Кохання на відстані. Подружні пари, які не бачились майже з початку війни

Бути у стосунках і не бачити коханої людини місяцями — складно, виснажливо й не усім до снаги. Таке випробування пройшли тисячі українських пар: після вторгнення окупантів, українки полишили своїх чоловіків та виїхали з дітьми за кордон у більш безпечні місця. Багато з них уже повернулися до своїх коханих, але не всі наважуються на такий крок через небезпеку війни та постійні ракетні обстріли. LIGA.Life спеціально до Дня закоханих поспілкувалась з подружніми парами, які будують стосунки на відстані майже з перших днів війни й вірять, що їхню любов не зламати нічим.

Ганна та Віктор, (Кельн — Київ)

Одружені: з 2012 року

На відстані: 11,5 місяців

ГАННА: Я з двома доньками зараз у Німеччині, виїхала з України в останній день лютого минулого року. Чоловік працює помічником машиніста, залишився у Києві. За день до від’їзду я з молодшою донькою сиділа у підвалі школи в Києві, було чутно, як на вулиці працюють диверсійні групи. Тоді я й попросила чоловіка посадити нас на поїзд. Він запитував, куди поїдемо. Але мені було настільки страшно, що я готова була їхати будь-куди. 

Коли Віктор проводжав мене в дорогу, усміхався, підбадьорював, а коли попрощалися — не стримав сліз. Пощастило побачитись ще раз після прощання: я наближалась до угорського кордону, а він вів поїзд назад до Києва. Обійнялись, він пропонував печиво й повернутися додому. Так, ніби жартома. А потім відпустив. Тоді ми бачились востаннє. В Угорщині зустрілися зі старшою донькою і втрьох полетіли до Німеччини, де живе моя сестра. 

Звісно, хочу повернутися додому. Не знаю лише, коли. Поки небезпечно, я не готова їхати. Коли думаю про повернення, у мене починається психосоматика. В грудні мала вже квитки на руках, але не поїхала. Віктор жодним словом не дорікнув, що я виїхала, залишила його самого чи щось таке. 

ВІКТОР: Від самого початку ми вірили, що це все закінчиться за місяць-два, і дружина повернеться якнайшвидше. Але коли почало затягуватись, то я сам наполіг, щоб Ганна залишалась там. Кажу, давайте обживайтесь там, займіть себе чимось, щоб у вас не було депресій. Наразі — це найбезпечніше, щоб дружина з дітьми залишалась там. Бо кожна мама боїться за своїх дітей. А кожен тато боїться і за дітей, і за маму. 

ГАННА: В перші дні комунікація була лаконічною. Телефонували один одному, але зрідка. Уникали розмов про майбутнє. А тепер ми спілкуємось щонайменше двічі на день: вранці та ввечері. Якщо він у дорозі, то це — текстові повідомлення. Якщо вдома — то відеозв’язок. 

ВІКТОР: У мене графік такий, що пів тижня я повністю в роботі. Це постійні поїздки Україною. Далеко не у всі свята буваю вдома. Але ми з Ганною доволі швидко пристосувалися до мого графіку і спілкуємось, як на мене, дуже часто. Між поїздками, якщо є зв’язок, завжди пишу — питаю, як вона. Або на хвилинку телефонуємо. А коли вдома — відпочину, тоді спілкуємось за допомогою відеозв’язку.

ГАННА: Наш кіт, Мейсон, залишився з Віктором у Києві. Коли виходимо на зв'язок, то котик завжди приходить поспілкуватися зі мною теж. Почує мій голос і мчить до чоловіка, лягає йому на груди й вилизує обличчя. Усю турботу Віктор зараз виливає на кота, називає його "другом". 

ВІКТОР: Тільки-но з'являється вільна хвилина — додому забіжу, щоб прибрати після кота, нагодувати його і налити йому води. Він на мене чекає, розповідає мені, як проводив час без мене. Це може видатися смішним, але я дійсно розмовляю з котом, він мені щось "каже", а я йому відповідаю. 

