"Дурні, куди ви полізли?". Три історії зі Славутича, міста-супутника Чорнобильської АЕС

У саме місто окупанти зайшли тільки через місяць.

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Росіяни залишили ЧАЕС 31 березня, прихопивши з собою електрочайники, столові прибори та, ймовірно, чималу дозу радіації. 

У самому ж Славутичі провели менш як добу ― на кілька годин затримали мера, пошукали зброю, постріляли в повітря. На підступах до міста під час обстрілів блокпостів загинули чотири людини. 

За словами мера, за місяць з 25-тисячного міста виїхали близько 10 000 людей. Ті ж містяни й містянки, що лишилися, провели березень у страху й напрузі ― і через близькість до захопленої ЧАЕС, і через присутність російських військових поруч, означену вибухами й гулом літаків. 

Троє людей ― колишній працівник ЧАЕС, активіст і працівниця соціальної сфери ― розповіли Liga.net, яким був цей місяць. З міркувань безпеки їхні імена змінено.

Олексій

Вранці 24 лютого у Славутичі Олексій, колишній працівник ЧАЕС, прокинувся від низького гулу. У тихому, оточеному лісами місті, цей звук був новим. 

Стежачи за повідомленнями іноземних розвідок, він не тішив себе сподіваннями, що війни не буде ― тим паче після заяви Путіна про визнання незалежності так званих "ЛДНР". Та все ж був переконаний, що війна спалахне з новою силою лише на Донбасі. 

Тож гул від польоту винищувача став звуком шоку й страху. Згодом до нього додалися гуркіт гвинтокрилів, ракетних ударів і автоматних черг. Літаки залітали з території Білорусі, кружляли над містом і поверталися. 

― Ну куди їхати? Навіщо? Комусь на шию? ― ніби сам себе запитує Олексій. ― Я ― пенсіонер, мов не знаю. Хоча кликали в Європу, у США, в Австралію. 

Олексій лишився вдома. Березень перетворився на один тягучий день очікування. Тривогу посилювала транспортна ізоляція та новини з ЧАЕС. Зі сходу бомбардували Чернігів. З дня на день чекали на російських окупантів у місті. Так минув місяць. 

Спершу продуктів було вдосталь ― Олексій пояснює, що зарплата в містечку була на рівні обласних центрів, тож мали кілька великих супермаркетів. Згодом, коли склади спустошилися, з навколишніх сіл повезли картоплю й молоко, іноді селяни роздавали продукти задарма. У місті створили гуманітарний штаб допомоги, яку передавали до Славутича "партизанськими стежками" на авто.

― Ми з дружиною теж отримали пакет допомоги. У нашому була курятина, мандарини, вівсянка, солоні крекери, томатна паста і мисливські ковбаски, ― розповідає Олексій.

Він впевнений ― не буде ані голоду, ані гуманітарної катастрофи. Без води, опалення й електрики місто жило лише кілька днів, поки в котельні не запустили газовий генератор. Готували у дворах ― сусід зробив вогнище з барабана старої пральної машини і цегли. У деяких кварталах були мангали. 

Палили свічки, вмикали туристичні ліхтарики, розгадували кросворди й грали в "дурня", аби якось полегшити очікування. Щоб мати зв’язок, Олексій ішов ближче до антен ― так дізнавався новини і говорив з уже дорослими дітьми, що виїхали з Києва.

Ті, хто виїжджали зі Славутича, розголосу не робили ― "зеленого коридору" з міста немає, тож їхали манівцями. Ті ж, хто залишалися в місті, розуміли загрозу. 

― Я сумніваюся, що серед російських військових були спеціалісти з радіаційної безпеки, ― говорить Олексій. ― Аварія на ЧАЕС була унікальною, і нюанси щодо нового безпечного конфайнменту (НБК, захисна споруда над зруйнованим реактором. ― Ред.) знають лише спеціально навчені працівники. Через знеструмлення міг статися витік радіації, якби НБК пошкодили хоча б трохи, укриття втратило б свою функцію повністю. Зовні здається, що на ЧАЕС спокійно, але там так багато підводних каменів! Я дивився на це і думав: "Дурні, куди ви лізете?". 

23 березня Олексій почув вибухи як ніколи близько ― вперше атакували околиці міста. Наступного дня звуки стали ще ближчими. Страшно було засинати, страшно ― прокидатися. Олексій почистив соціальні мережі. Він уявлення не мав: ані хто атакує, ані хто захищає місто. 

Вибухи затихли надвечір 25 березня. Лишили після себе незвичну дзвінку тишу. Олексій вийшов на балкон. Чутно було, як собака в дворі гризе кістку. Чутно луну від дитячого крику "мама!" в сусідній багатоповерхівці. 

Ближче до ночі мер написав у Facebook, що місто дасть відсіч, тож комендантська година триватиме до 10 ранку. Зашторили вікна, вимкнули світло. Та зранку очільник міста уже закликав виходити на мітинг проти окупації о 9. Трохи повагавшись, Олексій з дружиною взяли прапори ще з часів Євромайдану й пішли на головну площу. 

Було велелюдно ― пізніше мер скаже, що прийшло 5000 людей, але Олексій думає, що їх було більше.

Окупантів на площі він спершу не побачив. Люди послухали виступ місцевої влади, кілька разів заспівали гімн, прокричали гасла. 

― А потім у когось виникла ідея пронести величезний прапор навколо міста ― воно невеличке, ― говорить чоловік. ― І коли ми підійшли до кафе "Таллін", я вперше побачив російських військових.

Кілька пострілів у небо. Світлошумові гранати. Сльозогінний газ, від якого трохи рятував вітер. Але натовп не розходився. Навпаки ― наступав на окупанта малими кроками, посилаючи додому і за російським кораблем. Окупанти такими самими малими кроками задкували. 

― Я тоді не згадував людей, що так само без зброї виходили на мітинги в інших містах, ― говорить Олексій. ― Ми не рвалися до росіян швидко, і вони не виявляли до нас агресії, хоча відчувалася сила й готовність "косити" всіх. Відчувалося, що це були люди з досвідом. Та вони відступали ― і це давало впевненість у тому, що нам вдасться. 

Врешті, за годину їх відтіснили на околиці. Почалися переговори з місцевою владою, ватажок окупантів заявив, що в місті не повинно лишитися зброї. Мовляв, будь-кого зі зброєю в руках вважатимуть ворогом і знищуватимуть. Перевірили кілька будівель, але нічого не знайшли ― і зрештою покинули межі Славутича. 

Таких велелюдних мітингів Олексій у місті не пам’ятає. Каже, навіть на концерт Патрісії Каас прийшло менше людей. 

― Чесно кажучи, у мене був черв’ячок сумніву, я не очікував такого спротиву ― місто в нас російськомовне, багато різних національностей. Тепер мені навіть соромно за це. Тепер я пишаюся, що я частина цієї спільноти, і ми показуємо, що Славутич ― це Україна, і ми не здамося. 

Попри пенсію, Олексій готовий повернутися на ЧАЕС, щоб допомогти колегам і хоче розповідати іншим, що відбувається у місті. Покидати ані країну, ані Славутич не збирається. 

Костя. "Ми звикли до небезпеки від ЧАЕС, а з росіянами ніхто гарантій не дає"

На відміну від Олексія, 20-річний Костя хоче зі Славутича поїхати найближчим часом. Він ― місцевий активіст і співпрацює з владою. 

Зазвичай ранок Кості починався з робочих повідомлень. 24 лютого він почався о 5 зі дзвінка ― знайомі з Києва повідомили про ракетні удари. Костя затремтів, читаючи новини. Не розумів, що відбувається. Склав рюкзак і спустився у підвал. 

Той день запам’ятав через кількагодинні черги до магазинів і банкоматів і тремтячі вікна в будинку майже на околиці.

Продукти в магазинах скінчилися днів за 10. Їжу почали везти з сіл, у місті випікали хліб. Перший пакет з гуманітарною допомогою Костя й родина отримали у день розмови ― курятина, 4 пачки вівсянки, 500 грамів хліба, тушковане м’ясо, томатний сік і талони на хліб. 

― Хоч постачання гуманітарної допомоги поновили, це ― крапля в морі, ― коротко каже Костя. ― Ситуація все одно критична. Але стабілізується.

Постачання припинялися лише на кілька днів, коли бої були навколо міста й окупанти зайшли в Славутич. У той день Костя вперше побачив російських військових ― один з них націлив на хлопця зброю, провів поглядом та, зрештою, не займав. Поруч з площею Костя побачив БТРи, "тигри" й іншу техніку, позначену білим колом. 

В окупованих містах переслідують і викрадають активістів і журналістів, проте в Славутичі цього не сталося. Костя каже: "через домовленість", а радше вимогу. Окупантам дозволили перевірити, чи є в місті зброя. Окрім адміністративних будівель, перевіряли будинки, де жили чоловіки з місцевої тероборони ― але нічого не знайшли. Мисливську зброю не відбирали. 

Зараз команда Кості працює на інформаційному фронті ― спростовують фейки і допомагають місту розібратися, що відбувається насправді. За потреби допомагають з гуманітаркою. Костя каже, що йому було б простіше працювати в Києві і вже планує виїжджати, не чекаючи на "зелений коридор". Боїться не того, що може статися на ЧАЕС ― його батько після аварії керував третім енергоблоком, тож він довіряє людям, які працюють на станції і має уявлення про те, що таке радіаційна загроза. 

― Ми завжди жили поруч з ЧАЕС, і в разі небезпеки ми про все дізналися б першими, ― каже Костя. ― А з росіянами ніхто гарантій не дає. Але я впевнений, що не поїду звідси назавжди. Ми точно повернемося. 

А поки війна триває, Костя потрохи повертається до нормального життя. Наприклад, бігає містом. 

Щоправда, коли під час пробіжки в навушниках лунає музика, схожа на сирену, до сирот лякається. 

Аліна. "Діти в підвал іти не хочуть, для них це каторга"

Костя каже, що його мама Аліна тепер боїться навіть звуку води в трубах. 

А Аліна каже, що лякають її не так вибухи, як сама ситуація: вона за походженням росіянка, у країні-агресорі має родичів.

― Спершу я не повірила синові, коли він зранку сказав про початок війни, ― говорить. ― Тепер ― вірю. Але найстрашніше, що мої рідні в Росії думають, що їхня армія прийшла сюди як миротворці. Запитують, чи отримали ми "російську гуманітарку". Я не можу це витримати. Живуть у своєму болоті, дивляться через рожеві окуляри і вірять у своє… 

Попри наміри сина, Аліна зі Славутича їхати не хоче ― не знає, де в новому місті жити і чи знайде роботу. Тут вона працює з дітьми-сиротами ― їх не евакуювали. 

Аліна пригадує, що в перші дні війни була пропозиція повезти дітей у Німеччину, але ніхто не взяв на себе відповідальність їхати під обстрілами. Тож усі 14 лишилися ― наймолодшому 9 місяців, найстаршій ― 16 років. Згодом до них приєднався хлопчик, у якого під час війни померла бабуся і два підлітки, що прийшли з Чернігова, коли там стало небезпечно. Каже, були втомлені, обличчя аж землисті. 

Бомбосховища в притулку немає, діти сидять у старому підвалі з низькими стелями й укріпленим будівельними залишками стінами. Поверх гравію постелили старі килими, поставили розкладачки, поклали матраци й подушки. Місцева влада прийшла на допомогу притулку лише через кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення ― підвал укріпили дерев’яними брусами. 

Так само і з продуктами ― перші привезли лише за кілька тижнів. Тепер регулярно привозять молоко, а хліб і булочки у притулку випікають самостійно. Мають запаси дитячої суміші, закриті садочки віддали власні продукти. Тож проблем з харчуванням поки немає. 

Та от проблемам психологічним не зарадиш. 

― Діти в підвал іти не хочуть, для них це каторга. Нам і самим складно на це дивитися, ― каже Аліна. ― Вони ще до війни були травмовані. Тепер верещать, пищать, коли треба спускатися. Істерика, тремтіння.   

Один хлопчик постійно притискається до Віри, щоб та його заспокоїла. Інший почав затинатися, і від цього плаче ще затятіше. Діти бояться вибухів і сирен. Та на всіх турботи бракує ― планували, що з групою на 5 дітей працюватиме одна вихователька. Тепер їх 17, тож до піклування долучаються кухарки, прибиральниці, пралі, виховательки з дитячих садків. Психологиня на всю групу ― одна. 

Місто досі ізольоване, тож вивезти дітей команда не може. Спускаються у тісний підвал, іноді ночують там, іноді проводять цілу добу, ховаючись ― є де спати, їсти, за вбиральню слугує відро. Два тижні тому вікна до підвального приміщення нарешті закрили мішками з піском. Іноді на ніч лишається і Аліна. 

Перед сном вона думає: скоріше б цей жах скінчився. 

Й наостанок додає те ж саме, що й Олексій наприкінці розмови: 

― У нас тут народжуються в підвалах діти. 

Дівчаток називають "Вікторія". 

Оксана Расулова