Любі читачі й ще любіші читачки! Вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики. Великдень уже позаду, від пасок лишились окрайчики, крашанки давно побито і з’їдено, м’ясо й ковбаси скуштовано — саме час, відхекуючись після харчу фізичного, спожити дрібку духовного. Якраз тут у пригоді стане нова порція цікавинок довкола української мови. Сьогодні говоритимемо про прийменники й наголоси довкола України.

Форма "на Україні" / "на Україну" існувала в нашій мові дуже здавна — фактично відколи з’явилось саме слово "Україна". Слово це, до речі, вперше вжито в Київському літописі за 1187 рік у контексті смерті переяславського князя Володимира Глібовича: "за ним плакали всі переяславці… і тужила дуже за ним україна" — пишеться там. Історики кажуть, що словом "україна" тоді позначали прикордонні території Русі, військовий фронтир — тобто руські землі, що сусідили з іншими, чужими народами й цивілізаціями.

Наступна згадка, як пише історик Андрій Плахонін, стосується вже галицького прикордоння, а подальша — земель довкола Берестя (нині білоруський Брест). Пізніше, у XV столітті, можна натрапити й на згадки "смоленської україни" чи "рязанської україни" — тобто, знов-таки, земель, де закінчувалась цивілізація Русі й починалась якась інша. У ХІХ столітті, скажімо, "напередодні" УНР, назву "Україна" вживали дуже по-різному: для поляків, за словами історика Кирила Галушка, "Україною" була Київщина (а за Дніпром починалась Малоросія), а для Російської імперії — передусім Слобожанщина (Слобідська Україна) — історичний регіон, що охоплює частини нинішніх Сумщини, Харківщини й Луганщини. Паралельно для позначення нинішніх українських земель дуже довго побутувала й назва Русь (а для її населення — означник "руські люди"): згадаймо хоча б відому "Історію України-Руси" Михайла Грушевського, в назві якої поєднано обидва ці варіанти.

Щоб прочитати цей матеріал потрібно оформити підписку. Перейдіть до повної версії сторінки.
українська моваправописпро що мова