Історії

Пізнаємо столицю. Київ, який ми отримали завдяки гетьману Мазепі – розповідають дослідники

13 хвилин
Пізнаємо столицю. Київ, який ми отримали завдяки гетьману Мазепі – розповідають дослідники - Фото
Місцевість, на якій розташований Мистецький Арсенал. Кадр з проєкту Арсеналу Як це працює
01.01.2021, 11:00

Історик Ігор Гирич розповідає про місцевість поруч з Мистецьким арсеналом у Києві і пояснює роль Мазепи у ній і в культурі України зокрема.

LIGA.Life продовжує конспектувати серію розмов Мистецького арсеналу про те, як культура та культурні інституції впливають на наше життя. Сьогодні у центрі уваги – гетьман Іван Мазепа і його роль у розвитку місцевості навколо Мистецького Арсеналу. Говорять:

  • історик Ігор Гирич,
  • керівниця відділу музейної справи Мистецького арсеналу Ольга Мельник,
  • археологиня Мистецького арсеналу Олена Оногда.

Ігор Гирич:  Іван Мазепа, наш гетьман, людина, можливо, найбільш відома в українській історії XVII століття. Людина, яка цей монастир (Києво-Печерської Лаври – Ред.) зробила сучасною візитівкою Києва, бо більшість цих усіх споруд так чи інакше пов’язані з Іваном Мазепою.  

От вежа Івана Кущника. Це одне з християнських імен Івана Мазепи, 1698 рік. 

От стіна, кілометр у довжину. Наступні — вежі цієї стіни. Потім ця стіна робить коло і закінчується біля Троїцької надбрамної церкви. По тим часам це було колосальне місто, тоді в Україні не було жодного міста, яке б мало кам’яну стіну. Тобто, це таке окреме велике місто, на яке повністю виділив гроші Іван Мазепа.

Ольга Мельник: Говоримо про Печерський монастир, але навпроти – церква Феодосія Печерського, яку відбудував двоюрідний дядько Івана Мазепи Костянтин Макієвський.

І постать Мазепи безпосередньо пов’язана з територією, на якій зараз розташований Мистецький арсенал, оскільки його мати була ігуменею тутешнього Вознесенського дівочого монастиря. Мазепа — це міфологізована постать в нашій історії. Наскільки актуальним є міф про Мазепу і яку роль відіграє у формуванні нашої сучасної свідомості?

Ігор Гирич: В українській історії було небагато людей, які б формували своїм іменем цілий міф і викликали стільки суперечливих балачок, як Іван Мазепа. Бо Мазепа змінив історію України так, що після його поразки під Полтавою Україна фактично перестала бути незалежною козацькою державою.

Після Полтави з його іменем і справами велася величезна ідеологічна боротьба, в яку включилися не тільки царі і чиновники, але й православна церква. Та церква, на яку Мазепа давав гроші і будував цю церкву.

Лавра дуже спричинилася до боротьби з міфом про Івана Мазепу.

Саме Мазепа є творцем барокового стилю або, як кажуть, мазепинського стилю. Крім Вознесенської церкви ще можна згадати церкву Феодосія, яка теж була збудована в 1700 році в часи Мазепи. Успенський собор теж відбудовувався за Мазепи. За Мазепи відбулися видозміни ідеології монастиря. Монастир почав перетворюватися з розсадника українського духу на російську церкву. Тому Мазепа і заважав російській ідеології. Тому Петро I робив усе, для того щоб ім’я Мазепи очорнити.

Фактично весь період царювання Петра I Мазепа був його головним контрагентом в його українській політиці. Він Мазепі довіряв. На Мазепу постійно йшли доноси, але він їм не вірив. І коли вже, з точки зору Петра, сталася зрада, він мав особисту образу на Мазепу. Це характер Петра, людини, яка все переводить на особистий рахунок і не сприймає інакше. 

Мазепа не був чимось особливий. Мазепа, продовжуючи політику Богдана Хмельницького, намагався постійно шукати кількох союзників для того, щоб не втопитися в Москві.

Він вибирав час і можливість для того, щоб це зробити. На часи Мазепи припадає найдовший безвоєнний час тривалої розбудови української держави. Двадцять років він мав можливість якщо не робити все, то принаймні максимально вкладати гроші в тодішню культуру.

Петро I вважав, що за відносну гетьманську свободу Мазепа повинен був платити данину вірністю російському престолу. Мазепа мав інші міркування. Він діяв, як діяли всі українські гетьмани, постійно шукав і змінював союзників, щоб зберігати статус максимально самостійної української держави. 

