місцем. Він притиснувся до мене і навіть не хотів зняти шапку, хоча було жарко. Потім знесилений заснув. 

Прокинувся від слів жінки, що сиділа поруч, яка сказала, що справжні чоловіки мають захищати свою землю. Він схопився і каже: "Я справжній чоловік. Я тебе захищу, мамо".

Ми доїхали до Вінниці, потім мали їхати в Чернівецьку область до батьків чоловіка. Спочатку їхали автобусом, потім на таксі. На в'їзді в Чернівецьку область є міст через ГЕС. Там КПП. Нацгвардія перевіряє ретельно кожну машину. Черга з машин кілометрів на 5. Проїхати нереально. Таксист підвіз скільки міг, а далі пішли пішки. Йшли кілометри три. На диво, малий усе витримав, навіть не капризував і не плакав. Через міст пішки не пустили, поліція посадила нас у попутку, ми переїхали через міст, а там зустріли нас знайомі. 

Зараз у селі у свекрів. Тут більш-менш спокійно. 

Малий тримається мужньо. Якщо говоримо про ворогів, то він каже, що буде їх бити.

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
Трирічний Гліб в укритті

 

Тетяна Гонченко, мама 2-річної Софії:

 

Ранній ранок, прокидаємося від потужного вибуху десь поруч і яскравого спалаху за вікном. Будимо Софію, вдягаємо її сонну, вона пручається, хапаємо тривожні валізи. Намагаємося взяти переноски з котами, але одна з них розвалюється, тож ми вирішуємо за котами повернутися потім і біжимо у бомбосховище без них. 

У бомбосховищі вже купа людей, там все в піску й пилу, але хоча б є лавочки. Софія сидіти не хоче, хоче бігати, намагається тікати, пручається, скрізь гострі кути і штирі.

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
Софія в укритті в Києві
"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
Софія разом з мамою в укритті в Києві

Ми читаємо, що російський літак впав на багатоповерхівку на сусідній вулиці. Зважуємо ситуацію, вирішуємо спробувати виїхати з міста.  Ед повертається за котами, хапає трохи дитячих речей і візок. 

Ми їдемо на метро на Вокзальну без жодного уявлення, що з потягами, і без жодних квитків. Софія кричить, хоче на ручки, щоб відволікти, купуємо їй велику надувну кульку-квіточку у якоїсь відважної жінки, яка продовжує продавати сувеніри на вокзалі у своєму магазинчику.

На вокзалі море людей, з дітьми, тваринами, речами, розгублені, налякані, табло з розкладом не працює. На першу колію приїжджає потяг до Львова, але його буквально штурмують, як літак у Кабулі – усі кричать, проштовхуються в потяг, квитки та документи ніхто не перевіряє, дітей затискають. Ми розуміємо, що ніяк туди не потрапимо і відходимо. Я вже думаю їхати назад додому. Звучить сирена.

Зустрічаємося на вокзалі з друзями. Плану дій ніякого. Через якийсь час чуємо, що оголошують електричку на Рівне з приміського вокзалу. Друг допомагає добігти туди, вагони так само забиті, люди буквально звисають з дверей, але він підказує, що треба бігти до останнього вагону. Він поки що напівпорожній. Заштовхуємо візок, дитину, котів, наплічники. Навіть вдається сісти. Вагон швидко набивається вщент. 

Їдемо в електричці 8,5 годин до Рівного, дорогою намагаючись знайти хоч якесь житло. Годуємо Софію енергетичними батончиками та шматком ковбаси – більше нічого немає. Чоловік, який сидів поруч, дає їй банан (до речі, дорогою ми з'ясували, що він працює у якомусь історико-культурному заповіднику, і у нас половина френдів спільних. Але зафрендитись якось не додумалися). 

Софії важко і нудно їхати, вона стрибає, кричить, кидає по людях свою кульку, падає на підлогу – і так 8,5 годин з перервою на короткий сон. 

Приїжджаємо в Рівне близько дев'ятої вечора. Зустрічає повна темнота і сирени. Нас мають пустити на ніч у селі, недалеко від вокзалу, але за межею міста. Таксі немає ніяких, 40 хвилин обдзвонюємо всі служби, і врешті все-таки ловиться Uclon. Весь цей час сирени не припиняють дзвонити. 

- Що це? – питає Софія. 

- Музичка грає, – кажу. 

Поселяємося у хороших людей. Випускаємо котів у кімнаті, яку нам виділили, щоб вони хоч трохи поїли. Майструємо їм лоток із коробки і піску. Завтра треба в Тернопіль, там буде житло. Зранку збираємося, снідаємо, починаємо викликати таксі на вокзал – а машин ніде немає. Безліч спроб, і все даремно. До автобусу лишається 40 хвилин. Їхати до вокзалу – пів години. Машина дивом знаходиться в останній момент, водій об'їжджає всі затори і привозить прямо на потрібну платформу автовокзалу. За хвилину до відправлення автобусу. Він маленький, але ми якимось чином заштовхуємо візок, котів, наплічники, дитину. Вдається навіть сісти. 

У автобус заходить ще група людей. Це друзі, які теж кудись тікають. Щоб усі влізли, хтось бере на руки переноску з Няшею, наплічники розсовуємо під сидіннями по всьому автобусу. Їхати три години. Софія у мене на руках, на диво, поводиться ідеально весь цей час. 

У Тернополі нас зустрічають, везуть на таксі у житло і дають теплої їжі. Хочеться плакати, нарешті можна.

Ірина Андрейців, мама 4-місячної Юстини:

 

24 лютого мене розбудив чоловік:

- Ти чуєш?

Залпи у Вишгороді. Спросоння я не могла повірити, що таки війна. 

