VESNA із Бучі: як окупанти розгромили сімейний бізнес, а родина відновлює його у Львові

"У моїй голові Буча – це діти, візочки, сміх, квіти. Люди на велосипедах, самокатах. Тут було активне середовище підприємців і творчих людей. Ми зналися, жили містом, справою один одного. А зараз Буча – мертве місто. Їдеш – будинки зруйновані, вигоріли вщент. Розумієш, що тут був магазин твоєї доброї подруги, але нема вже нічого…", – розповідає Інна Скаржинська. 

Вона – мама чотирьох дітей, мешканка Бучі й підприємиця. Жила тут та розвивала сімейний бізнес разом із 23-річною донькою Вікторією – виготовляли натуральну косметику під брендом VESNA. 

Мали клієнтів в Україні та за кордоном: від Канади й Німеччини до Польщі й Італії. Почали продавати свою продукцію на Etsy (міжнародній платформі для продажу товарів ручної роботи). 

З російським вторгненням та окупацією Бучі родина майже втратила бізнес, який був їхнім єдиним джерелом доходів. Росіяни знищили дві крамниці та лабораторію. 

Але не змогли зламати віру у свою справу. Мама з донькою вже відновлюють виробництво, наразі – у Львові. 

Далі – історія Інни, розказана LIGA.Life.

Уважний чоловік

Сім’я Інни уникнула страхіть, які відбувалися в Бучі, завдяки уважності її чоловіка. Впродовж останніх чотирьох місяців до вторгнення він моніторив новини, вивчав ситуацію.

Тому в сім’ї було відчуття тривоги, вони почали говорити про можливе вторгнення, розглядали можливості перевезти виробництво косметики у Львів, бо там мали свій магазин також. 

Але потім, пригадує Інна, в неї ніби затуманився розум. Буча жила мирно, все працювало. Тому ніч на 24 лютого стала шоком. Сім'я жила неподалік аеропорту в Гостомелі з трьома синами - Романом, 15 років, Назаром, 11 років, Лесиком – 5 років. З вікна було видно бомбування. 

"Чоловік сказав, що далі буде дуже страшно, треба виїжджати. Наймолодшого сонного голого замотали, закинули в машину і поїхали". 

Донька ще заїхала під обстрілами забрати гуманізатор (коштує поза 200 000 грн), бо без нього крем не приготуєш. 

"Вікуся спасала хоч щось. Ще взяла комп’ютер дорогий, компоненти якісь. Пів кілограма кислоти гіалуронової, 1 г коштує 120 грн".

Евакуація за кордон

Інна сподівалася, що їхати далеко не доведеться. В Бучі життя було, робота. Думала пересидіти в одному з магазинів кілька днів. Там і диван є. Може, затихне все. Чоловік категорично: "Ні!". 

"Казав, що можливе захоплення, окупація, злочини, вбивства. Але того, що сталося в Бучі, навіть у його страшних пророкуваннях не було".

Сім'я одразу, ще 24 лютого, поїхала у Броди на Львівщині. А там – теж вибухи. 

"Від одних ми приїхали до інших", – пригадує Інна. Тоді вона вивезла дітей до Польщі, чоловіки залишилися в Україні. А потім, завдяки знайомим, знайшла жінку у Чехії, котра поселила їх у себе". 

Повернення в Україну

За кордоном Інна довго бути не змогла. 

"Я відчувала себе величезним деревом, яке з корінням вирвали й викинули. Ти розумієш, що це не твоя земля, твоє коріння тут не проросте, – каже Інна. – Так, ти дивуєшся подвигам, які робить Польща, Чехія, але ти ходиш у тумані, не пам'ятаєш будівель, природи, всередині болить". 

Тому вона разом із донькою три тижні тому повернулася до Львова – "відновлювати бізнес і працювати для України". Трьох синів залишила у Чехії. 

"Щойно ми перетнули кордон, здавалося, що навіть дороги з дірками прекрасні!" – сміється жінка.

Починати спочатку? 

Інна не знала, чи вціліло у Бучі хоч щось. Але знала одне: якщо не буде можливостей щодо обладнання, відновлюватиме все з нуля. Була до цього морально готова. 

Вибрала 10 продуктів зі свого арсеналу, найбільш ходових. 

Ще в Чехії вони з донькою спілкувалися зі своїми партнерами, постачальниками. Замовили тару, компоненти, обладнання для виготовлення косметики до Львова. Щоб, коли приїдуть, не сидіти без діла, а одразу взятися за справу.

Партнер, який дав обладнання, сказав: коли зможете – виплатите, даємо на невизначений час. 

"Це сильно мотивувало", – каже Інна. 

Звільнення Бучі

Коли Інна з донькою повернулися з Чехії, Бучу от-от звільнили від російських окупантів. 

Інна відчула, що мусить поїхати побачити місто на власні очі, хоча й розуміла ризики. 

"На узбіччя не можна – може бути заміноване… Об’їжджаєш місця бойових дій. Залишки танків, снарядів, техніки, машини людей обгорілі, розумієш, що там згоріла сім’я… ". 

Інна пригадує, як її психіка захищалася від моторошних кадрів. Вона не плакала, пам'ять фіксувала побачене, але не давала осмислювати. На перше місце вийшла лють на окупантів. 

