"Після кадирівців будь-який шум для сина – вибух". Як живуть діти на окупованій Херсонщині

Неділя. В церкві села Володимирівка на Херсонщині розпочалася служба. Микита зі своїми двоюрідними братами та сестрами граються надворі. Батьки сидять в іншому куточку подвір’я. 

Тишу раптово перериває гучний бій церковних дзвонів. Ще місяць тому дворічний хлопчик навіть не відреагував би на цей звук. Проте в часи війни будь-який різкий шум – небезпека.

Микита швидко біжить до мами, весь у сльозах. Погляд розгублений, наляканий. Марина обіймає сина, пояснює, що дзвін лунає з церкви: "Сину, все добре. Мама поруч".

Хлопчик заспокоюється. Він знає, що десь біля села є погані дядьки, які стріляють, а у його рідному місті – війна.

А у полі їдуть танки

Микита живе в Херсоні з батьками та дідусем. 24 лютого його тато-моряк був у рейсі. Саме від нього родина дізналась про початок війни.

"Мене розбудив свекор о 8:00. Телефонував чоловік. Бомблять військову базу біля Чорнобаївки. Ми не збирались нікуди їхати. Вірили, що цей маразм закінчиться бомбардуванням військових частин. Цивільне населення чіпати не будуть. Наївна віра, правда?", – пригадує Марина.

О 9:00 жінка поїхала заправляти машину та запастися їжею. В планах – придбати крупи, консерви, вермішель. У реальності – черга з 200-300 машин на заправці та подібна черга з людей у магазині.

"Повернулася додому ні з чим. Почали обговорювати план дій. Мої батьки, сестра та брат із родинами живуть у селі Володимирівка, це за 25 км від Скадовська. Вони були впевнені, що село точно не будуть бомбити. Місто більш вразливе. О 10:00 ми з сином уже були в дорозі", – розповідає жінка.

Перерахувала двоюрідних братів та сестер, які живуть там. Хлопчик зрадів і спокійно чекав подорожі.

Траса була порожньою. Марина їхала за кермом, син спокійно спав. Аж раптом під містом Гола Пристань жінка побачила в полі колону танків. 

"Ні прапорів, ні яскравих позначок. Чиї танки – досі не знаю. Побачила останні шість, але колона була набагато довшою. Подивилася на дуло і видихнула. Вони були в чохлах. Значить, стріляти в нас не будуть. Танки проїхали, а ми рушили далі".

У Володимирівці тиша – ні людей, ні машин. Проте в кожній хаті – паніка. У більшості місцевих живуть родичі в Херсоні. Тому прийшли розпитати Марину про дорогу. Сусідніми селами пішли чутки, що місто закрите і його активно бомблять. Проте Марина всіх заспокоїла: "Місто відкрите, виїхати можна".

Борщ біля укриття

Діти спокійно гралися на подвір’ї, а дорослі вирішували, що робити далі. Перший крок – підготувати укриття, тобто підвал. Набрали воду, знесли простирадла, термос, документи, дитячі іграшки, розмальовки та консервацію. Перевірили світло. Все працює.

Сирен у селищі немає. Технічно це неможливо. Запропонували використовувати дзвони в церкві, але не вийшло. Тому місцеві завантажили додаток "Тривога", який вмикався за потреби. 

"Чую тривогу, біжу в підвал вмикати обігрівач. Бо там дуже холодно. Одного разу нас налякали ракетною небезпекою. Ми взяли борщ і пішли обідати біля підвалу, щоб у разі загрози одразу сховатись. Ракета пролетіла повз, потім її збили, а ми хоч борщу наїлись", – розповідає Марина.

Минуло 1,5 місяці війни, але підвал досі не знадобився. Якщо є небезпека, ховаються в будинку в кімнатах без вікон.

Радянський самокат та наркотрафік

Села Володимирівка, Новоросійське та Лиманське розташовані між смт Лазурне та містом Скадовськ. На другий тиждень війни в обидва містечка зайшли російські війська. 

Приблизно в цей період Марина приїхала в Скадовськ за ліками та продуктами. Дорогою не зустріла військових, поліцейських чи техніку.

Проте в Лазурному вже встановили блокпости, де чергували російські війська. Солдати облаштували житло в дитячих таборах.