- Та може то хтось пітарди кидає… – несла нісенітниці у шоці спросоння, поки поруч ще спала 4-місячна донька Юстина.

- Швидко у ванну! – скомандував чоловік, згадавши правила, яких нас навчали останні тижні, сховатися у кімнату без вікон, найкраще у квартирі – ванна. Посідали троє, завели собаку з собою.

Думали, все, вивезти дитину не вдасться. Та таки наважились ризикнути – вхопили "тривожні валізки" і в машину. Сусіди по будинку теж прокидалися і деякі виїжджали так само.

Чотири години стояли в заторах, аби виїхати з Києва. По радіо лунало, що краще залишатись удома, так безпечніше. Бо у машині в заторі як вдарить зверху, тікати нікуди.

- Заспокоїли, – нервово хіхікнули ми.

Донька не розуміла, що відбувається. Я увімкнула режим "аніматора" на максималки, співала пісеньки про павучка на сонці і мишок, які позбігалися на сир, коли фоном по радіо йшли воєнні хроніки в режимі реального часу. 

Вперше в житті нашого собаку трусило від страху. 

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
Редакторка LIGA.net з донькою та собакою виїжджають з Києва у перший день вторгнення РФ

Затори, затори, довжелезні черги на кількадесят машин на заправках, страх, що не вистачить бензину доїхати до батьків у Тернопіль. Воєнна техніка дорогою.

Ми їхали фактично без перерв понад 16 годин. З 6 ранку до 10 ночі. Донька дратувалася, хотіла то їсти, то спати, то нічого не тішило. Доводилося робити речі, на які б ніколи не пішла у мирний час – як-от витягнути дитину з автокрісла в корку на трасі, аби її заспокоїти, чи погодувати під час руху, 

Чоловік тримав кермо, поки я вдивлялась у повітря, чи не летить часом на нас біда.

Потім блокпости з нашими, черги там, і ми в’їхали в Тернопіль під звуки сирен. 

Вимучена донька заснула. Та так міцно, що прокинулась лише зранку наступного дня.

Я ж лежала і не розуміла: це будинок з ліжком разом труситься, бо летить, чи це так тремчу я?

Відходимо досі, в райцентрі в інших батьків. Періодично реагуємо на повітряну тривогу.

 

Ірина Стороженко, мама 6-місячної Аліси:

 

Прокинулися о 5 ранку 24 лютого від звуків вибухів в Києві вдома на Лівому березі, взяла сонну дитину, вийшла в іншу кімнату, чоловік вже не спав. Спитала, що це? Каже: ракети.

Тремтячими руками гортаю стрічку – війна, звуки – це наші ПВО, що збивають ворожі ракети. 

Попри те, що про вторгнення йшлося останні тижні, до кінця не вірилося. Підготувати завчасно встигли лише аптечку з ліками. Зранку почали збирати речі. Нашій Алісі 6 місяців, зараз стрибок росту – намагається сидіти з опорою на руки і голосно казати "тататтататта", їй хочеться уваги, а ми вдвох з напруженими від страху обличчями носимося з кімнати в кімнату, не можемо приділити толком часу, порадіти її здобуткам.

У нас поряд гараж з підвалом, планували ховатися там. До обіду було відносно тихо. Погодувала малечу, вона заснула.  Майже всі найнеобхідніші речі встигли зібрати і винести в машину.

Зрозуміли, що ще не снідали, розігріли тефтелі з кашею, насипаю в тарілки і чуємо сирени. Вмить хапаю дитину, від стресу руки не слухаються, не можу одягнути в комбінезон, вона плаче, що розбудили, пхають в теплий одяг, напівроздіті вилітаємо з під‘їзду, дитина кілька разів від таких різких рухів рве… 

Мабуть, за кілька хвилин ми були вже в гаражі, коли повітряна тривога повторилася. Перечекали там. Але швидко зрозумли, що не можемо там лишатися – холодно. 

Вирішили виїжджати до батьків на дачу в Іванківський район в бік Чорнобиля – це був єдини напрям, де навігатор не показував мертвих заторів. Летіли майже по порожньому місту, лише на виїзді з міста постояли.

"Я тебе захищу, мамо": як цю війну переживають кияни з маленькими дітьми
6-місячна Аліса евакуйовується з Києва, поруч – мама Ірина Стороженко

Мости були ще відкриті, але в’їзд в місто з боку Вишгорода, де вже була атака з неба, був перекритий бетонними блоками, люди, що намагалися потрапити в місто, їхали по зустрічній або лишали машини і з речима йшли пішки.

Дорогою бачили багато українських БТРів у лісах та скупчення групп територіальної оборони. Доїхали швидко. Але, вже діставшись села, побачили новини про захоплення Чорнобильської АЕС, звідти дорога майже через наше село, воно кілька кілометрів в стороні. Переночували і зранку вирішили їхати далі, адже в Іванкові і Димері вже йшли бойові дії.

Рушили на Вінничину в місто Бар до родичів. Їхали селами подалі від великих трас, подовгу стояли на залізничних переїздах.  Для дитини – стрес, доводилося виймати з автокрісла, бо вже дуже плакала, якось забавляла, змінювала положення, міняла підгузки, годувала в дорозі. 

Робили одну зупинку – по дорозі в придорожньому готелі. Заплатили як за ніч, хоча пробули там 1,5 год, щоб дитина якось змогла полежати інакше, ніж в стиснених умовах в машині.

Загалом дорога – 300 км за 10 годин. І це нам ще пощастило. Зараз ми в будинку в родичів. Ці дні можливості покупати дитину не було. Помили на третій день… Навіть не уявляю, як зараз тим, хто з маленькими дітьми ховається в підвалі там.