ГАННА: Спілкування через гаджети, на жаль, не замінить присутність людини, її тепло, обійми чи горнятко кави, подане в ліжко. Віктор дуже смачно готує, а от я не люблю куховарити. Тому перші п'ять місяців у Німеччині я майже не їла. Коли вже почалася анемія, довелося звернути на це увагу. Я дуже скучила за цією його турботою.

ВІКТОР: Сумуємо за часом, який ми проводили разом. Пригадуємо, як ми відпочивали, сумуємо за тими моментами, коли нам було добре. Свого часу ми дуже любили їздити у Східницю, в нас там вже свої улюблені місця. Насолоджувались природою, горами, водичкою, співом птахів. Згадуємо усе це й мріємо, аби хоч на мить повернутись туди ще раз. У цьому знаходимо розраду.

ГАННА: Так, ми познайомились 2012 року в санаторії. Я завжди посміювалась щодо курортних романів і не вважала їх довготривалими. Але якщо це доля, то їй байдуже, де зводити людей. Я була вдовою від першого шлюбу, Віктор — розлученим. Обоє мали по двоє дітей від першого шлюбу, він — дорослих, я — малих. Якось він зустрів мене в коридорі й заговорив. Коли сказав своє ім'я, я розгубилася, бо так звали мого покійного чоловіка. Ще й по батькові таке саме. Тому спочатку я уникла спілкування, була збентежена. Але Віктор був наполегливим. В санаторії ми домовились продовжити стосунки у Києві. Часу зустрічатися у нас не було, тому одразу почали жити разом. А через кілька років одружилися офіційно. День нашого шлюбу припадає на 24 лютого.

ВІКТОР: Коли ми жили мирним життям, то були постійно разом – як звичайна сім’я. Своє життя, свої турботи. Тепер, коли ми розділились, я зрозумів, що життя не варте того, щоб сперечатись і ображатись один на одного через якісь дрібниці. 

Тепер обоє чекаємо на дзвінок, щоб почути рідний голос і дізнатись, що все добре. 

ГАННА: Так, наша дружба неабияк зміцніла. Коли у стосунках немає тілесного фактору, то там з'являється щось міцніше, як на мене. За цей час кудись зникли претензії один до одного. На перший план вийшла цінність. Ми за цей рік посварились лише зо два рази.

Мені важливо знати, що він живий, працює й доглядає кота. Для мене стосунки з Віктором на відстані — це про його витримку, про те, що він цілком сформована доросла людина, яка не очікує, коли хтось прийде і все забезпечить, а сам робить те, що може. Мабуть, те саме стосується й мене. Ми разом не тому, що самотньо чи боязко піти. А тому, що обоє обираємо підтримку одне одного. У той спосіб, який є зараз.

ВІКТОР: Намагаємось підтримувати не тільки словами. Часом щось надсилаю їм [дружині та донькам], а вони своєю чергою якось хочуть компенсувати те, що не можуть бути поряд, і надсилають мені щось. Питають, чого мені не вистачає. Але коли ти один з котом, то скільки тобі треба? 

ГАННА: Найважче — розмовляти про те, що справді хвилює. Без усіх цих ретрофлексних думок "та йому ж там гірше, ніж мені, не буду про себе". Бо так є ризик мовчати про головне. Стосунки можуть стати поверхневими, а спілкування в них нещирим. В якийсь момент я зрозуміла, що якщо Віктор хоче слухати про мої проблеми, то йому важливо в такий спосіб бути поруч й турбуватися про мене. Бо інші способи наразі недоступні.

ВІКТОР: Так, прошу, щоб вона розповідала про себе, бо теж хвилююсь — чужа країна, близьких людей не так багато, як тут. Мені важливо знати, що в неї все добре, що не хвилюється і не голодна. Тоді заспокоююсь і сплю зі спокійним серцем. 

ГАННА: Мені допомагає приборкувати тривогу психологія — я навчаюсь на гештальт-терапевта онлайн, інколи й надаю консультації. А також мистецтво. Десь з грудня я почала малювати акриловими фарбами абстракції, бо вони найкраще відображають той період життя, якому мені важко надати форму й визначеність. До того ж це дуже терапевтичне заняття, особливо для трансформації нашої української люті у щось конструктивне.

ВІКТОР: Я раджу усім закоханим вірити у краще, не скочуватись у негатив. Вірити у нашу перемогу. А з перемогою буде і наше кохання, і все інше — мрії та надії.

ГАННА: Парам, які зараз на відстані, я раджу не тільки розмовляти один з одним, а й слухати, чути. Якщо жінка у змозі вгамувати свій страх і тривогу, можна періодично зустрічатися десь на Заході України. Знаю пари, які так роблять. Але це не універсальний рецепт, бо дехто, щоразу після прощання, може травмуватися ще більше. Треба шукати прийнятний для обох вихід.

Анна та Ярослав, (Варшава — Київ)

Одружені: з 2020 року

На відстані: 11 місяців

АННА: Я не хотіла їхати за кордон, але Ярослав наполіг, щоб я вивезла нашого однорічного сина у більш безпечне місце. Тож попри мої відмови, на початку березня ми таки поїхали з дитиною до Польщі. Складно було прощатись. Була шоста ранку, сніг, я стояла, дивилась, як чоловік грається із сином на вулиці за мить до того, як ми поїхали. Сфотографувала на пам’ять той момент. 

ЯРОСЛАВ: Востаннє ми бачились у Славському. Там я посадив дружину в авто подруги, яка також їхала до Польщі. Ніхто з нас не знав, що попереду стосунки на відстані. Але на всяк випадок я прощався назавжди.

АННА: Перший місяць був найскладнішим емоційно і найдовшим, хоча я його майже не пам’ятаю. Закарбувалось тільки те, що постійно волонтерила і майже не спала, живучи в новинах. Та згодом нам пощастило. Ярослав продюсував перший благодійний міжнародний телемарафон за участі президентів, прем’єрів з різних країн, світових зірок. Транслювали марафон з Варшави, тож за місяць після розлуки ми зустрілися. Також за цей рік я кілька разів приїжджала до України, щоб побачитись із Ярославом, але без дитини.

ЯРОСЛАВ: Насправді з часом звикаєш до комунікації на відстані. Кожного дня постійно переписуємось у месенджерах, один-два рази телефонуємо, зазвичай — відеозв’язком. 

АННА: Ну і щоб Ярослав не пропустив жодних моментів з життя дитини, я надсилаю йому "тонни" фото та відео з сином постійно. Малий так звик спілкуватися з татом телефоном, що принагідно завжди бере все що під рукою, прикладає до вуха та імітує розмови з ним.

ЯРОСЛАВ: У певному сенсі мені вдвічі важче, бо переживаю ще й розставання з сином. Але я сам наполіг, щоб Анна виїхала до Польщі. Та й зараз намагаюся зробити усе, аби не ризикувати з їхнім поверненням, а вона все рветься додому.

АННА: Мені найбільше болить те, що дитина не бачить тата, не отримує його турботу та любов. Вдома у нас була дуже тепла атмосфера. Сумую за нашими неспішними сніданками разом, за тим, як Ярослав грає синові на гітарі або читає йому Пінокіо італійською. Наш дім завжди був наповнений музикою, часто грав програвач. Не вистачає всього цього. Але Ярослав вміє втішати, окреслювати оптимістичне майбутнє. 

ЯРОСЛАВ: За цей рік наші стосунки втратили звичну динаміку, що була до війни. Тепер вони потребують постійного стимулювання, потрібно повсякчас підтримувати оптимізм один в одному щодо майбутнього. Але, на щастя, нам це вдається. 

АННА: Коли зранку син прокидається, перше, що він каже: "Тато, тато". Потім стинає плечима та каже сумно: "Нема тата". Протягом дня це повторюється десятки разів. Він кладе на стіл додаткову ложку для тата, чистить зуби й показує жестами, що тато теж чистить зуби. Кажуть, що діти в такому віці легко адаптуються, нічого не розуміють. У нашому випадку це неправда. Син складно переживає розставання з татом.