Тому коли Карл XII прийшов на Україну, Мазепа забув свої обіцянки. Його старшина і оточення фактично змусили його зробити український вибір і намагатися будувати вже незалежну державу без Росії і без Петра.

Вибір Мазепи — це і ціннісний, і природній вибір української еліти, починаючи від середини XII століття і практично до останнього гетьмана Розумовського. Просто на Мазепі цей вибір остаточно закінчився і після 1709 року, після Полтави, вже фактично українці обирати не могли. 

Мазепа був останнім гетьманом, який такий вибір зробив. В часи Мазепи Лавра залишалася українською обителлю. Митрополитом, а перед тим архимандритом тут був Мелетій Смотрицький, який був генеральним військовим писарем, людиною наближеною до Мазепи. 

Всі члени монастиря у тій чи іншій мірі були пов’язані з гетьманською державою. Тут існував архів XIV, XV, XVI століть. Розвивався живопис в традиціях європейського живопису. Ну і будівництво було ще стильне, українське.

Все різко змінилося після 1709 року, коли наступного митрополита Кроковського змусили провести обряд анафеми Мазепі. Він не хотів, але не міг вчинити інакше.

В часи Мазепи Печерськ було найбільш розвиненим київським містом. Ми кажемо про Київ не як про єдине місто, як сьогодні, а як про три окремі частини міста: Поділ, Верхній Київ, де сьогодні Софія, і Печерське містечко, де мешкало близько 3000 чоловік.

Ми на місці, де було Печерське містечко. Центр був фактично в монастирі. Тут жили посадські люди і було більше десятка парафіяльних церков.

У 1706 році, коли Петро змусив Мазепу будувати нову фортецю, Печерське містечко знищили. 

Коли за Олексія Михайловича приєднали Київ, знищили старе місто і там сів військовий гарнізон. Але за часів Петра цього місця Росії було мало і вирішили, що нова фортеця має бути тут, на Печерську.

Територію Печерська на три четвертих складала фортеця, а на одну четверту — Лавра. Фактично Лавра стала заручником Києво-Печерської фортеці.

Ольга Мельник: Навпроти чоловічого Свято-Успенського монастиря, навпроти Лаври, десь із XVI століття існувала жіноча обитель — Вознесенський дівочий монастир, який за часів Мазепи набув свого найбільшого розвитку і який був фактично родинним монастирем для Мазеп, оскільки ігуменею цього монастиря з 1688 року була мати гетьмана Марія Магдалина Мазепіна, в дівоцтві Макієвська. І коштом її родини, коштом гетьмана, був розбудований цей монастир. Це не була якась надзвичайна меценатська діяльність чи благодійність. Для української еліти того часу було обов’язком допомагати тим, хто цього потребує. І коли ми говоримо про меценатську діяльність Мазепи, це було цілком природно для гетьмана і для представника старшини. 

Ігор Гирич: Більше того, в старій українській церкві існувала традиція будувати навпроти або біля чоловічого монастиря родинний жіночий монастир. Тобто це не була традиція тільки Лаври. Якщо згадаємо Михайлівський монастир, то навпроти був також жіночий монастир. Йов Борецький був архимандрит монастиря, його дружина Софія була ігуменею жіночого монастиря. 

Так само на Подолі був Богословський монастир, жіночий і чоловічий. Фактично така сама ситуация була і тут: був чоловічий монастир і рівнозначний жіночий Вознесенський монастир. 

І не випадково його закривають після поразки Мазепи. Можна сказати, що це теж була кара від Петра, який переводить потім монастир у Флорівський монастир. Там головну церкву будують на честь Вознесіння, цей монастир ще називався Вознесенським жіночим. Тобто монастир, що був на Печерську, опинився на Подолі. 

Мені здається, що Мазепа, дбаючи про український культурний спадок, намагався збудувати в Києві якомога більше знаменитих своїх п’ятибанних великих соборів. 

Один із них він збудував навпроти Києво-Печерської лаври. Датується він часами, коли були великі реставраційні роботи в Успенському соборі. До певної міри це був паралельний жіночий храм як продовження Києво-Печерської лаври, якщо брати Печерськ як архітектурний комплекс. Так мислив Мазепа. Він мислив комплексами. Він відновлював Софію, збудував дзвіницю, і навпроти збудував Михайлівський монастир, створивши знамениту київську святу вулицю.

Щось подібне було і тут в Лаврі. Ці всі речі підсвідомо відчувала російська влада. Тоді вже Вознесенський монастир був приречений.

