RU
Історії

Олімпійський чемпіон | Юрій Чебан: Діти-спортсмени добре розуміють основний принцип життя – боротьбу

10 хвилин
 - Фото
Юрій Чебан на Олімпіаді-2012. Фото: Національний олімпійський комітет
14.10.2020, 08:00

Головний тренер збірної України з веслування на байдарках і каное Юрій Чебан про греблю в Україні, чемпіонство і спорт, як стиль життя.

Юрій Чебан – український веслувальник-каноїст, дворазовий олімпійський чемпіон 2012 та 2016 років, бронзовий призер Олімпійських ігор 2008 року.

Він увійшов в історію світового спорту.

Його рекорд – 37,279 секунди в запливі на каное-одиночках на 200 метрів – ніколи не поб’ють.

Чому? Дистанцію скасували у 2016 році.

Сьогодні Юрій Чебан є головним тренером збірної України з веслування на байдарках і каное. В інтерв’ю для LIGA.Life він розповів, як прийшов у греблю і як це – бути олімпійським чемпіоном, про спортивний соціальний ліфт і чому варто віддати дитину на спорт.

Про те, як почав гребти

Гребля з'явилася в житті, коли мені було десь 13-14 років. 

Кожен вид спорту має свою специфіку. Наприклад, у художній гімнастиці важлива гнучкість і дитину потрібно віддавати якомога раніше, бо з віком суглоби стають менш рухливими. 

У греблі навпаки: потрібно, щоб тіло сформувалося і м'язовий корсет зміцнів. 

Щомісяця навантаження стають все більшими, планка вищає, і дитина має витримувати ці навантаження. Тому тренери надають перевагу дітям, чиї тіла вже більш-менш сформувалися. 

Якщо дитина недостатньо сильна, у неї виникає небажання займатися, оскільки просто фізично не може справитися з навантаженням. Їй не вдається, вона не бачить результату, тому бажання зникає.

Краще приводити дитину на греблю у 11-14 років.

У спорт мене привела мама. Вона – колишня гребчиня, чемпіонка Радянського Союзу Людмила Чебан. Гребля була останнім місцем, де я врешті зміг знайти себе. Адже я ніде надовго не затримувався – ні в якому виді спорту надовго не вистачало. Швидко втрачав інтерес.

Був активним підлітком з купою енергії, яку потрібно було скерувати у правильне русло, щоб вона не проявлялася там, де не треба. 

Вдячний мамі, що активно шукала мені підходяще заняття: водила на балет, карате, бокс, силу-силенну секцій. Був і картинг, і випалювання по дереву, навіть на баян ходив.

Чому перед каное треба посидіти в байдарці

Мама посадила мене в байдарку і показала ази. Потім я пересів на каное. 

З байдарок починають 99% всіх гребців, вони дають розуміння балансу.

Центр тяжіння байдарки знаходиться нижче, ближче до води у порівнянні з каное, тому на байдарці легше "зловити" баланс. Потім вже пересідають у каное.

Далі мама передала мене тренеру Євгенію Лесяку. Коли я почав займатися в Одесі – у місті-мільйоннику з чималим бюджетом – бази для занять греблею не було. 

Навіть не було бази для початківців, з яких потім можна відібрати гребців у професійний спорт. Ми тренувалися на базі – та й досі її використовують – розташованій на відшибі, фактично за межею міста. 

На об'їзній є маленький ставочок – десь 200 м на 500 м. От в цій калюжі ми як жаби бовталися.

Звідти найкращих забирали у спортивний клуб "Хімік" Одеського припортового заводу в Южному, туди я й перейшов. У цьому клубі акумулюються усі найкращі гребці області. Там була професійна підготовка.

Я перейшов у місцеву школу. Там живу і нині. 

Як потрапити у професійний спорт

Є декілька етапів. На першому юний спортсмен починає відчувати, що йому вдається. Перші медалі хоч не матеріальне, але моральне задоволення, підвищують самооцінку і наповнюють чашу самолюбства.

Спортсмен рухається далі. Потім з'являється матеріальна винагорода. Держава, як і приватні організації, зацікавлена, щоб спортсмени гідно представляли їх на міжнародній арені. 