"Там, де наша квартира і магазин – поруч братська могила, церква, тривала якраз ексгумація тіл. Руки тремтіли".

На противагу люті на окупантів, Інна раділа, зустрічаючи місцевих. Зокрема, своїх клієнтів. 

"Вони так хотіли розказати, що пережили. І ти з кожним стоїш, слухаєш. Я питала, чи будуть виїжджати, бо може бути новий наступ. Сказали ні, "ми найстрашніше вже пережили".

Понівечені крамниці та лабораторія

Інна змогла зайти в орендоване житло доньки на четвертому поверсі. 

"Квартира була вся простріляна, простріляні стіни. Якби там були люди, ніхто б не вижив. Вікна вибиті, але будинок стоїть". 

А от у свою квартиру жінка так і не потрапила. Розповідає, що не могла викликати саперів, черга на них була довжелезна. 

"Будинок цілий, але ми боялися замінувань. Видно було, що були росіяни – сусідні двері були вибиті". 

Натомість у свої магазини Інна наважилася зайти, попри ризики. 

"Розміновували" палками", – каже. – Усі приміщення були повністю розграбовані, понівечені". 

Винесли все, призначення чого розуміли. Чого не розуміли – намагалися знищити, розповідає Інна. 

"Реактор дуже дорого коштує, дуже важкий, його неможливо підняти. То намагалися з нього дроти висмикувати, кришки відірвані, одного шнура немає".

В приміщеннях смерділо, там окупанти і в туалет ходили. 

У лабораторії, де виготовляли косметику, окупанти, ймовірно, пробували експериментувати. 

"Мило, шампуні порозливали, все липке було, у миску сипали глину, різали кокосове масло, розливали олію. Знайшла наші договори, накладні, вони чоботами на них наступали, рвали. Вазони повиривали!".

У приміщенні три тюльпани з мила. Один забрали, а два лишили – ніби як "на смерть", каже Інна. І додає, що почерк у понівечених приміщеннях однаковий, хоча вони далеко один від одного. Тому власниця не думає, що це були одні й ті самі люди. 

"Ми не рахували втрат, – каже Інна. – Це не мільйони доларів, а мільйони гривень.

Фізіологічний рвотний рефлекс". 

Залишитися у Бучі? 

Коли Інна їхала до рідної Бучі, думала, може, одразу зможе залишитися жити. 

"Я готова була. Часто знайомі кажуть на Бучу болючі речі – що це кладовище, братська могила. Так не можна. Буча зараз – це прибране місто. Бучанці з різних професій – підприємці, айтівці, творчі люди – усі прибирають. Розміновують частину території – одразу прибирають".

Однак жінка побачила, що відновити виробництво у Бучі наразі не зможе – потрібні всі комунікації, а їх ще не відновили.

"Я зрозуміла, що як мінімум 1-2 місяці тут не зможу виготовляти косметику. Але зможу робити її в іншому місті й бути корисною. Тому вирішила працювати, щоб не простоювало. Плюс допомагаємо армії". 

До того ж дітей у Бучу теж не змогла б іще забрати:

"Ти не можеш контролювати кожен крок дитини, бо стане на кущ, а він замінований буде. На дитмайданчиках у піску маоже бути міна".

Переїзд до Львова 

Інна зібрала залишки вцілілого обладнання – на щастя, окупанти не розібралися в цінності лабораторних приладів. Інженер глянув на реактор і сказав, що зможе його відновити.

Фуру для перевезення обладнання до Львова дав Інні Олександр Вдовиченко – його син загинув неподалік Донецька 21 березня:

"Йому було 23 роки, як моїй доньці. Батько зараз волонтерить на синовій машині, возить гуманітарну допомогу воїнам і допомагає людям з гарячих міст, як ми".

Так VESNA тимчасово оселилася у Львові, де є консультанти, які працювали в магазині бренду тут три роки, є друзі, які допомагали сім’ї. 

Зараз у команді – троє, бо решта виїхала через війну з Бучі: хто за кордон, хто на захід країни. Тому працюють сім’єю – Інна та її донька Вікторія з чоловіком: "Мені пощастило з зятем. Ми троє можемо працювати 24/7". 

Новий подих VESN'и

21 квітня Інна знову виготовляла косметику у лабораторії – останній раз робила це ще 23 лютого. 

"Коли я перший день робила косметику за ці два місяці, здавалося, що я всередині плачу. Я настільки це люблю, ціную! Я відчула ще більшу лють на окупантів, бо як мою "Весну" можна в мене забрати? Я присвятила сім років свого життя цьому: без вихідних, постійно в кредитах, досі в них".

"Але я відновлююся. Мішалка гуде, а я думаю: "Боже, як добре!". Ти робиш те, що вмієш, і вмієш класно!".

Зараз сімейний бізнес потрохи відновлюється. Відправляють уже перші замовлення до Польщі, збирають замовлення для клієнтів у Німеччині. 

Косметику клієнтам Інна вирішила відправляти з Чехії, коли їздитиме до синів. Бо з України Укрпошта йде понад місяць. 

У Львові осідати не планує. Хоче жити в Бучі.

"Там – мій дім. Хотілося б, щоб Бучу не називали могилою. Вона має стати пам'ятником знищення української нації, бо це – геноцид.

Треба жити й працювати – навіть заради тих, хто загинув".