Ольга Мельник: Це дискусійне питання — чи пов’язана руйнація Вознесенського монастиря із так званою зрадою Мазепи. Оскільки рішення про його скасування і перенесення на Поділ приймалося десь у 1706 році, коли Петро I разом із Мазепою закладав Печерську фортецю.

Ліквідація монастиря також була емоційним тлом для тих рішень, які Мазепа приймав стосовно союзу з московським царем. Оскільки в 1706 році він перебував у Києві і був присутній при кончині своєї матері восени 1707 року. Напевно, це теж справило на нього враження, що всупереч всім зобов’язаннями, московська машина рухається.

Цікава історія стосовно матері Мазепи. Навколо Арсеналу існує багато легенд, зокрема про те, що Марія Магдалина Мазепина була похована у Вознесенському монастирі. Проте більшість дослідників вважають, що це малоймовірно. Оскільки в 1707 році було відомо, що монастир перенесуть. На думку дослідниці Сіткарьової, людина такого рангу, швидше за все, мала бути похована в Печерській лаврі.

Ігор Гирич: Я би розвів проблему руйнації і проблему закриття монастиря, бо, як правило, в царський Росії ці речі не співпадали. Спочатку закривали установу, але споруди залишали. Візьмемо Кирилівський монастир, який спочатку закрили, споруди зберегли і практично нічого не зруйнували. Так само і тут — закрили споруду, але ж вона діяла як православний парафіяльний храм. А потім розібрали. Дамоклів меч був уже занесений, але виконання відбулося за часів Катерини II, яка чітко продовжувала політику Петра. Тому тут не все так очевидно.

 

Сучасні відголоски

 

Ольга Мельник: Коли в 2005 році вулиця Січневого повстання була перейменована у вулицю Івана Мазепи, ця вулиця закінчувалася біля музею Івана Гончара. А в 2010 році, виходячи з політичної доцільності, цю вулицю поділили на дві частини. І сьогодні до Площі Слави маємо вулицю Івана Мазепи, а далі у бік Лаври — вулицю Лаврську. Ця дивна ситуація є донині.

Ігор Гирич: Бо досі власником Лаври є Московська церква. Для неї ім’я Мазепи буде завжди табуйоване.

Хоча портрет Мазепи зберігався в Успенському соборі аж до 90-х років XIX століття. І коли Михайло Грушевський писав свою ілюстровану історію, він ще застав цей портрет. У його ілюстрованій історії України був портрет Мазепи. Його ліквідували вже в 90-х роках.

Ольга Мельник: Отже, постать Івана Мазепи не є чужою для Мистецького арсеналу. Відомо, що на території, де зараз розташована наша інституція, був Вознесенський дівочий монастир, ігуменею якого була мати Івана Мазепи, і до розбудови якого спричинився сам гетьман. 

Старий арсенал був збудований на місці Вознесенського монастиря в останній чверті XVIII століття. Щоб його добудувати, споруди Вознесенського собору і Покровської трапезної церкви були розібрані і цегла була використана при добудові Арсеналу. 

Тому під час археологічних розкопок саме у внутрішньому дворі, як і в приміщенні самого Арсеналу, було знайдено безліч речей, які значно доповнюють ті письмові джерела, які були відомі історикам. Олена Оногда безпосередня учасниця цих археологічних розкопок. 

Олена Оногда: Археологічні розкопки на території розпочалися у червні 2005 року. Ними керував Гліб Івакін, один з видатних дослідників археології Києва, археології середньовічного, пізнього середньовічного часу. Це був один із найбільш масштабних археологічних проектів на території Києва. 

Бо сучасний Арсенал XX—початку XXI століття як військовий об’єкт був закритою територією. І завдяки цій закритості впродовж майже двохсот років тут не проводили будівельні роботи, не було зайвих перекопів і матеріальна культура XVII століття і ранішого часу законсервувалася в гарному і цілісному стані. Ми копали і взимку, і влітку, ми копали до пізньої ночі. Розкопки проходили не тільки на внутрішньому подвір’ї, а і на території будівлі, всередині самого Мистецького арсеналу. 

 

Що показали розкопки

 

Олена Оногда: Цей предмет називається "пательня" або "ринка". Так виглядали у давнину сковорідки. Сковорідки для обсмажування чогось, можливо, навіть для яєчні. Хоча я не думаю, що яєчню часто готували. Їх робили з глини. Тут є три ніжки. Вони існували для того, щоб сковорідку можна було ставити прямо на вугілля. Збоку – порожниста ручка. Туди вставляли дерев’яний довгий держак. Сковорідка покрита зеленою поливою. Полива використовувалася для того, щоби вона була менш водопроникною.

Певно, найцікавіша і найбільш рідкісна знахідка — шахові фігури. І я думаю, що вони розповідають нам не лише про спосіб життя, а й про інтелектуальний рівень мешканок цих монастирів. Шахи походять з об’єкту, про який археологи достеменно можуть стверджувати, що він датується кінцем XV — початком XVI століття. Пане Ігоре, чи це міг уже бути об’єкт, дотичний до Вознесенського монастиря?

Ігор Гирич: Важко сказати. Можливо, і ні. Невідомо, чи шахи належали черницям цього монастиря. Можливо, вони пов’язані з людьми, які мешкали в Печерському містечку. Напевно, що містечко в той період існувало.

Напевно, що містечко в той час займалося відновленням Успенського собору, бо Симеон Олелькович, тодішній Київський князь удільний, десь у XV столітті відновлював Успенський собор. Відомо, що це десь 70-ті роки XV століття. Можливо, у той період цими роботами займалися люди, які мешкали в цьому районі. 

 

Олена Оногда: Вони виготовлені з кістки, і шахів цього часу на території України ми більше майже не знаємо. Є кілька аналогій, але це рідкісна знахідка. 

Ігор Гирич: Це говорить про те, що в цей період Печерське містечко, можливо, було найрозвинутішою частиною Києва. Що тоді було на Подолі ми мало знаємо. На Верхньому місті життя практично припинилося, там, крім церковних споруд, більше нічого не залишалося. існувала ще Замкова гора, де була фортеця литовських князів. Там ще роботи відбувалися.

Олена Оногда: Від шахів я б хотіла перестрибнути в XVII століття. Тут є багато різних керамічних виробів, яскравих, різнокольорових. З точки зору історії виробництва керамічного посуду, XVII століття — це бум, коли змінилися технології. Перед тим люди користувалися звичайними сірими горщиками, а у XVII столітті у нас почалося просто розмаїття барв. І це, вочевидь, співпадає і з розвитком монастиря. Цей посуд був привозний. 

Величезний виробничий комплекс однозначно був у Вишгороді, я впевнена, що черниці закуповували щось звідти. Недалеко від Арсеналу теж є гончарні комплекси. Якщо не помиляюся, на території Аскольдової могили було кілька гончарних горнів. А керамічний посуд не тільки красивий, а й багато що нам говорить про соціальну історію. Ось тарілка із зображенням птаха.

Археологічні розкопки дозволяють локалізувати лише місцезнаходження Вознесенського храму, будівництво зі слів "всередині коричневий" перекриваємо якого спонсорувала Марія Мазепина. І тут я хочу одразу пригадати, що ми з вами обрали цей столик і це місце посередині внутрішнього подвір’я не просто так. Ми зараз стоїмо приблизно по центру того місця, де і розташовувася храм. Храм був триапсидний, але п’ятибанний, судячи з малюнків. Археологам дісталися вже навіть не фундаменти, а лише контури фундаментів, тому що коли храм розбирали наприкінці XVIII століття, то весь фундамент вийняли, а в фундаментні рови просто насипали сміття.

Ігор Гирич: Відомі панорами Києво-Печерської Лаври, де видно, що тут був артилерійський арсенал ще до цього будинку. Арсенал, здається, був одноповерховий, і навіть не дерев’яний, а вже кам’яний. І його будували раніше, можливо, не в часи Петра, може, після Петра, але собор цей стояв. Є зображення 70-80-х років XVIII століття, здається автором був Рожен і це був абрис Києва з лівого берега. Собор цей стояв, і цікаво, наскільки ця будівля заважала тому, щоб собор зберігся? Він же міг і далі стояти.

Ольга Мельник: Якщо розглядати створення Мистецького арсеналу як окремої інституції, то це певною мірою відродження традиції, яка бере свої витоки в часи Мазепи і в часи монастирського життя, оскільки ми розуміємо, що за часів Мазепи культури як окремого напрямку не існувало, і саме монастирі були осередками гуманітарного знання й розвитку.

Повернення від мілітарної складової, яка була нав’язана саме тут (і в цій місцевості зокрема, і нав’язана Україні), відбуваєтьсячерез створення Мистецького арсеналу як культурної інституції. Тому я не думаю, що обов’язково буквально відновлювати церкви чи собори, можна діяти інакше. Ми намагаємося принаймні.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини