Чергова невдача? Все набридло? Але помилятися – нормально. Гірше – не рефлексувати промахи

Якось в дискусії щодо реалістичності теорії соціолога Малкольма Гладуелла про те, чому геніями не народжуються, а стають, у мене запитали: "Олександре, на що ви витратили свої 10 000 годин?". 

І я замислився… А й справді, де мої 10 000 годин? На що я витратив цей сакральний час, за який, слідуючи правилу 10 000 годин, мав би досягти майстерності, співмірної зі статусом експерта світового класу? Та й чи досягнув я її?

Довго згадував, скільки чого зробив за прожиті роки. Але так і не зміг відчути пульс цих тисяч годин. Чесно – не відчув, не зрозумів, не віднайшов. Звісно, "людям-прикладам", яких наводить Гладуелл у своїй книзі "Генії та аутсайдери", трохи простіше: Моцарт – з ним все зрозуміло, Beatles – також, Білл Гейтс – впринципі зрозуміло.

Але ж я – не вони. Мабуть, як і більшість із нас, – не вони.

Знаю про весь скептицизм та дискусії навколо гладуеллівських 10 000, але ж ідея цілком розумна – у що ми інвестуємо власні зусилля, час ресурси, думки? На чому ми фокусуємося, те і повинно "вистрілити", саме ця точка прикладення сили і дасть найбільший результат. 

85 сторінок невдач

Два роки тому я вирішив піти на магістерку, вона повинна була систематизувати здобутий професійний досвід. Вінцем півторарічної програми став диплом. Уже на передостанній сторінці роботи я зрозумів, що її левова частка – опис і рефлексія власних професійних гуль та промахів.

Наприклад:

1. Запускали ми якось один проект. Нестандартний такий, покликаний стимулювати креативне мислення у працівників. І так творчо його назвали, що більшість людей і через рік не могли зрозуміти, що ж означає його назва. Одним словом – перемудрили, не протестили, не вірно оцінили свою цільову аудиторію.

2. Або проводили захід для керівників, запросили англомовного спікера, і через дві хвилини зрозуміли, що англійську знають лише 5% аудиторії. Недомудрили. Подумали, якщо англійську знаємо ми, то й знають усі.

3. Або прийшов я колись брати перше у своєму житті інтерв’ю. Мали розмовляти про ІРО компанії (вихід на міжнародну фондову біржу). Але що таке ІРО, я зрозумів лише після того, як почалося інтерв’ю. 

4. Якось робили опитування працівників, роздали анкети. Виявилося, що анкета надрукована надто малим шрифтом і більшість респондентів не можуть її швидко прочитати, бо поганий зір. А ми не попередили людей захопити з собою окуляри

5. Або запускали ми один проект, у якості тізера порозвішували всюди QR-коди. А що це таке і що з ним робити, знало менше, ніж третина людей.

6. Або запускали ми колись сайт з менеджменту і амбітно заявили: "Щодня будемо розміщувати не менше трьох статей". Через тиждень довелося "заяву" змінити.

7. Або колись, на першому в житті консалтинговому проекті, ми з колегою зайшли в їдальню компанії, яку консультували, і прямо в черзі почали обговорювати, в чому ж основні проблеми її власника.

8. Колись у студентські роки мені потрібно було перекласти та зробити скорочену версію англомовної статті. Мені було 16, і чомусь я подумав, що від мене очікують власних думок щодо питання, яке підіймалося в статті. Тому написав текст, який викликав багато запитань у редактора.

9. Або запросили ми якось ТОП-менеджера виступити перед працівниками, а він взяв та й поїхав у відрядження: ми вчасно не синхронізували домовленості з його персональним асистентом.

Цей перелік можна продовжувати. Він досягне навіть не десятків, а сотень пунктів. Знаю, на перший погляд, – все це дрібні та смішні невдачі. Але все ж – невдачі. Хоча були серед них і катастрофічні. Принаймні, у момент їхнього здійснення. І здавалося, що світ котиться у прірву, хотілося заховатися, закопатися, зашифруватися, не з’являтися. Стати невидимкою. Виключити мобільний. Видалити всі профілі в соцмережах та гмейл. Ну або взагалі почати нове життя в новому місті, новій країні, з новим паспортом та зміненою зовнішністю. 

І кожен той промах так підкошував, і такий забивав міцний цвях у паркан самооцінки. Тоді я був на 100% певен, що нічим хорошим все це не закінчиться. І так хотілося, щоб мої 10 000 годин були годинами перемог, безпомилковості, зірковості та успіху.

Старий і море

Ви ж, напевно, читали "Старий і море" Ернеста Хемінгвея. Повість розповідає історію про змагання старого рибалки Сантьяго з великим марліном. Будучи 85 днів без улову та у відчаї, рибалка вийшов далеко у море і зловив рибину, довжиною п’ять з половиною метрів. Гігантський марлін не здавався два дні і дві ночі. Але на третій день Сантьяго таки заколов рибину гарпуном і переможно рушив до берега. Але поки він плив, тіло рибини з’їли акули, залишивши рибалці лише голову й скелет. Але він не здається і вирішує вийти в море ще раз...

Згадавши непереможність духу Сантьяго, я зрозумів, що хочу…

… щоб мої 10 000 годин були наповнені моїми ж невдачами! Саме невдачами, а не солодкими та приторними перемогами та успіхами.

• "Не потрібно думати, Старий. Пливи за вітром і зустрічай біду, коли вона прийде".

Намагатися уникнути невдач – нормально, але боятися невдач не потрібно. Не бійтеся промахів. Перемелюйте їх, однак не ламайтеся під ними. Не здавайтеся їм. Дивіться просто у вічі.

• "Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… Людину можна знищити, але її неможливо перемогти". 

Перемелюйте невдачі аналізом, осмисленням, рефлексією. Без цього етапу вони просто залишаться невдачами і ніколи не перейдуть в категорію модних lessons learned. "Repetitio est mater studiorum" ("Повторення – мати навчання"). Готовий підготувати петицію за те, щоб переформулювати цю приказку на "Reflexio est mater studiorum". 

Цінуйте власні невдачі. Пам’ятайте їх. 

• "Двічі нічого не повторюється". 

Тримайтеся за компанії, керівників, колег, друзів, які дають право на невдачу, які толерують невдачі, які готові разом із вами святкувати ваші персональні і спільні промахи. Толеруйте невдачі інших.

Визнавайте власні. Хизуйтеся ними. Діліться. Обговорюйте. Спершу на одинці із собою. А потім – разом з іншими. Нехай ваші невдачі, ваші рефлексії стануть "mater studiorum" як для вас, так і для інших.

• "Тепер не час думати про те, чого у тебе немає. Подумай про те, як вчинити з тим, що є".

…залишаються руки, порізані волосінню, залишається смак морської солі, залишається солодка усмішка, спогад боротьби, напруженість м’язів та бажання наступного ранку знову вийти у море. Незважаючи ні на що.

"Все у нього було старе, окрім очей, а очі кольором були схожі з морем, веселі очі чоловіка, що не здається".