"У місцевому чаті розповідали, що вони поводяться спокійно.

Подібних ситуацій, як на Київщині, не було", – розповідає Марина.

У Володимирівці життя тривало. Діти гуляли на майданчику, селяни пасли худобу. Проте на початку квітня в сусідньому Лиманському російські солдати побили місцевих хлопців, які раніше служили в АТО.

"Після цього окупанти вирішили пройтися хатами. Заходили у кожен будинок, підвал та свинарник в Лиманському та Володимирівці. Що шукали? Незрозуміло. Припускаю, що хотіли налякати. Бо як можна спокійно дивитися на чоловіків з автоматами у своєму домі? У будинку родичів побачили ручну сівалку: насипаєш зерно, штовхаєш, а вона робить рядок і сіє. Російський солдат питає: "А это что у вас, советский самокат?". Господарі пояснили, що то сівалка. Солдат був в шоці".

Військові також зайшли до батьків Марини, поки жінка була у брата. Один окупант попросив маму Марини пройтись із ним кімнатами: "Сам не пойду, только в вашем присутствии". Поки жінка показувала будинок, четверо інших солдат стерегли батька Марини. Боялись, що втече. Далі – зайшли до сестри Марини. Коли побачили дітей, солдат із автоматом відійшов у бік. Не лякав. Інший подивився будинок і пішов. До брата Марини не дійшли. Повернулись у Лазурне.

"Через декілька днів у село приїхали 2-3 КАМАЗи з російськими номерами та написом "Донская спасательная служба". Привезли гуманітарку. Зловили нашого сусіда, який йшов кіз пасти. Кажуть: "Помогай разгружать!". Той кіз покинув і пішов. Потім розповідав, що в Будинок культури завезли пшоно, крупи та згущене молоко", – пригадує Марина.

Військові залишили гуманітарку та поїхали. Протягом тижня поодинокі люди приїжджали на велосипедах та брали собі продукти. Проте сім’я Марина від цього відмовилась. 

8 квітня молодих російських солдатів замінили кадирівці. Якщо перші поводились більш-менш спокійно, то другі приїхали у Володимирівку з погрозами.

"Вони стріляли з якоїсь машини. В селі стояв такий гул, що дах тремтів. Куди стріляли? Незрозуміло. Вже потім побачили, що снаряд потрапив у рів біля кладовища. Кажуть, що знешкоджували точку продажу наркотиків, яка працює під прикриттям у нашому селі. Потім обстріляли теплицю, де росли помідори. Нам пояснили, що там росли "не совсем помидоры", натякаючи на марихуану. Пів життя прожила тут, але таких приколів про село ще не чула", – додає Марина.

Потім окупанти поїхали у сільраду. Шукали голову, проте до них ніхто не вийшов.

"Вони досягли своєї головної цілі – налякати людей. Зранку триколор зник. Місцеві знайшли його біля будівлі. Здуло вітром. Проте вони не викинули його, а повісили назад. Бо боялись, що кадирівці повернуться і снаряди вже будуть летіти не в теплиці та рови біля кладовища, а в кожного з нас".

Сумує за броколі та бананами

Перші два тижні з їжею не було проблем. Можна було купити все, навіть смаколики для дітей.

"Майже у всіх є корови, молоко роздавали просто так. Тому що нікуди було здавати. Згодом люди згуртувались: один продає молоко, інший купує та виготовляє з нього кисломолочний сир та сметану і везе продавати в Лазурне, де молочки взагалі не було. Бо заводи не працюють, постачання блокують".

Довелось їхати в Скадовськ. Щоправда, й там відчувався дефіцит. Деякі магазини закрилися. Згодом місцеві почали їздити на закупи в Херсон, Армянськ (Крим) або в Копані, де працював гуртовий ринок.

Для родини катастрофою стали овочі та фрукти. Микита обожнює банани, кукурудзу, броколі, мандарини, гранати. Якщо овочі в селі ще можна знайти, то з фруктів – тільки яблука, привезені з гуртової бази.

"Сестра попросила доньку принести бананку – маленьку сумку, бо там були фломастери. Микита почув слово "банан" і розплакався. Я його заспокоюю, а у самої сльози в очах від того, що не можу дати дитині таку елементарну річ. На щастя, він ще маленький, з ним можна поторгуватися і замість банану запропонувати яблучко чи щось ще".

Також бабуся в морозилці знайшла броколі. Хлопчик їв його два дні з величезним задоволенням. Подібне було з консервованою кукурудзою, яку випадково вдалося дістати. 

"Їв кукурудзу ложкою прямо з банки. Та ще й прицмакуючи, йому було дуже смачно. Видно, що сумує за звичними продуктами", – додає Марина.

Ліки в дефіциті, але лікарі працюють

Ні Микита, ні його брати та сестри не хворіли за 1,5 місяці війни. Тому потреби в ліках чи меддопомозі не було. Проте Марина їздила в Скадовськ за ліками для тата. 

"Першими розібрали препарати для серцево-судинних захворювань, проти високого тиску та знеболювальні. Щоб знайти хоч якісь ліки – потрібно пробігти марафон усіма аптеками".

Також виникла проблема з памперсами. У родині є менші діти, які їх потребують. Врешті, їх вдалось знайти, але з націнкою: раніше вони коштували 250 грн, зараз – 300-350 грн.

Згодом у Лазурному з’явилися волонтери, які збирали список необхідних ліків і намагалися їх дістати. Нещодавно прийшла перша партія.

"У місцевому чаті написали, що росіяни привезли в Лазурне інсулін. Проте не треба робити з окупантів героїв. Брак інсуліну виник через блокування української гуманітарки в усій Херсонській області".

У селі працює медсестра. Немовлятам за графіком роблять щеплення. В Лазурному працює лабораторія, тому можна здати аналізи та отримати результати. 

Світло і вода є, а газу немає

З комунальними послугами проблем майже немає. Світло та вода працюють без перебоїв. Окрім цього, більшість селян мають криниці. В мирний час – для поливу городу, у воєнний – стратегічно важливий запас.

З інтернетом проблем немає. Працює мережа Укртелекому. Щодо телефонного зв’язку, то лише два дні не ловили Lifeсell та Київстар.

"Проблема лише з газом. Його немає. Більшість місцевих готує їжу на газових плитах. Оскільки ніде заправляти балони, шукають електричні альтернативи. Зараз говорять про те, що росіяни завезли газ. Небагато, але щоб заправити балон для плити, напевно, вистачить".

Про війну не запитує, але боїться

Розпорядок дня Микити майже не змінився. Прокидається, до обіду гуляє, спить дві години, а потім знову гуляє. Головна зміна – більшість часу проводить на вулиці. Якщо не грається на майданчику, то йде з мамою в магазин або ходить з бабусею на свиней та новонароджених індиків подивитися. 

"Також збільшилось спілкування з дітьми. Адже в Херсоні він не ходить в садочок, а на дитмайданчик ми їздимо рідко, живемо в приватному секторі. Зараз же в нього ціла компанія", – розповідає Марина.

Попри усі позитивні зміни, війна не пройшла безслідно для Микити.

"Цілий день дощило. В хаті від крапель було шумно. Микита прокинувся після денного сну. Одразу насторожився, бо звук був незнайомим. Підвела його до вікна, показала, що то дощик. Побачив краплі і заспокоївся. Коли помічаю, що він тривожиться, нагадую, що я поруч і завжди буду його захищати. Конкретно про війну він нічого не запитує", – пояснює Марина.

Хлопчик також переймає емоційний стан родини. Щойно всі починають панікувати, й він тривожиться. Біжить до мами, обіймає її.

Найбільше Микита сумує за дідусем, який залишився у Херсоні. Просить маму зателефонуваати дідусю, щоб показати, як він перекиди робить, та надіслати повітряний "цьом".

Ніхто не обіцяє безпеку

Херсонська область досі в окупації. Марина не хотіла евакуюватись, але останні дні все частіше це обговорює з родиною. У західних областях є родичі. Сестра збирається їхати туди зі своєю родиною. Батьки та родина брата залишаються.

"Думаю, з великою ймовірністю скоро буде битва за Херсон. Це буде пекло. На цій хвилі багато сімей зараз виїжджають. Ми також плануємо. Адже безпеку ніхто не обіцяє, а я не хочу, щоб моя дитина й надалі жила зі страхом обстрілів".