Гуманізм та кімнати безпеки. Що буде з українською архітектурою після війни

Після завершення війни на українські міста чекає повоєнна відбудова. Харків, який майже на кордоні з росіянами, постраждав від обстрілів окупантів чи не найбільше — у місті зруйновано чи знищено понад 5000 будинків. Відновлювати місто почали вже в 2022 році, а міський голова запросив допомогти у відбудові Харкова британського архітектора Нормана Фостера. 

Попри впливовість Фостера, українська архітектурна спільнота скептично ставиться до його участі у відновленні Харкова — мовляв, архітектор не заглиблений у контекст міста, його послуги можуть бути надто дорогими для країни, яка воює, й взагалі бути несвоєчасними. 

Повномасштабне вторгнення, яке принесло у наш дім травми та катастрофічні руйнування, породжує запит на нову архітектуру, яка переосмислюватиме все, що будувалося раніше.

LIGA.Life поговорила з архітекторкою студії Noema Space та викладачкою Харківської школи архітектури Дарією Ожигановою, щоб зрозуміти, чи потрібна нам "зіркова" архітектура і взагалі — що сьогодні треба будувати?  

Хто такий Фостер, що він може зробити для Харкова, а що ні

Норман Фостер — зірка світової архітектури, засновник всесвітньовідомого бюро Foster+Pаrtners. Він вважається одним із творців стилю хай-тек, є лауреатом найвищої нагороди у світі архітектури — Прітцкерівської премії 1999 року. Фостер відповідав за реставрацію берлінського Рейхстагу, спроєктував всесвітньо відомий хмарочос 30 St Mary Axe у Лондоні та побудував кільцеподібну штаб-квартиру Apple у Каліфорнії. 

Важливо наголосити, що Фостера запросили до України не як приватного архітектора, який спроєктує хмарочос чи знакову споруду.

Фостер разом із командою фахівців (зокрема українських) розробляє для Харкова новий генплан, який врахує руйнування внаслідок обстрілів та передбачатиме повну відбудову міста після війни.

Співпраця із зірковим архітектором рівня Фостера має свої переваги, втім, і негативну сторону, вважає Дарія Ожиганова. За її словами, Фостер — "мисляча голова" у світі архітектури, його ранні проєкти дійсно вважаються революційними й не виключено, що він запропонує для Харкова варті уваги ідеї. У його портфелі є низка проєктів, які досі не були реалізовані, але можуть стати цінними для досвіду України.

Водночас проблема у тому, що Харків як місто має дуже специфічний історичний та локальний контекст, і Норман Фостер (який ніколи не був у Харкові) навряд чи зможе запропонувати для міста щось, що відповідало б цьому контексту та реальним потребам його мешканців. 

"Мене в цьому кейсі найбільше бентежить процедура, яка стоїть за запрошенням Фостера — вона є не дуже прозорою та зрозумілою", — коментує Дарія, пояснюючи, що запрошення Фостера було абсолютно спонтанним.

Доцільнішою була б співпраця з архітектором у спільному освітньому проєкті, де Фостер навчав би українських спеціалістів й залишив свою експертну базу в Україні не у вигляді будівель, а в компетенціях і в "головах у наших архітекторів", вважає Ожиганова.

"Він міг би зробити свій майстер-план, залучаючи активну спільноту чи студентів-архітекторів. Можливо, це був би значно триваліший процес, але це б мало набагато більший вплив", — каже Дарія.

Гуманна архітектура: що зараз потрібно українським містам?

Війна дуже сильно впливає на уявлення про простір дому, а отже й на архітектуру. Кардинально бачення дому змінилось після Першої світової, зокрема через те, що велика кількість проєктувальників мали досвід бойових дій, пояснює Дарія. Саме в той час в архітектурі з’явився напрям Баухаус, який певною мірою породив модерністську архітектуру зі строгістю форм та утилітарністю.

Як війна в Україні вплине на архітектуру та уявлення про простір — досі відкрите питання, вважає Дарія. Очевидним є те, що досвід війни вимагає нової архітектури, яка буде гуманною й дбатиме про людину.

На противагу суб'єктивним висловлюванням архітекторів, які часто мали місце в Україні до війни (і зараз теж), має з'явитись архітектура, яка розгортається довкола людини та користувача простором — особливо це актуально зараз, коли стільки людей втратили свої домівки та відчуття дому.

"А гуманний простір — він зрозумілий, він тебе не плутає, базово комфортний та функціональний. У нього ти можеш вносити зміни, він співпрацює з тобою", — каже Дарія.

Досягти цього можна завдяки партисипативному проєктуванню або "спільнотворенню" — коли авторами проєкту стає його цільова аудиторія або користувач, каже Дарія: "Це те, на що зараз є дуже великий запит і що може стати визначною рисою післявоєнної української архітектури".

В час, коли у всіх українців є один зовнішній ворог, якому ми протиставляємо себе, ми починаємо ставити собі питання — а хто є ми? Цей ціннісний пошук також може мати відгук в архітектурі й призвести до появи локальних автентичних проєктів.

"З часом ми відійдемо від поверхневого бачення і розуміння української архітектури, почнемо більше досліджувати й знайдемо свою автентику — вона може бути досить локальною, продиктованою якимись особливостями клімату, ландшафту або історичного і соціального устрою. Це ми бачимо уже зараз — інколи архітектура може реферувати до традиційного житла, але робити це дуже елегантно і дуже доречно", — пояснює Дарія. 

На фото угорі — проєкт вищої богословської школи для майбутніх рабинів у Гнатівці на Київщині. Будівля, спроєктована Drozdov&Partners, демонструє, як аріхтектура органічно може вплітатись у місцевий контекст. Школу споруджують в Анатівці — поселенні біля села Гнатівка, яке стало новим центром сучасної єврейської культури.

Безпека та інклюзивність: які функції архітектури стануть обов’язковими?

Функція безпеки може стати основною у новій українській архітектурі, пояснює Дарія Ожиганова. Йдеться не тільки про елементарні бомбосховища, які мають бути комфортними, а й про переосмислення технологій будівництва, які б забезпечили вищу стійкість будівель. 

Як приклад житла, що може рятувати під час війни, Дарія наводить ізраїльські багатоквартирні житлові проєкти, які містять "мамад" чи безпечне ядро — кімнату, яка свого роду є бомбосховищем, де можна перебувати під час бомбардувань. 

"В Ізраїлі загроза обстрілів існує завжди, там досі триває конфлікт (між Палестиною та Ізраїлем. — ред.). І таке ядро дозволяє не спускатись щоразу вниз під час повітряної тривоги, а бути в безпеці у себе вдома", — коментує архітекторка.

Таке ядро має потовщені стіни та додаткові металеві вікна, які закриваються у разі бомбардувань. Такі кімнати розташовані у кожній квартирі на кожному поверсі.

Ще одна функція архітектури, яка стане актуальною після війни — інклюзивність простору і його доступність для маломобільних груп населення, яких ставатиме більше.

"Архітектори за замовчуванням мають створювати проєкти, де простір є інклюзивним. Бо якщо цього не робити, то ми виключатимемо велику кількість людей із міського простору", — зазначає Дарія. 

Одним із наслідків війни може стати зниження поверховості будівель, яке зафіксують у зонінгу, але це може бути не всюди.

"Адже багато людей загинули не від прямого влучання снаряда, а під завалами архітектурних споруд. Війна показала: чим вища поверховість — тим потенційно вищі ризики для більшої кількості мешканців", — каже Ожиганова, зазначивши, що це як ніколи актуалізує питання відповідальності архітектора перед суспільством. 

Інше болюче питання — чи готові будуть українські забудовники інтегрувати нові функції у комерційну нерухомість. Адже девелопери навряд чи захочуть інвестувати у щось, що не приносить прибутку.

Відповідальність за це має нести влада та громадськість. Після війни нам треба організувати процес таким чином, щоб важливі рішення неможливо було ухвалити непрозорим чином — наприклад, відкриті громадські слухання, коли ніхто не може занести комусь хабаря. 

"Тобто це можна прописати в нормах і зонінгу, і треба пробувати будувати такі процедури й механізми ухвалення рішень в місті, які не дозволять недобросовісним забудовникам мати лазівки, щоб обійти їх", — зазначає Дарія.

Запит на тимчасове житло: яким воно має бути?

Повномасштабне вторгнення як ніколи породило запит на тимчасове житло для внутрішніх переселенців — кількість яких за останніми даними досягла 4,9 млн осіб. Створенням житла для мігрантів займалась як місцева влада, так і незалежні архітектори та їхні бюро. 

За словами проєктувальниці, досвід створення та користування тимчасовим житлом в Україні можна вважати успішним, проте він породив два важливих питання:

• Чи може тимчасове житло бути зручним та комфортним?
• Що буде з будиночками після того, як їх покинуть переселенці?

"Це житло із самого початку проєктувалось як тимчасове, тож певний рівень незручності вшитий у його основі. Втім, якщо глобально, то ці проєкти свою ціль так чи інакше виконали. Треба розуміти, що туди заїжджали люди, які не мали іншого вибору", — каже Дарія.

Додає, що питання зручності такого житла вирішить можливість його переоблаштовувати. Коли людина розуміє, що вона не тільки користується простором, а й має на нього певні права, її поведінка кардинально змінюється — вона може почувати себе як вдома. 

Приклад — проєкт соціального житла від чилійського архітектурного бюро Elemental S.A., який отримав Прітцкерівську премію 2016 року.

Це будиночки, збудовані "наполовину" — вони забезпечені всіма необхідними комунікаціями, втім частково незавершені. Сім’я переселенців заїжджає в таке помешкання, а іншу половину дому облаштовує на власний розсуд. 

"Це створює почуття приналежності й надає людям відповідальність за їхнє помешкання. Бо вони починають цей простір сприймати як свій дім — впливають на нього, можуть ухвалювати свої рішення щодо його облаштування", — зазначає Дарія.

Щоб тимчасове житло не перетворилось на занедбаний простір, із самого початку його треба проєктувати гнучким: "Після війни люди захочуть повернутись до своїх міст, і ці тимчасові будинки залишаться порожніми".

В ідеалі навіть тимчасове житло має взаємодіяти з контекстом та простором міста, додає Дарія Ожиганова. Адже як і вся інша архітектура у місті, таке житло впливатиме на мешканців та їхнє сприйняття простору. Соціальне житло не повинне бути відокремленим — щоб переселенці могли асимілюватись та відчували себе такою ж частиною міста, як і всі інші люди.