Коли бачиш усі переваги та блага олімпійського виду спорту, починаєш задумуватися про кар'єру спортсмена.

У 2000-му році, коли мені було 14, мене забрали в "Хімік".

Оскільки я був неповнолітнім, мені не могли офіційно платити зарплату. Тому "виплачували" її харчуванням.

Я отримував десь 200 гривень на харчування. На той час для підлітка це були нормальні гроші. 

Тобто я практично одразу відчув матеріальний фідбек від спорту. Чим краще працював, чим вищими були результати, тим більшими були преміальні. 

Вхід у збірну відбувається автоматично, коли досягаєш певного показника. 

У збірній спортсмена забезпечують всім необхідним екіпіруванням та платять зарплату. 

У 2002 я увійшов до складу збірної України з веслування на байдарках і каное, а у 2003 виступав на Юніорському чемпіонаті світу. Це теж неабияк мотивувало. Так рухався кар’єрними сходинками.

Про те, чому варто віддати дитину на спорт

Коли я перейшов у "Хімік", у школі в Южному були спецкласи, де навчалися спортсмени і діти, не дотичні до спорту. Клас, де навчався я, був сформований з баскетболістів, борців, гребців та яхтсменів. 

Тут була можливість навчатися у вільний від тренувань час, а потім приходити у школу, щоб складати іспити. Такий гнучкий графік дає можливість сфокусуватися на спорті.

Такі класи існують і сьогодні. Вважаю, що це хороша можливість поєднувати навчання і спорт. Не потрібно чимось жертвувати. Дитина створює зручний для неї графік. 

Університети теж охоче йдуть назустріч спортсменам, можна поєднувати навчання та спортивну кар'єру. Тобто, перед спортсменами відкривається багато можливостей. І мова не лише про якісь зручності чи привілеї.

Спорт – це своєрідний соціальний ліфт, спортивний ліфт.

Завдяки наполегливій праці спортсмен здатний досягти висот. 

Я завжди кажу юним спортсменам, щоб вони не засмучувалися, якщо у них щось не виходить.

Спорт дає набагато більше, ніж перемоги і медалі. Він загартовує і формує внутрішній стрижень.

Діти, які займаються спортом, добре розуміють основний принцип життя – боротьбу. 

Інші вчаться цьому у черзі, коли хтось лізе поперед тебе, чи у пісочниці, але у спорті розуміння того, що життя – це боротьба за місце, краще місце, приходить набагато швидше.

Згодом діти-спортсмени використовують цей принцип поза спортом. 

Якщо подивитися на людей, які досягли успіху, наприклад, політиків чи публічних людей, здебільшого вони мали досвід у спорті.

Тобто якщо людині не вдається реалізуватися у спорті, але вона вже розуміє основні принципи життя, вона здатна перенести їх в іншу сферу і реалізуватися там.

Спорт – це каталізатор, який підштовхує і мотивує. Спорт – великий і готовий прийняти кожного.

Багато людей не розуміють, навіщо займатися спортом чи віддавати дітей у спорт. Вони бачать інші пріоритети, наприклад, навчання.

Навчатися можна і в 30, і в 50. А от тіло старіє. Кожна людина має власний вік, коли вона здатна показати максимальний результат, коли її тіло на піці фізичного розвитку. Потім починається згасання. 

Тому закликаю батьків дати можливість дітям спробувати себе у спорті, і самим не нехтувати такою можливістю. 

Про греблю в Україні

Основна проблема греблі, як і багатьох інших видів спорту в Україні – про неї мало інформації. Батьки не розуміють, куди вести дитину, з ким вона працюватиме, чого очікувати. 

Наприклад, про драгонбот – веслування на човнах "Дракон" – люди знають, бо про це говорять і пишуть, проводять видовищні змагання.

Коли ж відбуваються змагання з веслування на каное та байдарках, про це майже ніхто не знає. У Житомирі щорічно проводять Відкритий чемпіонат з веслування на байдарках та каное пам'яті Сергія Ліміновича. Про нього навіть місцеві жителі не знають.

Частково проблема – у розташуванні каналів для змагань та тренувань. В Європі канали розташовані в містах так, що місцеві можуть бігати, кататися на велосипедах, гуляти вздовж них. Такі канали є у болгарському Пловдиві чи польскому Познані.

