Як святкували Новий рік наші предки – пояснює етнологиня. Від язичництва до СРСР

У язичницьку давнину наші предки святкували Новий рік у час зимового сонцестояння – найкоротший день і найдовшу ніч року – після якого день починає прибувати. Люди відзначали "народження нового сонця" та співали колядки про народження світу. 

Наприклад, таку (лемківська колядка): 

Як ще не було початку світу, 

То ще не було ні неба, ні землі,

А лишень було широке море,

А на тім морі явір зелений,

На тім яворі три голубочки,

Три голубочки раду радили:

— Як би ми, браття, світ поставили?

Ой ходім, браття, аж на дно моря,

Та там добудем дрібного піску,

Тот пісок дрібний посієм всюди,

Та встане з него свята землиця,

Та буде тамки золотий камінь,

З того каміння та буде сонце,

То буде сонце і місяць ясний,

Рум’яна зоря й звізди прекрасні.

Такі колядки збереглися лише в Україні, їх існує до десяти.

Ще одну з таких світотворчих колядок записала на Київщині фольклористка Ганна Коропниченко:

У давніх слов’ян, за даними науковців, новий рік розпочинався 1 березня. Це був господарський новий рік. Після зимової сплячки природа оживала та наставав час  землеробських робіт. До цього господарського нового року теж були приурочені цікаві обряди. 

З часів прийняття християнства запровадили церковний календар, і початок року стали відзначати у день "сотворення світу", 1 вересня за юліанським календарем (тобто за "старим стилем"). Літочислення в кілька перших століть християнства велося "від сотворіння світу". Прийнявши григоріанський календар, західна Церква стала вести літочислення від Різдва Христового.

Українські землі у складі Російської імперії відзначали церковний новий рік у вересні до 18 століття, поки указом Петра І початок нового року офіційно не перенесли на 1 січня. Втім, церковне літочислення в Російській імперії продовжували вести за юліанським календарем. 

Перебуваючи в одній державі з Польщею, Литвою та Білоруссю, значна частина України святкувала Новий рік 1 січня за європейською традицією ще з XV століття.

У 1918 році в Україні ввели в ужиток григоріанський календар. Утім, церква продовжувала вести літочислення за старим юліанським календарем, який відстає від астрономічного на 12 днів. Новий рік за старим стилем став "Старим новим роком", який нині відзначаємо 13 січня.

Про новорічні традиції 

Вечір 31 грудня (за новим стилем – 13 січня) в народі називався Щедрим вечором. Традиційні новорічні святкування відбувалися звечора.  

Передноворічну ніч наші предки вважали чарівною, тому дівчата у всій Україні ворожили на долю. Вивішували ключі за вікно – якщо задзвенять, нібито дівчина цього року вийде заміж. Дивилися сон, присниться наречений чи ні. Напередодні, на день святої Катерини у грудні, дівчата зрізали вишневу гілочку і ставили вдома у воду. Вважалося, якщо до нового року зацвіте, дівчина цього року візьме шлюб. 

У новорічний вечір 31 грудня дівчата та жінки щедрували. Сюжети традиційних українських щедрівок подібні до колядок. Їх присвячували багатому врожаю в новому році, щасливій долі, добробуту для господарів. Дівчатам бажали гарно вийти заміж, описували їхню красу, бажали, щоб виростила "свій сад-виноград" (тобто продовжила рід). Хлопцям також бажали добре одружитися:

Ой на Дунаю, на бережку

Стояла золота корабійка,

В тій корабійці красная панна

Шила вишивала брату кошульку:

На ковнірци зоря і місяц,

На пазушках райськиї пташки,

На рукавцах сивци-голубци,

А на придолі тури й єлені

– Як ти, брате, будеш женитися,

Місяц і зоря будут світити,

Райськиї пташки будут щебетати,

Сивци-голубци будуть гукати

Тури і єлені будут скакати.

(Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. – К., 1974. – с. 130) 

Дослідники вважають, що в щедрівках переважають хліборобські мотиви, бо ці обряди перейшли в зимове святкування зі стародавнього нового року, що відзначався навесні. А от традиційні дохристиянські українські колядки були для кожного члена сім'ї окремо, від діда до дитини. У XVIII столітті церква почала активно запроваджувати нові, християнські колядки. Творчі люди з Києво-Могилянської академії спеціально їх створювали та поширювали через середовище вірян. Так виникла, наприклад, "Нова радість стала" і більшість інших колядок, які співають зараз.  

Цікаво, що в Карпатах колядують в ніч перед Водохрещем (18 січня. – Ред.).

У новорічний вечір у наших предків на Наддністрянщині, Поділлі, Буковині був популярним обряд водіння "Маланки". 

Роль "Маланки" виконував переодягнений дівчиною хлопець або чоловік. Коло "Маланки" ще є "Василько" – перевдягнена дівчина або жінка. Під обрядову пісню "Маланка" заходить в хату, немовби замітаючи й прибираючи, а насправді може жартома перевернути щось. На свято "Маланки" дозволялись невеликі витівки (можна курку вкрасти), люд переодягався у персонажів з масками, танцював, співав. Дослідники філософії цього свята пояснюють, що новорічний вечір – це період, коли "знищується всесвіт і старий порядок, який ми знали". І потім, на новий рік, він ніби "наново створюється" – знову чистота, порядок і сподівання людей на новий урожай і щасливе життя. 

На Буковині досі є кілька сіл та містечок, де майстри роблять маски для маланкарів. 

Також звечора ватаги водили "Козу" по хатах. Ця традиція була поширена майже на всій території України. 

Перевдягають у Козу хлопця, одягають на нього вивернутий кожух (символізує достаток і багатство), дерев'яну маску з рогами та бородою із пряжі. Поруч із "Козою" є персонажі "Дід", "Баба", "Лікар". Відбувається театралізоване обрядодійство: в "Козу" нібито стріляють, вона "вмирає" і "Лікар" її "зцілює" – Коза знову танцює і веселить всіх. 

Після одужання "Коза" зичить господарям дому гарного врожаю і статків у наступному році. Обряд символізує "воскресіння" природи: "Де Коза ходить -  там жито родить!  Де Коза ногою, там жито копою!  Де Коза рогом, там жито стогом!".

Новий рік для наших предків був часом ініціальної магії початку – перший раз щось робиться в новому році, і це може вплинути на весь рік. 

Тому вранці на світанку на Святого Василя (сьогодні це 14 січня) по хатах ходили посівальники − хлопчики 10-12 років, які символічно засівали на порозі хати різним зерном, вперше в новому році – "на щастя, на здоров'я, на новий рік, на довгий вік". 

Засівали зерном різних злаків, аби тільки не горохом. Бо вважалося, що горох "на сльози". Засівали, приказуючи: "Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!  Щоб було у вас і в стіжку, і в мішку, і в коморі, і в оборі, в ложці, в мисці, і в колисці".

Традиція засівати була більше поширена в хліборобських регіонах. 

Вважалося також, що першим у дім 1 січня має прийти чоловік, щоб весь рік господарям щастило. Спеціально навіть запрошували сусідів чоловіків. Їх називали "полазниками". Це поширена традиція у всій Україні. 

Про новорічне дерево

Наші предки ставили в оселях останній сніп з лану, який називається дідух. Це був символ майбутніх успіхів, гараздів, доброго врожаю. Ставили дідуха ще на Різдво, нічим його не прикрашаючи. Так робили не лише в Україні, подібні звичаї були  у різних хліборобських регіонах Європи. У Передкарпатті жива традиція досі збереглася.

На стелю чіпляли солом’яних павуків – ще один різдвяно-новорічний символ, спільний для хліборобської Європи. Це солом’яні конструкції у вигляді куба, до яких прикріплювалися менші кубики. Символізує Павук сонце або зв'язок із предками (тут думки дослідників розходяться). Павука робили у всій Україні, але найкраще традиція збереглася на Поліссі та в Карпатах. 

Вічнозелену ялинку в Україні вважали магічною рослиною, тому використовували у весільних обрядах (втикали у весільний калач або коровай і називалася вона гільце).

Втім, різдвяно-новорічним деревом для наших предків ялинка стала лише у другій половині XIX століття, коли міста стали переймати цей європейський звичай. При чому, ялинка була різдвяна, на неї чіпляли "Віфлеємську зірку", прикрашали дерево яблуками та горіхами. Невдовзі звичай прийшов і у наші села. На Київщині, наприклад, де жила моя бабуся, заможні люди ставили ялинку і дарували дітям подарунки ще до більшовицького перевороту. 

Але "новорічною" ялинку стали називати вже в Радянському Союзі. 

Про "Діда Мороза", святого Миколая і подарунки

У дохристиянській традиції наших предків не існувало Мороза як персонажа доброго дідуся з подарунками для діток. 

Мороз був страшною стихією, духом, який міг влітку поморозити врожай. Мороза боялися і тому задобрювали. 

На свято зимового сонцестояння люди виходили на вулицю із частуванням та запрошувати Мороза у гості. Коли ж Київська Русь прийняла християнство, ця традиція збереглась та перейшла на Святий вечір перед Різдвом. Перед святою вечерею господар набирав у миску смачних страв, відчиняв двері та кликав Мороза: "Морозе-Морозе, іди до нас куті їсти. Як не прийдеш зараз, то не приходь до нас і навесні, не морозь наших посівів і нашу худобу". 

Традиція кликати Мороза поширена не в усіх регіонах. На Чернігівщині, Київщині, в Карпатському регіоні вона була ще в середині XX століття.  В Україні досі не створено етнографічно-фольклористичного атласу. Тому певні згадки про такі явища розсипані в джерелах. Систематична робота з упорядкування таких даних ще попереду. 

Після 1935 року, коли в Радянському Союзі урядовим указом запровадили "Діда Мороза" і новорічну  ялинку з п’ятикутною зіркою, дітей стали привчати: "Дід Мороз приносить подарунки". Раніше в Україні подарунки приносив Святий Миколай, найшанованіший святий. 

У регіонах західної України, ближчих до Європи, звичай обдаровувати дітей на Святого Миколая зберігся навіть у радянські часи. На решті України – в 90-ті швидко набув популярності.

На території, яка довгий час була під СРСР, Миколай або замінив Діда Мороза, або стало два "Діди Морози", які приносять дітям що завгодно. Хоча, за стародавнім звичаєм, Святий Миколай дарував дітям лише найнеобхідніше та якісь солодощі.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин