Розваги

Огляд фільму | Вестсайдська історія. Чи варто дивитися культовий мюзикл від Стівена Спілберґа

7 хвилин
Вестсайдська історія. Чи варто дивитися культовий мюзикл від Стівена Спілберґа - Фото
Кадр з фільму "Вестсайдська історія"
10.12.2021, 11:04

Із запізненням у цілий рік через пандемію на екрани вийшла нова адаптація відомого бродвейського мюзиклу про війну банд у Нью-Йорку кінця 1950-х

Та ще й не від кого-небудь, а від маестро Стівена Спілберґа, для якого це перший мюзикл в кар’єрі. Розповідаємо, що з цього вийшло і чи варта стрічка уваги.

Постановка

"Вестсайдська історія" стала культовою у кіно після екранізації 1961 року від Роберта Вайза та Джерома Роббінса. Фільм здобув десять Оскарів і став класикою жанру мюзикл. За версією Американського інституту кінематографії стрічка посідає друге місце у списку найкращих мюзиклів усіх часів.

Картина сильно вплинула на світову попкультура. Навіть коли Мартін Скорсезе у 1987 році знімав для Майкла Джексона кліп на хіт Bad, 18-хвилинна стрічка прямо цитувала "Вестсайдську історію", за тієї лиш відмінності, що у кліпі була банда афроамериканців на чолі з молодим і ще невідомим Веслі Снайпсом.

Спілберґ вперше почув пісні з мюзиклу у 10-річному віці й відтоді, за словами режисера, мріяв поставити його власноруч. Через 60 років після виходу оригінальної стрічки режисеру це вдалося. Не в останню чергу завдяки дружині Кейт, яка постійно нагадувала Стівену про його давню мрію і переконувала, що вже виросло ціле покоління людей, не знайомих з цим витвором мистецтва.

"Вестсайдська історія" 1961 року вражала, особливо зважаючи на масштаб постановки, коли десятки людей танцювали на вулицях Нью-Йорка. Фільм Стівена Спілберґа наслідує оригінал, проте особливо його не розвиває. Це радше обережне осучаснення класики, знята майстерно, проте делікатно. А у 2021 році хочеться чогось цікавішого, особливо молодій публіці, якій не притаманна ностальгія.

Яскравим прикладом може слугувати мюзикл "На висотах Нью-Йорка" Джона Чу, що вийшов цього року раніше. Розповідаючи схожу історію про пуерториканців в одному конкретному районі Великого яблука, він демонструє прекрасне використання нових технологій у мюзиклах, коли актори можуть танцювати на вулицях, дахах та навіть стінах будинків. А в кадр органічно вплітається комп’ютерна графіка та навіть анімація.

Сюжет

Спілберґ замовив написання сценарію своєму другу Тоні Кушнеру, двократному номінанту на Оскар за сценарії до стрічок "Лінкольн" та "Мюнхен", які вони також ставили удвох. Кушнер може похвалитися Пулітцерівською премією за драматичну п’єсу "Ангели в Америці".

За основу нової "Вестсайдської історії" він взяв не мюзикл 1961 року, а саме бродвейську постановку. По суті, це просто історія Ромео та Джульєтти, з тією лиш різницею, що родини, які ворогують, у Шекспіра замінили на дві Нью-Йоркські банди. Джети – це діти вулиць, що народилися в бідних робітничих родинах вихідців з Європи. Акули – пуерториканські іммігранти. І ті, й інші намагаються вибороти собі місце під сонцем у капіталістичному світі, який натомість руйнує їхні домівки.

Цьому моменту Спілберґ приділив особливу увагу. Його "Вестсайдська історія" розпочинається з демонстрації руйнування будівель в районі Сан-Хуан-Гілл у Вест Сайді на Мангеттені. Проєкт міського архітектора Роберта Мозеса передбачав знесення двадцяти кварталів заради побудови фешенебельного району з домінантою Лінкольн-центру – найбільшого культурного осередку сучасного Нью-Йорка, де розташована, наприклад, Метрополітен-опера.

Проте заради цього проєкту людей просто виселяли на вулицю, даючи чек на $500. Обличчя Мангеттену змінювалося кардинально, включно з культурою та демографією. Серед залишків будинків та будівельних майданчиків і розгортаються основні події "Вестсайдської історії".

Актори

З чим точно не можна сперечатися в екранізації від Спілберґа, так це з чудовим добором акторів. Головну роль Ромео, тобто Тоні з банди Джетів, у "Вестсайдській історії" виконав Енсел Елґорт. 27-річний актор у мюзиклі почувається, наче риба у воді, адже окрім зйомок в кіно ("На драйві", "Дивергент") він ще й музику записує. Раджу ознайомитись з піснею Енсела Supernova та кліпом до неї, знятим Коліном Тіллі одним кадром.

