Чергова невдача? Все набридло? Але помилятися – нормально. Гірше – не рефлексувати промахи
Якось в дискусії щодо реалістичності теорії соціолога Малкольма Гладуелла про те, чому геніями не народжуються, а стають, у мене запитали: "Олександре, на що ви витратили свої 10 000 годин?".
І я замислився… А й справді, де мої 10 000 годин? На що я витратив цей сакральний час, за який, слідуючи правилу 10 000 годин, мав би досягти майстерності, співмірної зі статусом експерта світового класу? Та й чи досягнув я її?
Довго згадував, скільки чого зробив за прожиті роки. Але так і не зміг відчути пульс цих тисяч годин. Чесно – не відчув, не зрозумів, не віднайшов. Звісно, "людям-прикладам", яких наводить Гладуелл у своїй книзі "Генії та аутсайдери", трохи простіше: Моцарт – з ним все зрозуміло, Beatles – також, Білл Гейтс – впринципі зрозуміло.
Але ж я – не вони. Мабуть, як і більшість із нас, – не вони.
Знаю про весь скептицизм та дискусії навколо гладуеллівських 10 000, але ж ідея цілком розумна – у що ми інвестуємо власні зусилля, час ресурси, думки? На чому ми фокусуємося, те і повинно "вистрілити", саме ця точка прикладення сили і дасть найбільший результат.
85 сторінок невдач
Два роки тому я вирішив піти на магістерку, вона повинна була систематизувати здобутий професійний досвід. Вінцем півторарічної програми став диплом. Уже на передостанній сторінці роботи я зрозумів, що її левова частка – опис і рефлексія власних професійних гуль та промахів.
Наприклад:
1. Запускали ми якось один проект. Нестандартний такий, покликаний стимулювати креативне мислення у працівників. І так творчо його назвали, що більшість людей і через рік не могли зрозуміти, що ж означає його назва. Одним словом – перемудрили, не протестили, не вірно оцінили свою цільову аудиторію.
2. Або проводили захід для керівників, запросили англомовного спікера, і через дві хвилини зрозуміли, що англійську знають лише 5% аудиторії. Недомудрили. Подумали, якщо англійську знаємо ми, то й знають усі.
3. Або прийшов я колись брати перше у своєму житті інтерв’ю. Мали розмовляти про ІРО компанії (вихід на міжнародну фондову біржу). Але що таке ІРО, я зрозумів лише після того, як почалося інтерв’ю.
4. Якось робили опитування працівників, роздали анкети. Виявилося, що анкета надрукована надто малим шрифтом і більшість респондентів не можуть її швидко прочитати, бо поганий зір. А ми не попередили людей захопити з собою окуляри
5. Або запускали ми один проект, у якості тізера порозвішували всюди QR-коди. А що це таке і що з ним робити, знало менше, ніж третина людей.
6. Або запускали ми колись сайт з менеджменту і амбітно заявили: "Щодня будемо розміщувати не менше трьох статей". Через тиждень довелося "заяву" змінити.
7. Або колись, на першому в житті консалтинговому проекті, ми з колегою зайшли в їдальню компанії, яку консультували, і прямо в черзі почали обговорювати, в чому ж основні проблеми її власника.
8. Колись у студентські роки мені потрібно було перекласти та зробити скорочену версію англомовної статті. Мені було 16, і чомусь я подумав, що від мене очікують власних думок щодо питання, яке підіймалося в статті. Тому написав текст, який викликав багато запитань у редактора.
9. Або запросили ми якось ТОП-менеджера виступити перед працівниками, а він взяв та й поїхав у відрядження: ми вчасно не синхронізували домовленості з його персональним асистентом.
Цей перелік можна продовжувати. Він досягне навіть не десятків, а сотень пунктів. Знаю, на перший погляд, – все це дрібні та смішні невдачі. Але все ж – невдачі. Хоча були серед них і катастрофічні. Принаймні, у момент їхнього здійснення. І здавалося, що світ котиться у прірву, хотілося заховатися, закопатися, зашифруватися, не з’являтися. Стати невидимкою. Виключити мобільний. Видалити всі профілі в соцмережах та гмейл. Ну або взагалі почати нове життя в новому місті, новій країні, з новим паспортом та зміненою зовнішністю.
І кожен той промах так підкошував, і такий забивав міцний цвях у паркан самооцінки. Тоді я був на 100% певен, що нічим хорошим все це не закінчиться. І так хотілося, щоб мої 10 000 годин були годинами перемог, безпомилковості, зірковості та успіху.
Старий і море
Ви ж, напевно, читали "Старий і море" Ернеста Хемінгвея. Повість розповідає історію про змагання старого рибалки Сантьяго з великим марліном. Будучи 85 днів без улову та у відчаї, рибалка вийшов далеко у море і зловив рибину, довжиною п’ять з половиною метрів. Гігантський марлін не здавався два дні і дві ночі. Але на третій день Сантьяго таки заколов рибину гарпуном і переможно рушив до берега. Але поки він плив, тіло рибини з’їли акули, залишивши рибалці лише голову й скелет. Але він не здається і вирішує вийти в море ще раз...
Згадавши непереможність духу Сантьяго, я зрозумів, що хочу…
… щоб мої 10 000 годин були наповнені моїми ж невдачами! Саме невдачами, а не солодкими та приторними перемогами та успіхами.
"Не потрібно думати, Старий. Пливи за вітром і зустрічай біду, коли вона прийде".
Намагатися уникнути невдач – нормально, але боятися невдач не потрібно. Не бійтеся промахів. Перемелюйте їх, однак не ламайтеся під ними. Не здавайтеся їм. Дивіться просто у вічі.
"Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… Людину можна знищити, але її неможливо перемогти".
Перемелюйте невдачі аналізом, осмисленням, рефлексією. Без цього етапу вони просто залишаться невдачами і ніколи не перейдуть в категорію модних lessons learned. "Repetitio est mater studiorum" ("Повторення – мати навчання"). Готовий підготувати петицію за те, щоб переформулювати цю приказку на "Reflexio est mater studiorum".
Цінуйте власні невдачі. Пам’ятайте їх.
"Двічі нічого не повторюється".
Тримайтеся за компанії, керівників, колег, друзів, які дають право на невдачу, які толерують невдачі, які готові разом із вами святкувати ваші персональні і спільні промахи. Толеруйте невдачі інших.
Визнавайте власні. Хизуйтеся ними. Діліться. Обговорюйте. Спершу на одинці із собою. А потім – разом з іншими. Нехай ваші невдачі, ваші рефлексії стануть "mater studiorum" як для вас, так і для інших.
"Тепер не час думати про те, чого у тебе немає. Подумай про те, як вчинити з тим, що є".
…залишаються руки, порізані волосінню, залишається смак морської солі, залишається солодка усмішка, спогад боротьби, напруженість м’язів та бажання наступного ранку знову вийти у море. Незважаючи ні на що.
"Все у нього було старе, окрім очей, а очі кольором були схожі з морем, веселі очі чоловіка, що не здається".