Пояснення

Наукою по ковіду | "Через ковід усі показилися". Ні, нам не здається. Чому так та як повернути здоровий глузд

14 хвилин
Ілюстрація: Depositphotos.com
06.07.2021, 07:00

Маски небезпечні – нині можуть побити за прохання до інших дотримуватися маскового режиму, та і за її відсутність.

Регулярно можна почути: "Через ковід всі показилися". Нам так здається, чи таки щось у повітрі таке ширяє, окрім віріонів SARS-CoV? 

Наукові джерела кажуть, що цього разу не здається. Як хвороба COVID-19, так і пандемічна ситуація погано і потужно діють на психіку, і це цілком закономірно. Чому, як, та що з цим можна вдіяти?

Ви також можете прослухати цю інформацію у форматі подкасту:

Apple Podcasts

Google Podcasts

Spotify

TuneIn

Постковідний синдром

У збірці есеїв "Втрачене літо. Дойчланд курить на балконі" про період локдауну в Німеччині Владімір Камінер каже: "З кожної праски лунало, що світ остаточно змінився і ніколи не стане колишнім. Це було ще нестерпніше, ніж жарти про туалетний папір. Бо яким би не був світ, ми залишаємося колишніми".  

Насправді, ті, хто уже перехворів, бодай тимчасово стають іншими. І, на жаль, геть не кращою версією себе.

Вірус SARS-CoV2 є нейротропним. Це означає, що потрапляння віріонів до носа призводить не лише до поширення вірусу в легені, а до його буквально перенесення до мозку.

Вірус потрапляє в нюховий нерв, і, наче в ліфті, піднімається до нюхової цибулини. Там поруч є ділянки мозку, що відповідають за пам’ять (гіпокамп), відчуття безпеки й тривоги (амигдала), а також фронтомедіальна кора великих півкуль (нею ми міркуємо і приймаємо рішення). 

Як греки потрапили до Трої всередині дерев’яного коня, так вірус потрапляє до нейронів мозку в обхід гемато-енцефалічного бар’єру та рецепторів, потрібних для проникнення в клітину. 

Далі в мозку все стає погано і ще гірше. Об’єм сірої речовини півкуль зменшується, активуються клітини підтримки нейронів (нейроглія) і виділяють речовини, що визначають запалення. Через це бар’єр між мозком і кров’ю нагадує радше тин, ніж бетонний паркан, і різноманітні небажані молекули починають атакувати мозок. 

Додає куті меду й те, що мозок людини, що жила за умов карантинної непевності і боялася захворіти, дуже стресований, тобто "взяти і заспокоїтися" він уже фізично не може. 

На нейронах і в їхніх генах уже змінилися налаштування, і мозок став дуже чутливим до всілякої зради і сліпим до перемоги. До речі, це дуже корисний факт, який багато чого пояснює. 

Ковідна інфекція запускає в мозку і всьому тілі запалення як реакцію на вірус. Вона також викликає нестачу кисню – а це також "б’є по мозку" і активує в ньому реакції запалення, що вмикає так звану вісь стресу "гіпофіз-гіпоталамус-наднирники". 

Нейротропність SARS-CoV2 ще й прицільно б’є по ділянках мозку, що відповідають за агресію, відчуття (не)безпеки, пам’ять і ухвалення рішень. Це може призводити до повторення епізодів психічних розладів чи захворювань, аби спричиняти їх наново.

Зокрема, в дорослих і дітей з’являється тривожний розлад. Усе це вкупі суттєво і надовго змінює налаштування мозку і робить його стривоженим, стресованим, забудькуватим, агресивним, неспокійним і буквально запаленим. А ми – це наш мозок.

COVID-19 збільшує ймовірність повторення епізодів депресивного розладу, депресивної фази біполярного розладу, чи прояву короткочасного реактивного психозу (коли ми геть втратили самоконтроль й адекватність після сильного потрясіння, або навіть без причини). Ще однією стороною ковіду є можливий посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – його повернення в колись травмованих людей, чи переживання ПТСР після хвороби, особливо, якщо перебіг був важкий, з госпіталізацією та критичним станом.

