Алея жаху: лякаюче звабливий нуар Ґільєрмо дель Торо – режисера "Форми води"

Трейлер "Алеї жахів" (фільм претендує на Оскар у номінації "Грим та зачіски") описує інтригуючу зав’язку, підкуповує зірковим акторським складом та обіцяє захопливий і шокуючий перфоманс у стилі спіритичного сеансу.

Та чи готові глядачі до вражень, які несе цей атракціон тривалістю у 2,5 год? Пояснюємо, що чекає на вас у кінотеатрі.

Книжковий фундамент

Історія "Алеї жаху" заснована на однойменному романі Вільяма Ліндсі Грешама 1946 року, який рік потому екранізував Едмунд Гулдінг.

Життя письменника було не менш трагічним, ніж у його героїв. У 1962 році Грешаму діагностували рак язика, і коли стан здоров’я почав різко погіршуватися, 53-річний чоловік вкоротив собі вік пігулками снодійного.

"Після того, як я прочитав книгу, а потім побачив фільм, подумав: це точно потрібний жанр. Зрозумів, що можна по-іншому викласти матеріал", – розповів про народження ідеї екранізації дель Торо.

Сталося це у далекому 1993 році, коли він щойно зняв свій перший повний метр "Кронос". Звичайно, ніхто тоді не волів вкладатися в сумнівну ідею режисера-початківця. А от після "Форми води" 2017 року, яка заробила чотири Оскари і мала касовий успіх, студія Fox Searchlight (після поглинання Disney – просто Searchlight Pictures) не могла відмовити режисеру.

Сценарій дель Торо написав разом зі своєю новою дружиною – кіножурналісткою Кім Морган. Цікаво, що саме цей фільм їх і поєднав. Вони зустрілися у 2018 році й почали разом працювати над сценарієм, а після закінчення зйомок у 2021 році пошлюбилися.

Сюжет

Історія фільму побудована навколо головного героя Стентона Карлайла – дрібного пройдисвіта, який, тікаючи від свого темного минулого, прибивається до цирку-шапіто десь посеред Америки 1930-х років.

Не маючи особливих талантів, але будучи красивим і наполегливим, він стає помічником пари медіумів Зіни та Піта Крумбейнів. Їхній атракціон – це спіритичні сеанси та читання думок, за якими насправді стоїть непроста система комунікації, що потребує довгих тренувань.

Дель Торо доволі швидко проводить Стентона щаблями кар’єрної драбини – від простого мовчазного помічника до самовпевненого нахаби, що готовий покинути цирк з молодою колегою/коханою, аби удвох влаштовувати власне шоу.

Переносячи події з провінційного шапіто у дорогі зали готелів великого міста, дель Торо відступає від тексту книги, але не від її духу.

Як стрімко Стентон злітає до небес популярності, так само швидко прогресує його впевненість у власній непогрішимості. Настільки, що навіть кохана перестає його впізнавати. Особливо тоді, коли на його шляху трапляється доктор Ліліт Ріттер – психологиня, котру головний герой називає не менш гнилою, ніж він сам.

Саме поява Ліліт знаменує зеніт арки персонажа Стентона, після чого за законами жанру слідує невідворотне падіння.

Актори

Головну роль у фільмі виконав Бредлі Купер, який майстерно зіграв усі віхи розвитку свого героя: від красивого телепня до цинічного й підступного франта. На роль його коханої обрали Руні Мару, котра грає циркову акторку, що пропускає крізь себе струм, шокуючи публіку.

Її героїня виступає антиподом Стентона, дещо інфантильна та явний інтроверт дівчина нікого не здатна скривдити. Саме вона стає останнім попередженням для головного героя, розказуючи, що у її виступі головне відчути ту мить, коли ти більше не можеш витримати струм, і одразу припинити.

Аналогія на сучасний світ, в якому "здаватися" стає важливішим за "бути", напрошується упродовж фільму. Особливо коли головного героя застерігають не гратися з душами. Хіба не цим займаються політики, лайфкоучі, інфлюенсери?