Коли відбуваються змагання, то на березі збираються купи людей, що просто проходили повз. Видовищність викликає інтерес, і так людей залучають до спорту.  

В Україні таких каналів небагато. Один у Дніпрі, його видно з набережної, але підійти і подивитися на греблю зблизька неможливо.

У Тернополі звели новий канал. Він відповідає вимогам для тренування, але адекватного доступу для глядачів до нього немає. 

В Житомирі боремося за те, щоб створити Школу олімпійського резерву. (Житомирська облрада планує передати на баланс Житомирської обласної школи вищої спортивної майстерності майновий комплекс готелю "Зарічани". – Ред.).

Такими маленькими кроками намагаємося створювати умови для розвитку греблі в Україні. Насправді є люди, які зацікавлені у греблі, однак наразі не вистачає ресурсів, щоб задовольнити їхні потреби. 

І тут не обійдешся умовними турніками, гребля вимагає капіталовкладень.

Байдарка коштує близько € 3 000, весло ще € 350.

Це все можна організувати і ми працюємо над цим.

Про те, як це – бути олімпійським чемпіоном

Я неодноразово запитував себе: "Що далі, що може бути вище?". 

Вище – лише дві золоті медалі з різних видів спорту, наприклад з легкої атлетики та велоспорту чи футболу.

Такі прецеденти бували в історії спорту. Думаю, це вершина навіть не професіоналізму, а безмежності людських можливостей.  

Але пройти кілька олімпійських циклів, і достойно виступити через цикл – теж непересічне досягнення.

Мені лестить думка про те, що я – єдина у світі людина, яка вигравала цю дистанцію (мова йде про запливи серед чоловіків на каное-одиночках на 200 метрів – Ред.). Ця дистанція була лише на двох Олімпіадах і обидва рази я її вигравав. Після Ріо-2016 її скасували. Усвідомлювати свою унікальність – приємно.

У будь-якому разі, бути олімпійським чемпіоном – це про щось надлюдське.

Раніше, коли люди ходили лише в пов’язках на стегнах, за перемогу на Олімпійських іграх давали лаврові вінки. Тих, хто їх мав, вважали напівбогами. Перед ними відкривалися великі можливості. Навіть імператори хотіли отримати статус олімпійця. 

Зараз це все дещо нівелювалося. Багато людей більше не бачить нічого особливого у статусі олімпійського чемпіона. Причина у тому, що сьогодні люди надають перевагу інтелектуальному розвитку, не фізичному.

Про тіло й здоров'я часто забувають. А має бути баланс. 

Звання олімпійського чемпіона гарантує пожиттєву стипендію. Спортсмени називають її олімпійською пенсією. Є й інші привілеї.

Але найголовніше – це усвідомлення чемпіонства. З часом воно блякне, згадуєш лише на змаганнях, коли знаходишся серед спортсменів.

Про тренерську діяльність

Тренерство – це окремий світ, який не схожий на те, як живуть спортсмени.

По собі знаю, що спортсмени – своєрідні егоїсти. Вони не думають про інших, тільки про себе. І це нормально, бо вони йдуть до цілі, працюють на результат. 

Якщо спортсмен – це егоїст, то тренер – людина, що постійно віддає.

Тренери – це "боксерські груші". Якщо спортсмен виграє – це його перемога, його заслуга, якщо програє – це провина тренера. І це правда. 

Моє посада – головний тренера збірної України.

Але це не зовсім те, що вам може здатися в плані тренерства. Це багатогранна робота: налагодження зв'язків з міжнародними федераціями, комунікація з національними федераціями і командами.

Є багато менеджерської роботи: переїзди, комплектації, виїзди на збори. І, звісно ж, тренерська діяльність. Частину спортсменів я веду сам, часну передаю колегам.

Якість роботи залежить від її кількості. Можна робити все одночасно, але користі з того буде мало. Це стосується не тільки моєї роботи, і не тільки спорту, цей принцип працює у будь-якій сфері: на сцені, у бізнесі.

Юрій Чебан: Діти-спортсмени добре розуміють основний принцип життя – боротьбу
Ліна Криворучко
редакторка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини