Що не так у програмі лікування українців за кордоном – аналіз

Середня зарплата в Україні трохи перевищує 10 000 грн, а вартість коштовних процедур за кордоном – це сума доларів з 5-6 нулями. Наприклад, пересадка печінки – орієнтовно 135 000 доларів. 

Один з небагатьох шансів вижити українцям, які не можуть пролікуватися вдома – держпрограма лікування за кордоном. Найчастіше за програмою українці їдуть на трансплантацію – кісткового мозку, серця, серця та легень, нирки та печінки, а також для лікування вроджених вад.

Програма почала діяти в Україні з 1995 року, відтоді держбюджет щорічно передбачає кошти на лікування за кордоном. З 2003 року в бюджеті щороку є окремий рядок на таке лікування.

Тривалий час за ці кошти лікували людей, яких можна було порахувати на пальцях. Але за останні роки маємо кількаразове збільшення. 

У 2010-2014 році на лікування за кордон відправляли 14-40 осіб, в 2015 – 84, а останніми роками – 200-400. Наприклад, у 2019 поїхали 440 українських пацієнтів.

Утім, за оцінками експертів, трансплантації вимагає більше 6000 українців, а не 400. Крім того, в середньому на рік онкозахворювання виявляють у 1000 дітей і 30% з них потребують трансплантації кісткового мозку. 

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для український родин

Щоб відправити за цією програмою усіх, хто потребує пересадки, потрібно було б 16-20 млрд грн. Це 12,5 % від усіх грошей на охорону здоров’я з бюджетів усіх рівнів (державного і місцевого).

Цікаво, що сума, яку виділяють на рік на лікування за кордоном, збільшується впродовж року через суто політичні причини. У 2015 році грошей стало більше в 4 рази, 2017-й – у 3 рази, 2019-й – на 30%.

Ми проаналізували ефективність цієї програми і виявили ряд недоопрацювань. 

Коли людина подає до МОЗ усі документи, комісія міністерства має (за постановою уряду) присвоїти заяві реєстраційний індекс та подати окремий кейс на розгляд експертної комісії. І остання надає висновки, чи справді людина не може пролікуватись в Україні. Але ця комісія не прогнозує наслідки лікування за кордоном.

Електронна система в цьому контексті важлива, щоб бачити, коли прийнята заява, в якому вона стані зараз, де заява у черзі і так далі. Але ми не знайшли відкритих джерел, які б дозволяли з’ясувати пацієнту ці речі. На запит до МОЗ ми отримали відповідь, що електронний реєсртр досі в розробці. 

Адже одну і ту ж послугу може надавати не одна клініка, а багато. До того ж, оскільки є можливість надання послуг лікування за кордоном без підписання угоди/меморандуму з МОЗ, є ризики ситуації, коли міністерство не знає про залишки невикористаних коштів. 

Я надсилала в запит МОЗ, сподіваюся, відповідь надійде, з якими клініками має угоду МОЗ. Судячи з інформації в інтернеті і самому сайті МОЗ, то перелік країн широкий: Індія, Білорусь, Німеччина, Італія, Ізраїль, Туреччина, Польща, Іспанія, тощо.

Також уряд не завжди відстежує пацієнтів після повернення з лікування за кордоном. Через це уряд не може повністю проаналізувати ефективність програми, і страждають інші пов’язані програми, наприклад, по забезпеченню ліками людей, які повернулися після пересадки і потребують терапії.

В короткостроковій перспективі програму слід залишити, але осучаснити. Наприклад, створити прозору чергу та чіткі принципи вибору клінік для лікування, і ретельно відстежувати інформацію щодо стану пролікованих хворих.

Необхідно розглянути можливість встановити пріоритетність направлення на лікування. Наприклад, спочатку діти, люди, які мають більше шансів повернутися до нормального життя і жити довше. В середньостроковій перспективі необхідно скоротити програму лікування за кордоном до одиничних випадків високоефективного лікування дітей.