На ніч замість казки або під час прогулянок я розповідаю йому про різні пригоди, які на нас чекатимуть, коли ми знову житимемо разом з татом. Також завжди прикладаю його ручку до серця і кажу: "Чуєш як серце стукає? Це тато про тебе думає".

ЯРОСЛАВ: Для мене найважче — не мати змоги допомогти коханій з сином, коли бачу, що вона вже потребує допомоги по-справжньому. Також я дуже сумую за звичайною ранковою буденністю. Хочеться як раніше: прокинутися, увімкнути музику, зробити сніданок, побачити, як всі прокидаються по черзі, пританцьовують, їдять, збираються.

АННА: Щойно поїхала, я постійно казала Ярославу, що максимум за два тижні я з дитиною повернусь додому. Тільки це розтягнулося вже майже на рік. Але зараз я намагаюсь створити атмосферу, ніби Ярослав живе з нами. Коли він востаннє був у відрядженні, залишив на балконі попільничку повну цигарок, я досі їх не викидаю, ніби й справді він просто поїхав в офіс і скоро повернеться. Ввечері ми з сином вмикаємо плейлист, який склав Ярослав. У ньому багато наших "спільних" пісень.

ЯРОСЛАВ: У нашому з Анною випадку розлуку допомагають пережити справи. Ми обоє з головою в роботі, кожен у своїй сфері. Я працюю як продюсер в Україні та Європі, намагаюся спрямувати додому якомога більше грошей у творчі індустрії. Анна — на польському суспільному мовнику робить тревел-програму про українську культуру в Європі. А ще я у вихідні будую будиночок у лісі, де ми влітку плануємо відпочивати родиною. Якщо все буде спокійно.

АННА: Жінкам та дівчатам, які зараз за кордоном я б радила приїздити в Україну хоча б на день-два. Звісно, якщо є така змога. Але навіть на відстані коханій людині можна зробити приємно. Наприклад, Ярослав інколи замовляє доставлення квітів або передає милі записки. 

ЯРОСЛАВ: У мене порада проста — більше секстингу [надсилання інтимних повідомлень чи фото. — Ред.]. А різні застосунки в цьому дусі ще дужче підтримують вогонь.

Інна та Дмитро, (Детройт — Вінниця)

Одружені: з 2016 року

Як давно не бачились: 7 місяців

ІННА: Я виїхала з України разом із донькою 1 липня 2022 року. Вирушила до Сполучних Штатів, у Детройт. Вмовили мама та сестра, вони там майже з перших днів війни й дуже хвилювались за нас. Рішення про від’їзд далось нам з чоловіком дуже важко. Але ми порадились і спільно обрали це рішення. 30 червня у мене день народження — я відсвяткувала його поруч із коханим, а 1 липня вже сіла у поїзд до Польщі.

ДМИТРО: Інна до останнього вагалася, чи варто їхати. Але я переконав її, бо так краще і для неї, і для доньки, і для мене також. Я провів її з дитиною на вокзал, обійняв, поцілував і посадив у вагон. Вже коли потяг рушив, я не стримував сліз. Але потім опанував себе, зібрався і сказав собі: "Я все витримаю заради сім’ї". Головне — тепер з ними все буде гаразд. 

ІННА: На пероні у Вінниці плакали всі, хто проводжав коханих. І я — не виняток. Як не намагалась стримати сльози, але не виходило. Відпустила Діму з обіймів і пішла плакати далі у вагоні.

ДМИТРО: Прощатись було важко. Але нам не звикати. Ми вже знаємо, що таке відносини на відстані. Ми з Інною познайомились ще 2013 року, коли я жив у Луганську й навіть не здогадувався, що вона стане моєю дружиною. 

ІННА: Познайомились випадково, в інтернеті. На той час я була одружена, тому навіть не замислювалась про щось більше, окрім спілкування онлайн. Ми просто спілкувались, без фото і чогось особистого. 

ДМИТРО: 2014 року росія захопила Луганськ, але я залишився у місті. Кілька місяців жили без світла, зв’язку та інтернету. Коли все відновили, я вагався, чи варто писати Інні знову. Але таки надіслав повідомлення, і вона відповіла. 

ІННА: Я була дуже щаслива, коли він написав. 2016 року, після того як я офіційно розлучилась з першим чоловіком, Діма приїхав до Вінниці, і ми вперше побачились. Так і зав'язалось. 

ДМИТРО: Ми певний час приїжджали одне до одного і переписувались. У 2016 році одружилися, а у 2018-му я остаточно переїхав до дружини у Вінницю.

ІННА: Коли я тільки-но прибула до США, спілкувались постійно — і писали, і телефонували. У перші дні дуже сумували. Намагались не говорити про погане, тільки про щось приємне, про мрії. Складнощів як таких не було. Ми завжди підтримуємо одне одного і ставимось з розумінням. Зараз ми спілкуємось щодня. Інколи й по декілька разів на день. Звичайно, різниця в часі вносить свої корективи, але завжди знаходимо час для розмов.

ДМИТРО: Кожного дня пишу їй, відправляю фото, побажання. Так, у нас значна різниця в часі, але я на це не зважаю. Якщо зараз, цієї миті, хочеться написати, то беру телефон і пишу. Або відправляю фото, чи картинку з приємним побажанням. Я знаю, що вона отримає це повідомлення, посміхнеться і скаже подумки: "Я тебе кохаю". 

ІННА: Щоранку Діма надсилає фото з чашкою кави й бажає доброго ранку. Приємно прокинутись, впевнитись, що все гаразд і надіслати у відповідь, хоч і віртуальні, поцілунки. Кожного разу перед сном обов'язково пишемо: "Кохаю, цілую, сумую".

ДМИТРО: Мені не вистачає наших вечірніх посиденьок за вечерею, коли ми розповідаємо, який у кого був день, що було цікавого. За вечерею ми любили все обговорити та спланувати свої дії. Буває, я телефоную Інні по відео й питаю: "Люба, а де лежить моя…" і щось вигадую, що мені начебто потрібно, що я не можу знайти. У нас відбувається такий собі "сімейний" діалог. І тоді я відчуваю, що дружина поряд, а вона — що потрібна мені. В такі миті, здається, ніякої розлуки й немає.

ІННА: Через відстань складно. Але я відчуваю, що вона тільки загартовує нас. Ми не бачились уже більш як 7 місяців, але наші стосунки стали міцнішими за цей час. У нас вона була й раніше, але тепер ніжності стало ще більше. 

ДМИТРО: Головний принцип відносин на відстані — це довіра, без неї всі спроби зберегти кохання не матимуть сенсу. Ревнощі — для слабких, хто має занадто низьку самооцінку. Я ж впевнений у собі та у своїй дружині. Не бачу перешкод, які можуть зламати нас. Ми уже пережили стільки всього, що відстань нас не лякає.

ІННА: Кожен на своєму місці чимось займається, а не просто сумує і страждає. Я зараз почала навчання — вивчаю у місцевому коледжі іноземні мови, підпрацьовую, проводжу час із донькою. Коли не займаюсь хатніми справами, практикую водіння. 

ДМИТРО: Я б дав одну пораду чоловікам. Спілкування на відстані не має відрізнятися від того, коли ви разом. Розповідайте про дрібниці, кумедні історії, говоріть про спільних знайомих. Хоча б раз на день спілкуйтеся з дружиною, а ще краще — ввечері та вранці. Говоріть їй частіше, ніж зазвичай, що кохаєте, сумуєте і чекаєте на неї. Стосунки на відстані будуються на довірі. Якщо ви далеко одне від одного, забудьте про ревнощі. Довіряйте.

ІННА: Парам, які перебувають на відстані, раджу вірити у свої почуття. Попри все, у будь-якому віці, потрібно кохати. Кохання — це як повітря, його не буває занадто багато. А особливо в період розлуки. Воно дає нам сили та бажання жити, надихає на різні божевільні вчинки. Відстань — випробування для кожної люблячої пари, але там, де є кохання, немає відстані.