Правила батьківства багатодітної мами. Як не зіпсувати дітей вихованням

Ольга Фанагей-Баранова – мама чотирьох синів. Поки не народила втретє, працювала на радіо і телебаченні у Запоріжжі. Але після народження третього сина пішла у декрет і більше не повернулася до журналістики. 

Нині вона займається вихованням дітей та ілюстраціями книг і настільних ігор. Які методи виховання протестувала на старших і молодших синах, чого треба навчити дітей та як не загубити себе, перебуваючи з ними 24/7, Ольга розповіла Liga.Life.

Найперше – працюю мамою

Найперше я працюю мамою. З дітьми 24/7. Маю чотирьох синів – їм 23, 20, 7 та 4 роки. Називаю материнство так – перший і другий сезон. Старші живуть і навчаються у Києві.

Загалом, правил виховання у родині немає, крім очевидного: свобода – понад усе, але твоя свобода закінчується там, де починається свобода інших людей. 

І це стосується усіх в родині, незалежно від віку. 

Намагаюся відійти від ейджизму і ставлення до дітей чи як до "пупу землі", чи як до "недолюдей". 

Чомусь у нас в суспільстві ці дві позиції переважають. При чому часто поєднуються – ось тут ти "пуп землі", а тут "тебе забули спитати". 

Не можу нав'язувати, що дитині їсти, що читати. 

Єдине, що у нас в родині жорстко – коли йти спати. 

Це пов'язано з тим, що ми з чоловіком хочемо мати спільний час. Такий відхід від демократичного виховання.

Компас потреб

До дітей треба ставитися найперше як до людей. Я навіть у своїх постах в соцмережах намагаюся мінімізувати слово "дитина". Це людина, яка знає, чого вона хоче, на відміну від дорослих, зіпсованих вихованням, системою. 

Тож своєю задачею бачу не зіпсувати цей компас. І коли кажемо дитині: "Я краще знаю, як треба", змушуючи, наприклад, доїсти суп, збиваємо цей компас. Звісно, з кращих намірів і повною впевненістю у тому, що ми хочемо вчинити якнайкраще. 

Ми лише для себе знаємо, як не гірше. І поки не переконаємо дитину в іншому, вона знатиме, що їй треба. Але тоді може статися як в анекдоті: "Мама, я змерз чи їсти хочу?". Я такого не хочу для своїх дітей.

Звісно, я цим теж грішу. Батьки – живі люди зі своїми комплексами й стереотипами. Проте це принцип, до якого ми у родині прагнемо.

Виховання дітей  "першого і другого сезону"

Зі старшими дітьми я була помішана на ранньому розвитку і на них тестувала всі методи Монтессорі, Нікітіних, Домана та інших. Тепер "топлю" за іншу крайність – самонаправлену освіту.

У нас з молодшими синами не було танців з бубнами під час вивчення абетки абощо. Це змінювалося поступово. Коли мої старші діти вчилися у школі, мені було зрозуміло, що вся ця система не така обов'язкова й не потрібна, оскільки у людині закладена навчальна жага. Єдине, що можна зробити – не висушити її відмовами у підтримці. Наприклад: "Ні, ти не ходитимеш на хокей, бо нам не зручно тебе возити" або: "Ні, я не читатиму цю книгу, тобі ще рано". 

Але треба й не перестаратися з педагогічним ентузіазмом.

Головне – дозволити їм займатися тим, що їм самим цікаво. 

Подруги часто питають: "Як ще можна щось робити, коли у тебе діти постійно на голові?". 

Часто такі питання почали лунати в карантин, коли батьки несподівано залишилися вдома з дітьми на весь день. Але коли це ваш звичайний спосіб життя – все легше, у кожного свої справи, нікого не треба розважати весь час.

Ніхто не каже, що чоловік потребує моєї уваги 24/7. Ні, це було би дивно. У нього є свої інтереси, як і у дітей. Вони себе займають самі, у них багато справ, проєктів. Можливо, важливо те що їх двоє, три роки різниці між ними і їм цікаво разом. 

Тому у мене немає відчуття, що я раба дітей, домогосподарка. Є можливість для самореалізації. 

