RU
Історії

Історії | "Мамо, тепер я розумію, як це – коли немає хліба": Три сім’ї, що досі живуть у Харкові

20 хвилин
 - Фото
Малюнок Саші (Фото з особистого архіву героя)
31.03.2022, 10:56

Понад місяць російська армія продовжує знищувати Харків, "захищаючи його від нацистів"

О п'ятій ранку 24 лютого російська армія почала обстрілювати Харків. Під приводом захисту російськомовних росіяни почали гатити по місту, де 80% мешканців, за словами мера Ігоря Терехова, розмовляли російською.

Також була спроба прориву, яку відбила українська армія.

1 березня російська армія завдала ракетного удару по Майдану Свободи. Постраждало 6 людей, серед них – дитина. Також зруйнували будівлю Харківської облдержадміністрації. 

За даними харківської мерії, за 28 днів війни Росія зруйнувала понад 1100 об’єктів місцевої інфраструктури, з них 998 житлових будинків, 50 шкіл, низку медичних закладів, зокрема пологові будинки. 

Люди намагаються евакуюватися зеленими коридорами, додатковими потягами або своїм транспортом. Проте є і ті, хто не в змозі виїхати або принципово залишаються в місті. 

LIGA.Life поговорила з трьома харківськими родинами про те, як змінилася поведінка та емоційний стан дітей, чи мають вони доступ до необхідних медичних препаратів та повноцінного харчування. 

Олександра Петренко, 7 років

"Мамо, я назбирала трішки грошей, мені бабуся та дідусь давали. Я готова їх віддати, щоб побачити тата. Щоб він повернувся та прийшов до мене", – каже Саша, сидячи у підвалі одного з харківських будинків.

За стінами гримить. Знову обстріли. Третій тиждень 7-річна Саша ночує у підвалі з мамою, бабусею, дідусем та іншими сусідами. Її тато – військовозобов’язаний. Востаннє вони бачилися 24 лютого – в день початку війни.

Того ранку родина Петренків, як і вся Україна, прокинулися від вибухів. О п'ятій ранку тато Саші сказав: "Напевно, почалось". Вони готувалися до можливої війни: зібрали тривожну валізку з документами, прорахували можливі сценарії виїзду з міста та пояснили все доньці. Проте до кінця до війни підготуватися неможливо.

Донька прокинулася від вибухів. В очах було багато страху. Тіло трусилось. Я почала її обіймати, заспокоювати, а сама вирішила зателефонувати своїм батькам.

Дідусь та бабуся Саші живуть в іншому районі Харкова. Там також лунали вибухи. Чоловіка мали мобілізувати у першій хвилі, тому Ірина не хотіла залишатись із донькою наодинці. Родина вирішила об’єднатись, бо "в купі війну переживати легше". 

Трамваї не працювали. Довелося їхати маршруткою. Вона була вщерть забита людьми. Саша мовчала весь шлях. Ірина постійно з нею говорила, щоб заспокоїти: "Не хвилюйся, я поруч! Ми їдемо, все буде добре". Люди поруч також почали підбадьорювати дівчинку. Проте вона замкнулась у собі.

Вдома Ірина вирішила розговорити доньку. Вона боялась, що ранкові вибухи стануть для Саші внутрішньою травмою.

– Що ти відчуваєш? Що переживаєш? Розкажи.

– Мамо, мені дуже страшно. Ці літаки, ракети...

"З 24 лютого вона завжди зі мною. Ходить хвостиком. Боїться бути на самоті. Я приділяю їй більше уваги, обіймаю. Проте щойно починаються вибухи, вона швидко збирається і кличе всіх у підвал. Це єдине місце, де вона почувається у безпеці", – розповідає Ірина.

Алергія на пил

Першу ніч родина провела в підвалі. Це доглянуте тепле місце зі світлом та без сирості. 

"Там було комфортно. Ми принесли розкладачку, знесли ковдри. Перші дні Саші було складно заснути. Вона боялася вибухів, які лунали неподалік. У такі моменти я її обіймала. Проте зараз вона звикла. Спить добре. Напевно, організм дуже втомився, тому не має сил так болісно реагувати на небезпеку", – припускає Ірина.

У підвал спустились інші сусіди. Були діти, домашні улюбленці. Згодом люди поступово почали виїжджати з міста. Врешті залишилося три сім’ї. Місця усім вистачало.

Три тижні родина ночувала у підвалі.

Через пил у Саші почалась алергія. Перед війною вона встигла пропити курс пігулок. Практично місяць алергічна реакція не нагадувала про себе.

Зараз похід в підвал супроводжується сильним кашлем, який зникає лише на свіжому повітрі. Його у підвалі немає.

"У квартирі кашель зникає, тому ми вирішили – ночувати вдома. Останнім часом в нас більш-менш тихо, тому облаштували собі сховище вдома – відсунули диван якомога далі від вікна", – розповідає Ірина.

Брак ліків

У Саші немає потреби у ліках. Проте дорослі все одно вирішили запастися препаратами першої необхідності. Найближча відкрита аптека розташована за 30 хвилин ходу від дому – у районі, де активні обстріли.