Тож якщо людина перехворіла на ковід, ще від кількох тижнів до кількох місяців може тривати постковідний синдром в усіх його розмаїтих та все одно неприємних проявах.

Зокрема таких, як тривожність, агресивність, забудькуватість, депресія, порушення сну, ПТСР, психотичні епізоди чи рецидиви/поява психічних розладів та захворювань.

І ні, це геть не привід казати тим, хто перехворів на ковід, що "з ними все ясно, вони після хвороби зовсім психовані стали". Це називається стигматизація, до слова.  Цілком може бути, що їхня тривожна чи агресивна поведінка в конкретній ситуації є цілком слушною і закономірною. Та й ви, либонь, теж перехворіли.

Базові потреби під загрозою

 

На початку епідемії люди краще дотримувалися маскового режиму – почасти тому, що тих, хто не хворів, було значно більше за тих, хто перехворів і набув імунітет, а вакцинованих не було й поготів. 

Ковід-дисиденти були, і саме вони не носили маски. Нині ж є або ті, хто "уже не боїться", бо хворів чи провакцинувався, їх дедалі більше. 

Дисиденти теж є, хоча не всі пережили минулий рік. Маски ж носять або добропорядні громадяни, або ті, хто все ще боїться, бо досі не хворів і ще не вакцинувався. 

Що відчувають такі люди? Ймовірно, страх не лише заразитися з усіма наслідками, а й змарнувати свої тривалі протиковідні старання буквально. Це як підвернути ногу за 200 метрів до фінішу. ультрамарафону і далі повзти. 

Що відчувають люди, які перехворіли, чи вакцинувалися, чи й те і те? Таку ж втому від ковіду (а це – сучасний термін, що позначає роздратованість і спустошеність через тривалі обмеження і невизначену віддаленість повернення до нормального життя) і роздратування. Адже вони пройшли смугу перешкод, але так і не здобули свободи ходити де і як завгодно. 

Вони бачать, що маски носять дедалі менше, що нікого не штрафують і зауважень щодо відкритих носів не роблять, тож коли їм роблять зауваження, вони відчувають...? Наступ на свою свободу від людини, що буцімто не уповноважена пильнувати громадський порядок. Здається, в разі конфлікту: "Надягніть маску!  – Ідіть геть!" обидві сторони захищають свої потреби. Потреби в безпеці та свободі відповідно. 

Випадки сутичок з ковід-дисидентами, антивакцинаторами, прихильниками теорії змов не розглядаємо. У когось, до речі, базові потреби можуть бути дуже чутливими точками, ба навіть перебільшеними та викривленими. Викривлені, приміром, вірою в свою винятковість, непідвладність загальним правилами, чи розладом підвищеної тривоги за здоров’я.

Ні, це не означає, що сутички в транспорті через маски чи кашель – це окей. Це означає, що такі сутички мають своє підґрунтя, і воно значно більше за "психованість, невихованість, бажання сварки та асоціальну поведінку". Це про базові потреби, які ми обстоюємо.

Масштабне міжнародне дослідження виявило, що ніхто з людей ніде не дотримується карантинних норм повністю.

Якнайсильніше мотивують страх за себе, відповідальність за спільноту (якщо не брешуть) та потреба залишатися здоровими, аби працювати чи вчитися. Проте демотивують самотність і бажання спілкування, велика кількість людей на вулицях і недовіра до закликів уряду. Ми – люди, і ніщо людське нам не чуже. 

В англомовному світі опоненти носіння масок кажуть на ті "намордники" і ставлять особисту свободу та відмову від масок та інших протиковідних заходів на один щабель. 

Преса ж і фахівці зі соціальної психології, права та інші, хто має право судити про свободу і її утиски, кажуть, що вільне життя в соціумі не є можливістю робити що заманеться. То є власна суб’єктність, а не стан раба, який може і не робити нічого, коли не наказують, але й невільний розпоряджатися собою. 

Тож припис носити маски, мити руки і не дихати один одному в спину і, тим паче, обличчя, то не наступ на громадянські права і свободи, а ще один рядок в правилах існування в соціумі. Так само як настанова не перетинати подвійну суцільну чи ходити голяка середмістям.

Щодо ковідних обмежень як зазіхання на свободу можна заспокоїтися – це неприємно, але не смертельно. Потреба в свободі тут значно менше утискається, ніж потреба в безпеці.

Страх і ненависть

Ми не просили змін і загрози життю й всім планам, а вони сталися і нависають другий рік. Хорошого тут мало. Ми під загрозою. А коли нам щось загрожує, ми можемо злитися, боятися й подекуди навіть проявляти агресію. Окрім злості через невдалий збіг обставин, що змусив вірус перестрибнути з тварин на людей і так вдало освоїтися в людях, що світ поставили на паузу, ми ще відчували та відчуваємо страх

Страх може бути корисним переживанням, тільки коли ми можемо дати раду загрозі. Як? Як вийде. Втекти, вдарити, сховатися, випити протиотруру, заповнити криївку закрутками та набоями й дизельним електрогенератором, завести кота і знайти, з ким карантинити.

Коли ми не можемо дати ради страху – і тут не можна щось закидати людині, буває різне – страх викликає деструктивні дії аж до самогубства чи нападу не на тих, кого треба, та розвитку психічних розладів чи загострення тих, що були.

Клінічний психолог Дейвід Розмарин з Гарвардської Медичної школи вважає ковідне панування ненависті та злості похідним від страху.  Не ми такі, життя таке. Слід брати це до рахуби.

У нас є страх перед ще одним роком дистанційного навчання, суміщення роботи і родини в одному приміщенні, відсутності міського транспорту і загрозою злягти на невизначений термін і потім – в кращому разі – відчувати втому і забувати слова. І його лячно визнати, адже це означає розписатися у власній вразливості та нездатності дати ради, приміром, одній дитині, коли хтось інший суміщає роботу і навчання аж трьох і вихваляється цим в соцмережах, не кажучи всієї правди про помічників.

Відколи розпочалася пандемія, в усьому світі в людей зросла тривалість screen time, тобто часу онлайн. Локдаун і сидіння вдома наразі позаду, але звичка сидіти в соцмережах та новинах міцно засіла в мозкові та великих пальцях рук.

Що більше ми онлайн, то сильніше дратуємося контекстом і людьми і тривожимося.

Леся Українка "щоб не плакать, сміялась", а ми нині частіше злимося. Напад і агресія на людей поруч чи в соцмережах, на уряд, погоду, китайців і кажанів, нехай і не спрямовані на головну причину наших бід – вірус SARS-CoV2 – здаються нам безпечнішими і вигіднішими стратегіями. Хоч вони і некорисні. І так, в нас справді є підстави злитися на частину перерахованих об’єктів. 

 

Ковідна злість

У штаті Канзас, США, чоловік в атрибутиці Make America Great Again без маски (що досить показово) погрожував власнику ресторану зброєю у відповідь на прохання маску надягнути. Безмасковий клієнт казав, що його не стосуються федеральні та місцеві закони, а ресторатор зауважив, що вірусу до зброї байдуже, і прогнав відвідувача геть. Пишуть, він до того служив у морській піхоті, тому не дав собі в борщ наплювати.

В Україні ми теж мали схожу ситуацію, коли чоловік у Маріуполі забіг із сокирою у супермаркет і почав там все трощити. Бо, мовляв, там вимагали в його дружини одягнути маску.

Люди в масках регулярно нападають на людей без масок, і навпаки. Загальне напруження через карантинні обмеження з усіма їхніми наслідками, і їхнє (не)дотримання називають нині ковідною злістю. Дістало, погодьтеся.

Прояви ковідної злості вибухають у всьому світі. Частіше, ніж до пандемії, стаються й конфлікти без очевидної причини. Насправді, причина часто є, але сталася не щойно – злість і роздратування як і через те, що коїться, так і через те, як ми до цього ставимося, назрівали довго.

Добро – в ідеалі – має перемагати зло, а здатність опиратися злу є визначенням людськості за Юрієм Андруховичем. 

Ми звикли вважати злість чимось поганим: таким, що треба приховувати, пригнічувати, соромитися, засуджувати. Але тут є хиба: чинити зло таки погано, а злитися через те, що ви чи ваші близькі зазнали атаки, несправедливості, утисків, перебуваючи в небезпеці – нормально. 

Якщо еволюція навчила нас злитися і проявляти наслідок злості – агресію – до явних чи потенційних кривдників, значить, це було потрібно для виживання. 

У світі, де вирує потенційно смертельний ковід, а ще панує загрозливий для психіки і бізнесу локдаун, наші базові потреби в безпеці та свободі зазнають сильних утисків. Вони під загрозою, тому ми злимося, навіть коли ще в 2019 році були лагідної вдачі та "вміли асертивну поведінку й ненасильницьку комунікацію". 

Звісно, є так звана злоякісна злість – вона виникає без загроз й тригерів, на рівному місці, невиправдано сильна і тривала, не минає після вибачень і виникає в ситуаціях, коли не варто проявляти злість (соціум не схвалює). Тож питання в тому, де в довколаковідних конфліктах виправдана злість, а де – злоякісна. Трапляються обидва випадки.

Погляньмо на ситуацію, коли людина в транспорті чи магазині носить маску на підборідді. Нагадаю, що маски захищають не їхнього носія, а навколишніх, і знижують ризик поширення віріонів за принципом "все або нічого". 

Тобто аби ризик знизився, треба, щоб всі були в масках. Одна людина без маски зводить протиепідемічні заходи в маршрутці нанівець. 

Пасажири довкола не можуть знати, чи ця людина уже перехворіла, вакцинована, чи щойно контактувала з хворим, і за визначенням сприймають людину без маски як загрозу своєму життю, здоров’ю і працездатності. Маємо тригер злості, загрозу, в принципі схвальне ставлення суспільства до агресії (маршрутки наразі ще не стали осередками дружного середовища). Як співала Мерайя Керрі в пісні "Last Christmas", "так, це засмучує, але не дивує".

А люди, що стримують власне роздратування і злість, теж потерпають. Американські стоматологи зазначають, що в пандемічні часи зуби відчутно сильніше сточилися, бо люди стискають щелепи частіше, ніж раніше. Треба носити і маску, і либонь капу для зубів, ще й звернутися до психіатра. Що за часи!..

Непереносимість невизначеності

 

Ще одне джерело постійного стресу, ладне довести до психічних розладів, – непереносимість невизначеності. Тобто коли саме непевність є для нас неприємною, огидною та страшною.

Зауважте: непевність не конче є чимось поганим, навіть коли мова, приміром, про ризик захворіти – непевність також означає, що є шанси не захворіти, або легко перенести хворобу, або перехворіти й мати надалі імунітет й закрити питання щодо хвороби. Багато важить саме наше ставлення до непевності.

Ми не знаємо, що робитимемо в четвер через пів року від сьогодні. Ми не певні, чи не підхопили вірус в метро. Невідомо, коли закінчиться локдаун і як скоро запровадять новий. Ми досі не знаємо, яка нам дістанеться вакцина, чи пускатимуть з нею до Європи, чи захистить вона від усіх можливих варіантів вірусу, чи не станемо ми після неї кажанами чи рептилоїдами.  Суцільна непевність. 

Аби подолати непевність, люди звертаються навіть до астрологів – пандемія викликала бум попиту на послуги людей, які продають визначеність, нехай і всупереч науці.

Езотеричний ринок зріс на 140%, а англомовний запит astrology вийшов на пік за останні п’ять років. 

Дослідження свідчать, що саме непереносимість невизначеності є потужним предиктором (передвісником) психічних розладів чи бодай дискомфорту за умов пандемії та локдауну.

Термін "предиктор" означає, що завдяки непереносимості невизначеності можна передбачити реакцію людини на обмеження. Водночас фінансова забезпеченість людини не впливає на здатність спокійно жити за умов непевності. Біткойни й менеджерські здібності не конче рятують від страху перед непрогнозованістю, яка поза контролем. В цьому є щось втішне.

З непереносимістю невизначеності, як і з іншими психологічними сюжетами, можна давати собі раду добре і погано. Це називається адаптивний і дисфункційний коупінг відповідно.

Адаптивний коупінг допомагає нам пережити ситуацію і не пошкодитися мозком і тілом – власне, адаптуватися. Адаптивний коупінг в разі ковід-19 – це збільшення власної обізнаності щодо заходів безпеки та прийняття невизначеності як чогось цілком нормального і неворожого. 

Це означає, що вивчення достовірної інформації про вакцини, перебіг захворювання і що на нього впливає, про (не)лікування ковіду і шкоду зайвих препаратів і обстежень буде тим самим корисним адаптивним коупінгом з невизначеністю. Ми сприяємо цьому в нашому проєкті "Наукою по ковіду". Прийняти невизначеність і звикнути до неї важче, особливо так званим control freaks. У цьому разі варто звернутися до психотерапевта з відповідним запитом. Вмінню толерувати непевність вчать, при чому досить швидко. Головна умова – готовність до змін.

Дисфункційний коупінг допомагає нам пережити ситуацію теж, але водночас бере високу плату: зловживання алкоголем, незроблену роботу, тривале читання стрічки новин, сварки зі знайомими і чужими людьми в інтернеті чи метро, переїдання чи відмову від їжі тощо. Ми відволіклися від важких думок чи випустили пару гніву й страху, але "віз і нині там". Ще й нашкодили собі. Не треба так.

 

Як із цим жити?

Маємо те, що маємо: нам лячно через явні загрози, як-от ще один рік домашнього навчання, сидіння вдома і ризик померти від ковіду. Лячно через непевність життя і складнощі з плануванням і контролем всього на світі – особливо якщо раніше ми всім прагнули управляти. 

Це втомлює, лякає, злить, змушує кидатися на людей чи шукати забуття за черговим сезоном серіалу чи винцем. Наші базові потреби в безпеці та свободі під загрозою як через саму пандемічну ситуацію, так і через дії інших людей, які то маску на підборіддя спустять, то про відмову від вакцинації волають. Це злить, вибішує, дратує, гнівить і сатанить. Як із цим жити?

Варіанти такі:

  • Збільшуйте обізнаність про ковід. Так, захворюваність падає, але не розслабляйтеся – на черзі новий штам Дельта, який чатує на невакцинованих. Нагадуємо, що робити комп’ютерну томографію, пити цинк, "імуномодулятори" чи препарати для розрідження крові у разі втрати нюху не варто. Придбайте пульсоксиметр, поки на них впав попит, і заспокойтеся.

  • Шукайте розради в підтримці. Так і кажіть: "Мені зараз важко. Можна, ми поговоримо про це?" – а краще звернутися до психотерапевта.

  • Зробіть щеплення. Ризик того, що з вами щось станеться, значно менший, за ризик захворіти знову чи підхопити новий штам Дельта, чи не мати змоги виїхати у відрядження за кордон. Як гора з плечей!

  • Прийміть ситуацію і свій стан. Так, нам важко, лячно і все дістало. Нам потрібно власне ж співчуття, а не сором через те, що не випромінюємо любов до ближніх, які підійшли надто близько, ще й кашляють.

  • Використовуйте час онлайн для чогось конструктивного, а не заради суперечок чи читання ненадійних інформаційних ресурсів. 

  • Робіть так званий позитивний ріфреймінг, тобто шукайте хороше в тому, що є, й робіть лимонад з лимонів, підсунутих буттям). Подумайте, наприклад, про епідемії віспи, холери, чуми, грипу, тифу, туберкульозу і сифілісу в минулому, згадайте про поліомієліт, який інвалідизував і вбивав дітей до винаходу вакцини, і відчуйте наші теперішні переваги. 

Дарія Озерна, біологиня та медична журналістка, для LIGA.Life

Проєкт "Наукою по ковіду" реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Позиція фонду може не збігатися з думкою авторів.

Науковий редактор проєкту – кандидат медичних наук Андрій Сем'янків, відомий також як медичний блогер MedGoblin.

"Из-за ковида все взбесились". Нет, нам не кажется. Почему так и как вернуть здравый смысл
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини