"Інколи для пасажирів ти мама". Життя провідників, що евакуюють людей із Покровська

Зараз в Україні курсують лише три евакуаційні поїзди. Один із них — поїзд 234/233 Покровськ – Дніпро – Львів, який запустили у липні 2022 року. Поїзд евакуює мешканців прифронтових території, а також постраждалих внаслідок бойових дій. Рейс потрібен не тільки для евакуації, він ще й дозволяє мешканцям Донеччини мати пряме пасажирське сполученням з великими містами — Дніпром, Києвом та Львовом. 

Кореспондент Liga.Life поговорив із провідниками евакуаційного та пасажирського вагонів поїзда до Покровська, розпитав їх про умови роботи та послухав історії за час війни.

Шарій Людмила, 55 років

На маршруті Покровськ – Львів я близько п’яти місяців, але людей евакуюю із перших днів війни. 5 березня я вийшла з відпустки й одразу потрапила на евакуацію. Ось тоді я вперше, мабуть, усвідомила, що взагалі в країні відбувається.

Перша евакуація була повним хаосом. Люди неорганізовано вилазили одне на одного, у вагони набивались по 160-180 людей, ми їх розміщали й допомагали заспокоїтись. Усі були налякані й шоковані, кричали, плакали, й тільки коли поїзд рушав, втихомирювались. 

Було складно не тільки морально, а й фізично. Я працювала 16 днів без вихідних, ми евакуювали безперервно, ніде не зупиняючись. А вже під час другого рейсу на вокзалі були медики, поліція і тероборона. Нам почали допомагати й процес став організованішим. Згодом залізниця додала більше вагонів, щоб усіх розмістити.

Зараз маршрут із Покровська — це лише два евакуаційні вагони, які належать Дніпровському регіону залізниці. Ми виїжджаємо у Покровськ із Дніпра, прибуваємо туди, забираємо людей і повертаємось у Дніпро. Один вагон чіпляють до потяга на Львів, інший — їде у Київ.

Покровськ — за 40 кілометрів від зони бойових дій. Ми коли прибуваємо, то чуємо обстріли, вибухи, а інколи й бачимо це все. На вокзал у вересні прилетіло, повилітали всі вікна. Ми приїхали якраз на другий день після обстрілу. Минулого року стояли три години, а зараз лише одну. Потенційно там небезпечно знаходитись завжди, прилетіти може в будь-який момент. Але ми маємо виконати свою роботу, інколи навіть незважаючи на повітряну тривогу. 

Раніше наближатись до Покровська було страшно. Та зараз емоцій уже практично жодних нема. Побачивши стільки всього з початку війни, звикаєш і до страху. Головне — не показувати, що боїшся, тому що ми відповідальні за евакуйованих. Вони й так надивились на війну, а якщо ми ще будемо панікувати, то до хорошого це не доведе.

В основному евакуюємо цивільних — волонтери підвозять нам людей на автобусах, швидких чи автівках. Усі прибувають до нас за списками. Є ті, хто вперше покидає територію регіону, їм виплачують по дві тисячі гривень на першочергові потреби. Є й ті, які просто реєструються на безплатний поїзд, вони виплат не отримують. Евакуюємо й учасників бойових дій, які отримали поранення, але не критичні. Хлопці після госпіталю, або просто їдуть у відрядження. 

Загалом вивозимо місцевих цивільних або людей із прилеглих сіл, містечок. Багато дітей, людей похилого віку, людей з інвалідністю чи з ампутованими кінцівками, маломобільних. Переважно — це люди, які не хотіли покидати свою домівку до останнього. А тепер у них просто немає вибору: немає що їсти або вже немає де жити. Тим, у кого немає родичів чи близьких на неокупованій території, дають прихисток, поміщають у притулки чи санаторії. Людей не везуть в нікуди. 

Нещодавно вивозили з Покровська бабусю 80 років, вона не може ходити, тільки лежить. Донька вивезла її з Росії, привезла до України, а сама загинула під час обстрілу окупантів. У Львові розшукали онучку цієї бабусі, тож її евакуювали. Вона всю дорогу плакала, як дитина, і розповідала про доньку, а я була поряд, слухала. Досі болісно це пригадувати, мені здається, такі історії не скінчаться ще довго. 

На маршруті я працюю шість діб. Потім стільки ж відпочиваю, і знову на роботу. Я уже звикла до такого ритму, я на залізниці з 1988 року. Роботу свою люблю, інакше я б так довго тут не затрималась.

Коли тільки починала працювати, надивилась на пасажирів-відпочивальників, мріяла поїхати на море як пасажир, а не як провідник. Мрію я все-таки здійснила. І зрозуміла одне: коли їдеш у поїзді як пасажир, завжди чомусь шкода провідника. Бо це доволі складна робота: тебе місяць може не бути вдома, режим рано чи пізно впливає на здоров'я. 

Я й із чоловіком своїм познайомилась на курсах провідників. І за 35 років роботи маю стільки історій, що усі не розповісти. Один випадок запам’ятався найдужче. Як тільки почала працювати, у вагоні їхав батько з хлопчиком, але без матері. Дитина хвора, важке отруєння, постійно плаче, а я намагаюсь заспокоїти. В одну мить той хлопчик бере мене за руку і каже: "Мамо, дай їсти". Я запам’ятала цю історію, бо вона показова: інколи для пасажирів доводиться бути й мамою.

Віталій Мельничук, 33 роки

24 лютого я був в Одесі й одразу потрапив на евакуацію: вивозили людей до Львова. Емоційно на початку війни я не відчував нічого. Пам’ятаю тільки, що був шокований такою кількістю людей на вокзалах — вперше за 14 років у залізниці я бачив так багато народу. 

Запам’яталась евакуація з Харкова. Поїзд підігнали на вокзал, людей повиводили з метро, перон був повністю чорний. У мій вагон тоді набилось 300 людей. Я не знав, що вдіяти: просто відчинив двері, відійшов убік і чекав, поки залізуть усі, хто може. Поліція контролювала, щоб евакуювали тільки жінок і дітей.  

На маршруті з Покровська я працюю з березня минулого року, бо він спочатку курсував до інших міст. Їздили до Чопа, Чернівців та Франківська. Мій вагон обладнаний спеціально для людей з інвалідністю, тож перевозили маломобільних або тих, хто постраждав внаслідок війни. Але поступово кількість евакуйованих зменшувалась, тож цей вагон з осені курсує як пасажирський, на нього треба купувати квитки. Але їде він все одно до Покровська.

У Покровську страшно. Все може статись, ми ж за кількадесят кілометрів від бойових дій. Чуємо обстріли, поїзд тому й не стоїть на вокзалі, машиніст зупиняє його трохи далі. Бувало, що й збивали над нами [ракету], але зараз уже знаєш, чого боятись, а чого — ні. 

Працюємо дуже спокійно, без поспіху: людей у вагони запускаємо поступово, щоб не було скупчень, все робимо без паніки. Я допомагаю посадити у вагон людей на візках та на ношах. Волонтери також допомагають. 

Це вагон купейний, щоб маломобільним чи постраждалим було зручно. У вагоні також є туалет для людей з інвалідністю. Та зараз в основному перевозимо військових — їдуть після госпіталю чи у відпустку. Хлопці втомлені, їдуть спокійно. 

За час, що я був на евакуації, найскладнішим був рейс, коли з Бахмута вивозили людей із психіатричної лікарні. У вагоні було 18 чи 20 осіб із ментальними відхиленнями, тут стояли крики моторошні, це було важко емоційно. Ми їх евакуювали до Знам'янки, Вінниці та Хмельницького. 

За всю кар’єру в залізниці у мене ніколи не було конфліктів, я завжди стараюсь із пасажирами знаходити спільну мову.

Стараюсь увійти в довіру до людини навіть тоді, коли вона налаштована поскандалити. Намагаюсь зробити так, щоб усе влаштовувало. 

За час війни я побачив тисячі різних людей. Не можу сказати, що війна змінила всіх. Є ті, хто змінився, є байдужі, а є й такі, що втратили все, вони не можуть стримувати емоції. В такі миті розумієш, що треба допомогти людині.

Нещодавно їхав у вагоні військовий, на вигляд дуже сумний. Я підійшов, запитав, що трапилось. Він розповів про себе, але небагато. Каже, був 10 місяців під Бахмутом, ось зараз відпустили. Я йому запропонував чай, каву, вислухав його, старався якось допомогти морально.

Коли війна почалась, у мене не було думок піти з роботи, я готовий працювати до кінця [до перемоги над Росією]. У провідники пішов у 19 років, тому що у мене майже вся сім’я залізничники — батько і двоє дядьків. Подобається, що можна ще й спортом займатись — я професійно граю у мініфутбол, займаюсь із шести років. Минулого року проводили турнір серед залізничників "Залізна воля", участь брали 13 команд. Наша команда посіла третє місце у турнірі.

Моя дівчина — також провідниця, у перші тижні війни ми працювали разом на одному маршруті. Але згодом вона виїхала за кордон, бо морально їй було важко і вона не почувалась безпечно.

Галина Пустовалова, 60 років 

Війна застала мене в лікарні у Харкові, я там проходила медкомісію. Чотири дні провела у бомбосховищі, чула, як прилітають "гради" і ракети. Сама я з Кам’янського. Коли виїжджала маршруткою з Харкова додому, то мало не потрапила під ракетний удар — врятував водій, який вчасно загальмував. Після цього мені дали оговтатись, а в березні я вже вийшла на роботу. 

Можливо, пережите й побачене у Харкові морально підготувало мене до того, що чекало на евакуації. На початку війни я була на різних маршрутах  — евакуювали з Дніпра, зі Слов’янська, з Краматорська, з Харкова. Все відбувалось хаотично, поспіхом, ми часто змінювали вагони, працювали практично без сну три тижні.  

Однією з найбільш масових була евакуація з Дніпра до Хелма, у перші дні березня. У купейний вагон набилось 189 осіб, люди сиділи, де могли — на підлозі, в проходах, дітей брали на руки. Їхати до Хелма понад добу, усі втомились, почали засинати. Запам’яталась одна молода дівчина. Я їй запропонувала відпочити у службовому купе — а вона, замість того, щоб сісти чи лягти сама, попросила залишити там маленьку сумочку. Виявилось, що у тій сумочці була скрипка. Ось так вона її берегла, сама готова була сидіти на холоді, а скрипку, щоб не пошкодити й не переохолодити, помістила в безпечне місце.

За дні війни стала свідком сотень різних історій. Без пригод не обходилось, кожна поїздка — це нова пригода. Все це дуже складно емоційно, але ти вчишся пропускати через себе страх та емоції й з часом стаєш наче робот — виконуєш роботу на автоматі. 

На маршруті до Покровська я працюю з літа. Не дивлячись, що зараз евакуація не така інтенсивна, як на початку війни, поїздка у Покровськ — це завжди стрес. Коли прибуваєш у місто, то треба працювати й у вагоні, й поза вагоном — рахувати й проводжати евакуйованих, а в цей час над тобою вибухає ППО. 

Задля безпеки поїзд не доїжджає до вокзалу, ми стоїмо трохи далі, оточені вантажними поїздами. Попервах із нами їздили і медики, і представники залізниці, і волонтери. Перед кожним рейсом нам читали інструктаж, як рятуватись під час обстрілу, як робити штучне дихання. Пояснювали, як користуватись аптечкою — їх у вагоні дві. Та із січня супроводу немає. Це додає стресу та роботи, та з іншого боку, медики зараз більше потрібні на фронті. 

Серед евакуйованих — багато людей похилого віку, й це мене проймає найбільше. Вивозили дідуся, вже у літах. Як його посадили біля вікна — ось так він цілу добу й сидів, до самого Львова. Нуль емоцій. Я пропонувала йому чаю чи щось поїсти, а він не реагував взагалі. Але, на щастя, у нас дуже добрі люди, багато хто допомагає евакуйованим. Одного літнього чоловіка, який залишився без дому, жінка з Хмельницького прихистила у себе. Каже йому: "Будете для мене як батько, я поселю вас у будиночку в селі, там тихо, спокійно, будете жити". 

Робота на евакуації дещо відрізняється від роботи на пасажирському рейсі. По-перше, евакуйованих треба порахувати й розсадити. На евакуації ми маємо організувати процес. Одних людей садовимо тут, інших — там. Маломобільних ще й треба доглянути, людей без супроводу треба попередити й пояснити, де їм виходити, що робити далі. 

На евакуації ти ще й несеш велику відповідальність. Уявіть, якщо в дорозі у когось зупиниться серце. Їхав хлопець, що постраждав внаслідок обстрілів, він планував отримувати інвалідність. В дорозі у нього схопило серце. На щастя, з нами були медики й вчасно надали допомогу.

Через те, що ти постійно зі спокійного регіону курсуєш у неспокійний — всередині завжди напруга. Навіть вдома: першу добу не можеш прийти в себе, потім трохи розслабляєшся, а коли знову на роботу, то напруга відновлюється. І ти знову стаєш наче робот. Мені здається, що це уже назавжди, що це не мине навіть після війни. 

Але я не збираюсь тікати, я вирішила залишитись та працювати далі свідомо. Я буду в Україні до перемоги. Я б могла уже вийти на пенсію, у мене 43 роки стажу на залізниці, але поки продовжують контракт — буду працювати. У роботі мені найбільше подобаються люди, люблю спілкуватись із ними, слухати, усі такі різні. Під час евакуації з Покровська одна жінка подарувала мені талісман — маленьку іграшку, пошиту власноруч, всередину вона поклала цукерку. Я цю цукерку возитиму із собою і з'їм її у день перемоги.