Гаджети проти реального світу

З гаджетів у родини – лише сімейний ноутбук, телевізор з флешками та електронна книжка. Доступу молодших дітей до інтернету немає. Там ми разом шукаємо якісь відповіді на питання, дивимося відео. Тобто це навчальні запити. 

У моїх синів немає потреби у телефоні чи віртуальних іграх. Вони захоплені реальним світом. Я ще жодного разу не чула від них: "Мені нудно". 

Ми завжди живемо активно – мандрівки, поїздки, фестивалі, багато спілкування. Це мій спосіб життя.

Куди б ми не їхали, завжди беру з собою книги й читаємо у дорозі, навіть у громадському транспорті. Ми багато гуляємо і спілкуємося з друзями.

Як виглядає наш день? Ми прокидаємося, коли самі захочемо, снідаємо, робимо ранкові справи, читаємо. 

У нас велика бібліотека – купую книжки. Від старших залишилося чимало, беремо в бібліотеці, обмінюємося книгами з друзями й навіть малознайомими людьми. 

Після читання їдемо гуляти. Наприклад, нещодавно їздили у бібліотеку (ми це любимо), а поряд є порт, крани – синам цікаво. Неподалік порту – музей історії зброї. Там любить бувати Стьопа (третій син, 7 років). Потім зустрілися з друзями. А ввечері дивилися мультик про пінгвінів, після чого розглядали енциклопедії і Стьопа робив колаж.

Школа – штучне обмеження

Стьопа – першокласник. Я оформила його на дистанційне навчання (екстернат). Це означає, що у першому класі він має здати одну атестацію на рік. Як він отримає знання для цієї атестації, – нікого не стосується. 

Школі важливий результат, який ми покажемо наприкінці навчального року. Яким він буде? Не знаю, але навіть якщо буде слабким, мені все одно, оцінки для нас не мають значення. 

Я не будую дитині навчальний графік. Свою траєкторію він вибудовує сам і робить це вміло. 

Інколи його запити навіть схожі з закликами шкільної програми. Наприклад, він сам виявив бажання навчитися писати прописними літерами. Є помилкове уявлення, що хоумскулер сидить в чотирьох стінах дома і нічого в житті не бачить. Насправді це школяр сидить у чотирьох стінах і вивчає те, що дають. Моя дитина живе повноцінним життям. Він бачить все довкола, у нього зароджуються інтереси й моя задача як мами – його запити задовольнити, без тиску. Ось і все.

У нас немає розпорядку дня чи планів на тиждень. Є планер, куди записуємо, коли у нас тренування (бо це прив’язка до зовнішніх факторів). 

Стьопа ходить на скеледром і батути. Нині ще захотів на гурток авіа-, ракето- та судномоделювання. 

У нас немає такого, що в цей час математика, а в той – творчість. Для когось, можливо це нормально, для нас – ні. Наприклад, кілька днів тому Стьопа захотів ввечері зробити колаж. У нього була чудова ідея й багато ентузіазму, тож, попри те, що зазвичай о 21.00 вкладаємо дітей спати, не змогла йому відмовити. Вийшло дуже класно. 

"Вирощування" дітей

Між дітьми часто бувають конфлікти і між собою, і між іншими дітьми. У нашій тусовці є два правила: "Стоп гра! Мені не подобається" і "Каміння у голову не кидати". 

Інших правил для конфліктних ситуацій немає. Вчити можна своїм прикладом. Вчити можна  за власним прикладом. Якщо виходиш зі сварки конструктивно, не психуєш й кидаєшся чашками, то й діти беруть це на озброєння. Звісно, з урахуванням власного темпераменту.

У нас не було яскраво вираженої кризи підліткового віку. Це стрибок розвитку, який ми не готові прийняти. І це тоді криза не дитини, а батьків. 

Не люблю слова "виховання". Кажу, що дітей "вирощую". Бо вони поряд ростуть, а я їх поливаю й сонечко даю. 

Найголовніше, що треба під час вирощування дітей – довіра. Батьки мають працювати над плеканням довіри до дитини й до себе. Розуміти: я все роблю правильно для своєї дитини, ми не випадково разом. Довіра й повага – найнеобхідніше. 

Насправді ніякі методи виховання не працюють – тільки особистий приклад.  Щирий.