"Земля блакитна, ніби апельсин" вийшов у кіно. Головне з інтерв’ю режисерки Ірини Цілик

З 26 листопада документальну стрічку Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин" можна подивитися в кінотеатрах. 

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

У центрі фільму історія сім’ї, яка живе в "червоній зоні" Донбасу, де воєнні дії тривають вже довгий час. Долаючи щоденні травми існування в прифронтовій зоні, 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей. Але, незважаючи на всі труднощі, ця родина є дуже дружною і життєрадісною. Мама й діти мають багато захоплень, грають на різних музичних інструментах і навіть знімають самотужки фільми про своє життя під час війни.

Режисерка Ірина Цілик в інтерв’ю для The Village Україна розповіла про зйомки фільму, ми вибрали цікаві моменти.

Про пошук акторів

У нас був момент глухого кута, коли ми зробили ставку на певних героїв і планували фільм як груповий.

До того ж ми трохи помилилися з вибором, тому що герої, яких ми обрали спершу, були класні й цікаві, але вони погралися в кіно на етапі табору (соціального проєкту "Жовтий автобус" – ред.) й кинули, у них уже були нові захоплення. І я подумала, що не можу заради свого фільму підштовхувати їх до того, що їм непотрібно.

Коли ми зрештою приїхали до цієї сім’ї в гості, усе склалося буквально за день. Було відчуття влучання в ціль – класні герої, які дійсно захоплені тим, що вони роблять.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Telegram: тільки корисна інформація для українських родин

Ця сім’я дуже відкрита, вони від початку з великою симпатією ставилися до ідеї того, що будуть у кадрі. І вони майже моментально відкрилися. Мабуть, по-перше, через те, що вони хоч трішки, але знали, що таке процес зйомок. По-друге, їм самим це було цікаво. По-третє, вони просто такі: вони дуже швидко стали собою [у фільмі], не боячись сміятися, сваритися та плакати.

Хтось говорить, що наше кіно стало певною терапією для героїв. Я не знаю, чи це справді так. Але мені хочеться вірити, що всі ці досвіди дали більше, ніж забрали, що вони дали їм щось хороше. Тому що з часом це дуже корисно – щиро поговорити одне з одним про страхи, мрії й загалом речі, про які ми чомусь дуже часто мовчимо.

Про зйомки на Донбасі

Пригадую, ще в перші дні Мирослава повела нас гуляти Красногорівкою, і це місто теж дуже сильно мене зачепило. Воно дуже кінематографічне, ніби поділене на паралельні виміри. У центрі пробиті будинки, але життя ніби абсолютно триває. А тоді відходиш на кілька кварталів і здається, ніби це Чорнобиль: життя зупинилося, трава вище коліна, навіть характер звуку зовсім інший.

Коли ми почали їздити в інші кінотабори, в Авдіїївку, я бачила цей дивний викривлений світ, коли ми зустрілися з дітьми, які виросли в часи війни. Війну вони сприймають як норму, як якусь нецікаву рутину, вони вже не реагують на звуки вибухів.

Про головну героїню Ганну

Я дійсно захоплююся тим, як вона сама не просто виховує дітей, а насичує їхнє життя важливими речами. І при цьому сама не забуває жити.

Історіями саме таких людей мені й хочеться ділитися. Українці дуже різні, нам властиво себе жаліти, більше зосереджуватися на проблемах. Але поруч є безліч людей, які викликають у мене захоплення. Тим, як вони беруть у руки своє життя й не просто живуть, а примудряються йому радіти.

Про перемогу фільму на фестивалі Sundance

Я не знаю, чи справа саме в кіно, але мені здалося, що наша історія досить добре влучила саме в американську аудиторію, бо і на Sundance, і в Нью-Йорку глядачі дуже круто реагували: і сміялися з найменших жартів, і плакали...

...читала відгуки, де наш фільм порівнювали з "Маленькими жінками", які під час війни, не чекаючи батька, усе тягнуть на собі; про те, що наші героїні – це така собі Скарлетт О’Хара, помножена на чотири.

….досвід показав, що цей фільм відгукнувся не лише американській аудиторії, але й в різних країнах. Хоча ми навіть не підозрювали, що так буде.

Довідково: Світова прем’єра фільму "Земла блакитна, ніби апельсин" відбулася у конкурсній секції World Documentary Competition кінофестивалю "Санденс", де стрічка отримала Премію за найкращу режисуру документального фільму. Українське кіно було вперше представлено у конкурсній програмі цього найвідомішого та найбільшого в США фестивалю незалежного кіно. Європейська прем’єра пройшла на 70-у Берлінському кінофестивалі в межах програми Generation 14Plus, а українська – на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, де "Земля блакитна, ніби апельсин" стала найкращим фільмом Національного та Міжнародного конкурсу.