Показова роль директора цирку дісталася Віллему Дефо. Він ще на початку фільму пророчо розповідає Стентону, як вербує надломлених людей на роль людини-монстра. Головне – знайти їхню слабкість, наприклад, алкоголь та наркотики.

Ахіллесовою п’ятою самого Стентона виявляються старші жінки. Складні стосунки з батьком і рання втрата матері виливаються у його прив’язаність спочатку до медіума місис Зіни (Тоні Коллетт), а потім до доктора Ріттер (Кейт Бланшетт). І коли головний герой зухвало розповідає психологу, як легко читати інших людей, Стентон забуває, що він точно такий самий.

"Люди відчайдушно бажають бути почутими, вони самі прагнуть тобі розказати про себе", – розкриває суть фокуса головний герой.

Візуальний стиль

"Алея жаху" виглядає не як класичний нуар, хоча виразні складові цього жанру все одно присутні як-от похмурість та жорстокість.

Вже у першій сцені ми бачимо головного героя, що тягне труп у центр ледь освітленої кімнати, потім запалює об стіну сірник, підкурює цигарку й підпалює будинок.

Більш сучасною "Алею жаху" роблять кольори, чорно-білу гаму замінюють пастельні фарби – вохра, смарагдовий, червоний. Вічний дощ стає у дель Торо снігом, що невпинно сипле за вікном, а замість тісних вуличок й закутків нічного міста режисер використовує широкі й добре освітлені коридори готелів та дорогі апартаменти впливових людей.

Оператором стрічки став Ден Лаустсен, для котрого це вже четверта спільна робота з дель Торо. Крупні плани персонажів, що говорять віч-на-віч впритул, вихоплені смужкою світла очі, одне джерело світла у кадрі, що не дає йому потонути у суцільній темряві, і старомодний монтажний перехід з круговим затемненням – все це надає "Алеї жаху" антуражу, який нечасто зустрінеш сьогодні у кіно.

Примітно, що Дель Торо відмовився від звичних для себе монстрів і намагався зробити персонажів якомога простішими.

За словами режисера, він свідомо пішов на таке випробування самого себе. Навіть потворний чоловік з цирку, якого людям демонструють за гроші, схожий на звичайного п’яницю й волоцюгу, ким є по суті.

Відкидаючи звичні зовнішні атрибути та дещо спрощуючи героїв, дель Торо зосередився на тому, аби деконструювати їхні характери, насамперед – головного героя.

Чи варто дивитися фільм

"Алея жаху" Ґільєрмо дель Торо вийшла цікавим кримінальним трилером для дорослих. Нуарний візуальний стиль, фізичне та психологічне насилля й атмосфера загального занепаду моральності хоч і відбувається на зламі 1930-1940-х, проте чудово відображає сучасні настрої.

Головний герой, вибиваючись із низів суспільства, не бачить іншого способу стати успішним, окрім шахрайства та насильства. Адже ті, чийого рівня статків та влади він бажає, живуть за принципом "кожний сам за себе" й кривдять людей без жалю.

Коли Стентон бачить страшні шрами у Ліліт й питає, що з нею сталося, вона відповідає просто: "Життя". І ця фраза настільки протвережує, що "Алею жахів" не виходить сприймати просто похмурим трилером, знятим, щоб полоскотати нерви.

Не факт, що сучасній публіці бракує таких роздумів у житті. Тим паче за законами нуару й за волею режисера позитивних посилів у фільмі віднайти важко.

Те, що здається роботою героя над собою, його розвитком та шляхом до успіху, виявляється схожим на колесо огляду, що невпинно обертається посеред парку розваг. Воно яскраве, немов Різдвяна зірка, але якщо застрягнути, або намотувати коло за колом, стає геть невесело.

Та якщо вам подобається похмурий стиль Ґільєрмо дель Торо, не лякає насилля та цинізм на екрані, "Алея жаху" може вас приворожити.

Дмитро Сидоренко, для LIGA.Life

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин