На Україні й укрáїнська мова: що з цим не так

Любі читачі й ще любіші читачки! Вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики. Великдень уже позаду, від пасок лишились окрайчики, крашанки давно побито і з’їдено, м’ясо й ковбаси скуштовано — саме час, відхекуючись після харчу фізичного, спожити дрібку духовного. Якраз тут у пригоді стане нова порція цікавинок довкола української мови. Сьогодні говоритимемо про прийменники й наголоси довкола України.

Форма "на Україні" / "на Україну" існувала в нашій мові дуже здавна — фактично відколи з’явилось саме слово "Україна". Слово це, до речі, вперше вжито в Київському літописі за 1187 рік у контексті смерті переяславського князя Володимира Глібовича: "за ним плакали всі переяславці… і тужила дуже за ним україна" — пишеться там. Історики кажуть, що словом "україна" тоді позначали прикордонні території Русі, військовий фронтир — тобто руські землі, що сусідили з іншими, чужими народами й цивілізаціями.

Наступна згадка, як пише історик Андрій Плахонін, стосується вже галицького прикордоння, а подальша — земель довкола Берестя (нині білоруський Брест). Пізніше, у XV столітті, можна натрапити й на згадки "смоленської україни" чи "рязанської україни" — тобто, знов-таки, земель, де закінчувалась цивілізація Русі й починалась якась інша. У ХІХ столітті, скажімо, "напередодні" УНР, назву "Україна" вживали дуже по-різному: для поляків, за словами історика Кирила Галушка, "Україною" була Київщина (а за Дніпром починалась Малоросія), а для Російської імперії — передусім Слобожанщина (Слобідська Україна) — історичний регіон, що охоплює частини нинішніх Сумщини, Харківщини й Луганщини. Паралельно для позначення нинішніх українських земель дуже довго побутувала й назва Русь (а для її населення — означник "руські люди"): згадаймо хоча б відому "Історію України-Руси" Михайла Грушевського, в назві якої поєднано обидва ці варіанти.

Коли інтелектуали з різних регіонів (умовних Харкова, Києва і Львова) почали контактувати між собою, всі історичні України об’єдналися: спершу ментально, а потім уже й фізично, у спільних кордонах.

Із назвою Україна часто вживали прийменник "на" — на Україні як на пограниччі, на певній території: так писали в історичних документах, піснях із думами, так, урешті, часто писав Шевченко та інші його літературні сучасники. Втім, у них можна натрапити й на прийменник "в": щодо цього не було жодних пересторог чи правил, тому непослідовності й особисті мотиви цілком виправдані.

У ХХ столітті, а надто після 1991 року, дедалі поширенішою ставала думка про те, що прийменник "на" вживається лише з несамостійними територіями й частинами більших утворень (на Волині, на Алясці), тому Україна як самостійна держава має вживатися з прийменником "в". Логіка за цією думкою стоїть радше порівняльна: оскільки Україна до 1991 року майже завжди входила до більших держав, власної традиції чіткого вжитку "в", пов’язаного з державним статусом, у нас не було. Але ми йдемо цією нормотворчою дорогою дуже послідовно й лише зараз, здається, робимо на ній вирішальні кроки.

До 2022 року побачити форму "на Україні" в різних слов’яномовних варіаціях було значно легше, ніж зараз. Na Ukrainie писали поляки, na Ukrajině — чехи й словаки (у яких na вживається лише з двома країнами — Словаччиною й Україною, вочевидь, з історичних причин: бо й перша, й частина другої колись входили до Чехословаччини). Росіяни після нетривалого періоду вжитку "в" у 1990-х знову повернули "на".

Проте, ще в 1993 році Україна офіційно вимагала вживати "в" замість "на", а в 2012-му наше посольство в Лондоні заявило про потребу прибрати артикль the. Численні англомовні ресурси змінили свої стилістичні рекомендації й прибрали його: це, зокрема, стосується видань The Guardian, The Times, The Economist та інших. Після 2022 року українці продовжили вести боротьбу із залишками the Ukraine, і станом на сьогодні в цій царині, здається, панує консенсус на нашу користь. Тепер Інститут польської мови рекомендує вживати w, та й чехи вже часто в публічному мовленні схиляються до цього варіанту.

Що ж до наголосу, то зараз єдиний літературний варіант — украЇнський (від УкраЇна). Де-не-де в діалектах можна натрапити й на укрАїнський (від УкрАїна): такий наголос колись траплявся в поезії, зокрема в Шевченка, але він уживає обох форм поперемінно, навіть у межах одної поезії:

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!!

На тій Україні…

("Великий льох")

Але говірки говірками, а ідеологія ідеологією: варіанти укрАїнський і укрАїна зараз викликають сильнішу агресію через обставини, тому теж відходять у минуле — як і артикль чи прийменник "на".

Погожої всім весни!