Трагічне кохання з Елґортом у мюзиклі розділила Рейчел Зеґлер, котрій Спілберґ доручив роль головної героїні Марії. Саме через любов Тоні та пуерториканки Марії загострюються й без того непрості стосунки між бандами.

Для Зеґлер – це дебютна роль у кіно, проте актриса демонструє чималий потенціал, недаремно боси Disney уже запропонували їй стати наступною Білосніжкою.

Також варто відмітити чудовий перфоманс Аріани ДеБос, що виконала роль Аніти – коханої ватажка банди Акул, і камео Ріти Морено, яка у фільмі 1961 року грала роль Аніти, а тепер зіграла на екрані власницю аптеки, в якій живе й працює головний герой Тоні.

В оригіналі аптекою завідував чоловік на прізвисько Док, і зміна статі власника аптеки – не єдине переставляння від Спілберґа й Кушнера. У фільмі 1961 року одним із членів Джет була дівчина-пацанка, котра у новому фільмі перетворилася на трансперсону, яку інші члени банди зневажають, міркуючи вголос, хлопець це чи дівчина, але в врешті-решт визнають, що це "свій чувак".

Музика

Музика й пісні – половина успіху будь-якого мюзиклу. Не важливо, про що розповідає кіно, якщо оповідь ця чіпляє ритмом та римою. Композитором стрічки виступив Леонард Бернстайн, а за пісні відповідав Стівен Сондхайм. До речі, Бернстайн мав зв’язок з Україною, його батьки євреї емігрували перед початком Першої світової війни з передмістя Рівного.

Обоє, Бернстайн та Сондхайм, працювали над оригінальним мюзиклом 1957 року. Бернстайн помер у листопаді цього року, зовсім трохи не доживши до прем’єри фільму.

На жаль, пісні 60-річної давнини вже не чіпляють сучасного глядача. Вони надто старомодні, м’які й банальні. Знову напрошується порівняння з цьогорічним мюзиклом "На висотах Нью-Йорка", пісні для якого написав Лін-Мануель Міранда – один з кращих авторів сьогодення, володар Тоні, Еммі та ще купи нагород.

"Вестсайдська історія" не може похвалитися піснями, які б западали в душу чи потрапляли в плейлісти. Ви забудете їх, щойно покинете кінозал.

Для чого дивитися цей фільм

"Вестсайдська історія" у варіанті Стівена Спілберґа вийшла хорошим триб’ютом класичному мюзиклу. Спілберґ закрив гештальт, здійснивши свою давню мрію поставити мюзикл, який почув у дитинстві. До речі, це перша робота в цьому жанрі для режисера, чий творчий доробок давно перевалив за 50 стрічок.

Та як заявляв сам Спілберґ, він в жодному разі не намагався переплюнути творіння свого друга Роберта Вайза, котрий екранізував мюзикл у 1961 році. Тому вийшов просто хороший осучаснений варіант культового твору.

Сучасний не через постановку чи пісні, бо в цьому плані кіно не пропонує нічого кардинально нового. І не в плані сюжету, бо "Ромео та Джульєтту" всі зі школи пам’ятають. А в плані поглиблення й зміни персонажів, що найбільш яскраво проявляється в образі Марії. Пуерториканка й ревна католичка у 1957 році не просто першою цілує хлопця, вона ще й сплачує свою частину орендної плати за житло.

Проблематика картини також наближена до сучасних реалій, бо фокус уваги режисер змістив з історії трагічного кохання на відносини банд між собою, з іншими бандами та з міською владою. По-перше, ніхто з героїв владі не довіряє. І хоч місцевий Лейтенант явно виступає на боці білих американців, Джети все одно відмовляються з ним співпрацювати.

По-друге, через призму протистояння банд показана поляризація суспільства, коли власний добробут стає менш важливим, ніж вчинення зла супротивнику. І, здається, всі розуміють, що насилля породжує лише насилля, а чвари між бідняками ніяк не поліпшують їхнього становища, проте ніхто не має сили щось змінити.

І тут Спілберґ добре показує важливість ролі лідерів у суспільстві. Коли Тоні намагається припинити бездумне кровопролиття, йому це не вдається, бо його авторитет тримався на минулих заслугах і жорстокості, якої він більше не виявляє. Теперішні лідери хоч і мають силу змінити ситуацію, та ставлять власну гординю вище за все інше. А за відсутності ватажків банди в один момент перетворюються на жорстоку й неконтрольовану зграю.

Любов важливіша за гордість, а життя важливіше за любов. Такий повчальний висновок Спілберґ заклав у свою версію "Вестсайдської історії". І це добре лягає на події під час останніх виборів у США, коли  режисер готував картину. Захоплення Капітолію, посилення антиіммігрантських настроїв – все це наслідки тотальної поляризації суспільства, від якої українці страждають не менше за американців. От тільки в нас немає ностальгії за старим Мангеттеном, щоб ця історія припала до душі.

Дмитро Сидоренко для LIGA.Life

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини