Кінотеатр для переселенців, ігрова кімната й сопілка: як діти допомагають дітям на війні

Микола Швець, 15 років. Влаштовує для дітей-переселенців кінопокази

24 лютого зранку хлопець прокинувся від дзвінка мами, дізнався, що почалася велика війна. Він зібрав свої речі та апаратуру і, ставши біля вікна, почув постріли, за ними – вибух.

"Вибуховою силою відчинило вікно і мене пронесло через всю кімнату, я вдарився об шафу. Було страшно", – пригадує Микола.

У перші дні він зібрався їхати в Карпати до родичів. 

"Але потім зрозумів, що це не варіант, бо потрібно допомагати. Тож я почав думати, куди йти і що робити", – розповідає Микола.

Так він з рідного смт Стрижавка поїхав у Вінницю, де знайшов волонтерський штаб при молодіжному центрі "Квадрат". Маму заспокоїв – тут безпечно, приміщення підвальне.

Починав із плетіння маскувальних сіток, згодом долучив до волонтерства маму і бабусю. Сам пересів за швейну машинку, щоби зшивати маленькі шматки тканини для сітки. Машинку взяв у сусідки, щоправда поламану. Відремонтував сам, дивлячись інструкції в інтернеті. Паралельно проводив дітям-переселенцям майстер-клас із оригамі.

Щоби було з чого робити маскувальні сітки, потрібно було збирати кошти на основу. Так у Миколи виникла ідея продавати патріотичні сувеніри, які виготовляли і місцеві волонтери і переселенці. 

"Спочатку думав просто підходити до людей, запитувати, чи не бажають купити, а вже потім порадився і вирішив зробити повномасштабний аукціон", – розповідає хлопець.

Так у Миколи сформувалася ціла мінікоманда з підлітків та молоді.

Збирали і на електросамокат для волонтерських потреб – перевозити документи чи різного роду речі між центрами. Втім, стосовно цього Микола звернувся до сервісу оренди електросамокатів ECOS і ті погодилися регулярно поповнювати рахунок волонтерів, щоби вони могли безоплатно користуватися транспортом.

Зібраним на самокат коштам знайшли цікавіше призначення. У Миколи виникла ідея відкрити кіноклуб для дітей. Ініціативу підтримали. Техніка була, йому дісталася роль організатора. І вибирати фільми для показу. Організаторського і волонтерського досвіду до цього не мав, від себе, каже, такого не очікував. Але ця роль Миколі сподобалася.

"Хотілося якось розрадити дітей переселенців", – пригадує хлопець. Сам, каже, любить дивитися фільми з мамою вечорами, а з бабусею – вихідні – телепрограми і серіали.

2 квітня прийшли перші глядачі. Показували мультфільм "Рая і останній дракон". Наступної суботи – "Думай як пес", далі дивилися фільм "П'ятеро друзів", обидві частини. Стрічки Микола підбирає сам, іноді з командою "Квадрату" або з мамою. Перевагу надає сімейному жанру і комедіям.

За максимальної кількості в 50 відвідувачів одного разу записалося 120, каже Микола. 

"Глядачам дуже подобається. В кінці кожного фільму аплодують", – ділиться хлопець.

28 квітня до кіноклубу Миколи доставили професійний апарат для попкорну. Саме його купили за зібрані на аукціоні гроші, які спочатку планували витратити на електросамокат.

"Уже в цю суботу буде фірмовий попкорн Nikola ok", – ділиться хлопець.

Взагалі, каже, мріє відкрити свій креативний простір. Яким саме він буде – поки не розкриває плани.

Микола вчиться в дев’ятому класі. До 24 лютого займався відеомонтажем і аерозйомкою весіль, 3D друком і моделюванням. А також мав мурашину ферму, яку розвивав. Його ролики можна глянути на YouTube-каналі. А стежити за волонтерською діяльністю в Instagram-профілі Миколи. А тепер ще й навчився грати на укулеле.

На запитання, як йому вдається і волонтерити, і навчатися, – каже, що уроки готує вечорами, а іноді – засиджується до ночі. Вчиться він дистанційно у київській школі "Оптима", тому має гнучкий графік.

"Так як у моїй школі теперішній однокласники по всій Україні і світі, цю трагедію переживаємо разом. Спілкуємося в чатах, один одному допомагаємо з уроками", – ділиться Микола.

Живого спілкування, каже, теж вистачає. Єдине, чого бракує, – миру, додає хлопець.

Устим Дейнека, 6 років. Підбадьорює дітей, що покинули свої домівки, музикою

Устим разом із татом Романом, який працює психологом у ДСНС Волині, відвідує дітей, які вимушені були залишити свої домівки через війну.

З собою у нього завжди сопілка, на якій він грає, щоби підбадьорити однолітків.

"Ці дітки такого ж віку, як і я, всі вони залишили свої домівки, хочеться їх підтримати і зробити щось для них приємне", – ділиться Устим.

Відвідати дітей переселенців хлопчику запропонував тато. Роман Дейнека каже, що музика може допомогти знизити негативний емоційний фон. І підняти настрій. Після першого разу Устиму сподобалось. Говорив: "Тату, хочу ще".

"Син грає мелодії веселих українських, народних пісень, гімн України, популярну зараз пісню "Ой у лузі червона калина", – розповідає тато Устима.

Крім сопілки, хлопчик ще вчиться грати на барабанах, ходить до Луцької музичної школи ім. Фредеріка Шопена. Також займається танцями. У вільний час любить складати LEGO, бавитися з братиком і кататися на велосипеді, а також ходити з татом на стадіон.

Цікавість до музики отримав від рідних.

"У мене музична родина. Мій дідусь Юра і бабуся Ліда музиканти. Дідусь грає на контрабасі, бабуся – на бандурі, мама Соломія теж раніше займалась музикою, грала на фортепіано", – розповідає хлопчик. І додає, що дідусь ще вчить його грати на баяні. 

24 лютого, каже, пам’ятає як батьки розповіли, що розпочалася велика війна і що всім треба бути зібраними та допомагати одне одному.

"Попросили мене, щоб я завжди слухав і виконував все, що вони мені скажуть", – пригадує Устим.

Тато хлопчика Роман зазначає, що від дітей не потрібно приховувати правди, а бути з ними щирими і чесними, бо так будується довіра. Головне, каже, дати зрозуміти дитині, що ви поруч і зробите все, аби її захистити. Таку ж атмосферу безпеки і довіри намагаються створити і на заняттях з дітками переселенцями. 

Устим задоволений тим, що робить.

"Мені дуже подобається з ними (дітьми. – Ред.) спілкуватися і гратися. Вони розповідають про себе, звідки і з ким приїхали до нас, кажуть, що дуже хочуть додому і щоби закінчилася війна", – ділиться хлопчик.

Щоразу він знайомиться з новими дітьми. Але всі вони для Устима друзі, каже він.

"З усіма хочеться дружити і зробити їм щось приємне. З татом ми приносили їм цукерки і печиво, двом хлопцям, Борису і Артему, я подарував свої сопілки", – розповідає хлопчик.

Тато Роман теж задоволений тим, що робить син. Так, каже він, розвивається не лише як музикант, а й як людина, проявляючи щирість, людяність, доброту.

У майбутньому Устим хоче стати музикантом і бути воєнним психологом як тато.

"Я пишаюся тим, що українець, хочу, щоб Україна перемогла", – каже хлопчик.

Матвій, 5 років. Допомагає з мамою дітям і їхнім мамам облаштуватися у Львові

Як це – поїхати з власної домівки через обстріли, Матвій знає на власному досвіді. Йому з мамою Мариною, яка працює вчителькою, довелося поїхати з Києва до Львова.

"5 березня чули вибухи і роботу ППО, з’явилася інформація, що росіяни біля Броварів, дорогою з підвалу додому чоловік сказав "все – їдете евакуаційним поїздом у Львів", сам лишився в місті", – пригадує мама хлопчика Марина. 

Дорога була важкою, на вокзалі у Львові побачили людей, які спали на підлозі, грілися біля діжок. Зупинилися у знайомих, врешті, вдалося винайняти квартиру неподалік від вокзалу.

"Я вирішила, що піду волонтерити саме туди, щоб інші мами з дітками не відчули того, що ми з сином в перший день", – розповідає Марина.

Спочатку, каже, ходила волонтерити сама, сина залишала на знайомих, а потім дізналася про кімнату для мам з дітками, які чекають на поїзди, і так знайшла ідеальний варіант волонтерства для них двох.

"Я була ініціатором, бо після складної евакуації і постійних змін житла син трохи замкнувся, почав гірше говорити, не хотів на вулицю", – пригадує мама Матвія. 

Марина розповідала сину про діток, які так само вимушені їхати з домівок, і що вони з ним зараз вже в безпеці і можуть приділити увагу цим дітям: знайти транспорт, підказати місця прихистків, просто поговорити.

"Я говорю сину, що так ми наближаємо перемогу і робимо, що можемо, тому він залюбки ходить на волонтерку і вже став членом нашої команди", – розповідає Марина.

У кімнаті для переселенців Марина з Матвієм зустрічають мам з дітками, розважають, грають із ними в ігри, малюють, годують, пояснюють, як дістатися безкоштовно за кордон або де лишитися у Львові. 

"Син грає з дітками, ходить зі мною по вокзалу і кличе до нас у кімнату, розповідає діткам, що він теж переїхав і теж не вдома, але скоро всі повернуться", – каже мама Матвія.

На сина волонтерка впливає позитивно, зазначає вона. Це і соціалізація, і вміння співпереживати, ділитися, піклуватися про інших.

"За кілька днів він почав проявляти активність, ініціативу, запрошувати всіх діток у Київ до нас у гості після війни, і у Львів. Так уже кілька родин із Краматорська і Вишневого з дітками ночували у нас на орендованій квартирі, бо малий їх запросив", – розповідає Марина.

Не вдома Матвій зустрів і свої п’ять років під привітання волонтерів. Хоч планували влаштувати велике свято, компенсуючи згаяні через локдаун роки, каже Марина.

Та привітання, торт і подарунки все одно були.

"Друзі, що зараз теж в евакуації у Хмельницькому, надіслали самокат, а просто чужі люди на вулиці, коли почули що в малого день народження, подарували йому ведмедика, на волонтерці була пісня і подарунки! Якщо чесно, навіть омріяний дробовик іграшковий я дістала, замовили в Чернівцях. Забрала мама нашої волонтерки і автобусом надіслала нам на вокзал. Ще нещодавно чужі люди стали рідними і влаштували свято для малого", – розповідає мама Матвія.

До 24 лютого Матвій жив своїм активним дитячим життям – ходив у садок, вчився грати в футбол і займався боксом. Але коли розпочалася велика війна, переключився на менш активні заняття – вчився читати, рахувати, почав ліпити з пластиліну.

"На це вплинули і підвальні ночівлі у Києві, і орендована квартира у Львові, бо тут не можна бігати, голосно говорити і сміятися – сусіди стукають", – ділиться мама хлопчика.

Дому бракує їм обом, ділиться Марина. Матвій сумує за своїми іграшками і речами, своєю постіллю. Сумує за друзями, адже в кімнаті щодня нові діти, тісний зв’язок налаштувати так швидко не вдається. 

"Але багато діток з мамами зараз вже повертаються, у нас розпочалася друга хвиля, тож діти йдуть до кімнати і вже нас знають, шукають свої малюнки, що лишили на стінах. А волонтери принесли сину іграшки і подарували ковдру ", – розповідає Марина.

Планів на час після перемоги мають багато, каже вона. Насамперед – з’їздити в гості до всіх, хто запрошував, з ким перетиналися шляхи у цей страшний час.

"Після перемоги обов’язково поїдемо в гості просто так, без евакуації. А ще у нас купа друзів–волонтерів з Харкова, Маріуполя, Києва, Нікополя, Львова, Стрия – треба всіх прийняти в гості і з’їздити з візитами до них", – розповідає Марина.

А ще планують повертатися додому з новим членом сім’ї – хочуть взяти тваринку з притулку у Львові.

"На орендовану квартиру тут нам не дозволили, але нашого тата у Києві ми вже вмовили. Рішення було ухвалене на вокзалі в перший день, бо коли ми прибули, тут було дуже багато покинутих тварин", – ділиться мама Матвія.

Більше про дітей на війні:

• "Син прокидається і кричить: "Мамо, мені страшно!". Як живуть діти в окупованому Херсоні
• "Боюсь, що застрелять, а в мене дитина". Як живуть діти в окупованому Новопскові
• "Мамо, тепер я розумію, як це, коли немає хліба": Три сім’ї, що досі живуть у Харкові
• Є правило: бачите військового – ховайтеся. Як живе сім’я з дітьми в окупованому Сватовому
• "Після кадирівців будь-який шум для сина – вибух". Як живуть діти на окупованій Херсонщині
• "Дядю, а ти в мене стріляти не будеш?". Як жила родина з 5 дітьми в блокадному Чернігові