"Йду в аптеку, а повз мене летить снаряд. Більше бажання вийти в аптеку не виникало", – розповідає Ірина.

Проте без ліків родина не залишається. Їм допомагає християнська церква, куди ходить Ірина. Вони привозять їжу та ліки. 

На список необхідних препаратів волонтер відповів: "Не обіцяю, що саме ці препарати будуть. В аптеці з цим складно – багатьох ліків просто немає". 

Їжа для сміливих

У перші дні війни родина користувалась запасами – тушкованка, консерви, сухарики, горішки. Потім привозили гуманітарну допомогу – хліб, крупи, вода та печиво. Проте цього замало. Доводиться ходити на базар. Він працює за 30 хвилин пішки від дому, в більш-менш спокійному районі. Там родина купує яйця, м’ясо, ковбасу.

Утім, такі походи рідкісні. Адже перш ніж вийти з дому, потрібно набратися сміливості, каже Ірина.

Саша не капризує. Їсть все, не просить того, чого немає. Проте помітно, що їй хочеться смаколиків.

"Сусід пригостив її чипсами. Вона з таким задоволенням їх їла. Проте частину випадково розсипала. Вони змішалися з землею на підлозі. Я зібрала і викинула. Бачу, що вона засмутилася. Пообіцяла, що в магазині обов’язково куплю їй чипси", – розповідає мама дівчинки.

Вода за розкладом

Через сильні обстріли частина Харкова на шість діб залишилася знеструмленою. Згодом вимкнули гарячу воду, а через пошкодження помпової станції – холодну.

"Зараз воду дають за графіком. Саме він регулює наш розпорядок дня: прокидаємося трішки раніше 06:00, підіймаємося з підвалу у квартиру, готуємо їсти та миємось. О восьмій воду вимикають, і зазвичай починаються обстріли. Одразу спускаємося у підвал", – розповідає Ірина.

Буває, води немає тільки на четвертому-п'ятому поверхах, де живе родина. Тоді Ірина та її батько спускаються у підвал, де є водопостачання. Набирають бутлі води, щоб приготувати їжу.

Питну воду привозять в бутлях як гуманітарну допомогу, але до цього Ірина кип’ятила воду з-під крана і родина пила її. Газ та опалення в місті є, тому і у квартирі, і в підвалі тепло.

Немає інтернету – не буде навчання

Інтернету та зв’язку в цій частині Харкова немає. Мережу можна зловити лише біля під’їзду. Щоправда, працюють лише месенджери, в Google зайти не можна. Зв’язок ловить виключно біля вікна.

Все це ускладнює навчання. Саша вчиться у першому класі. Вчителька надіслала сайт для онлайн-уроків. Проте через відсутність інтернету дівчинка не може долучитись. Однак Саша не залишається без навчання. На період війни мама стала її вчителькою.

"У нас є книга для читання по складах. Тому вчимося швидше та краще читати. Повторюємо алфавіт. Щоб натренувати руку, пишемо з нею букви та слова. У школі їх навчили рахувати до 10. Ми продовжуємо далі – до 100", – розповідає Ірина.

Коли на шість діб вимкнули світло, навчання перейшло в ігровий процес. Саша з мамою грали в "Йшла собака роялем", де потрібно називати цифру, рахувати і відбивати оплесками. Ірина називала цифру 100, а Саша рахувала.

До війни дівчинка не любила грати в "Слова", де потрібно назвати слово на останню букву попереднього. Їй було важко зорієнтуватися в літерах. Проте без світла ця гра стала цікавою. Спочатку мама каже слово, а Саша розбирає його на окремі літери, а потім навпаки.

Мультики стали розкішшю. Проте нещодавно сусіду вдалось завантажити "Шрека". Для Саші – величезна радість.

"Весь підвал дивився мультфільм. Здається, навіть вдалось забути про війну. Настільки було добре!" – пригадує Ірина.

У вільний час вони малюють, наприклад, на стінах підвалу. Знайшли крейду, сусідка дала маркер. Так на стінах з’явився яскравий світ з уяви дівчинки. Там не було вибухів, зброї та солдатів – лише квіти, будинок, дівчата, які бігають, та єдиноріг.

Новий сенс казок

"Мамо, тепер я розумію, як це – коли немає хліба", – каже Саша, прослухавши казки про Курочку Рябу та Колобка, де героям нічого було їсти. 

"Раніше вона не розуміла, як це – немає їжі. Проте війна зробила її більш розважливою, розумнішою, співчутливою. Знайомі казки набули нового сенсу", – розповідає Ірина.

Попри це, страх та тривога не зникають. Втома від війни не оминає дітей. Їм, як і дорослим, хочеться додому і настання миру. Саша навіть присвятила цьому окремий малюнок, підписавши: "Хай буде мир!".

Родина Петренко не хоче залишати місто. Адже це їхня домівка. Їм неодмінно захочеться повернутися додому, щойно вони переїдуть в іншу область чи країну.

"У нас на районі більш-менш тихо зараз. Не бачу сенсу виїжджати. В Україні зараз немає 100% безпечного місця. Стріляють в кожній області. Але в рідних стінах з рідними людьми це переживати легше!"

Дмитро Данилюк, 4,5 роки

Дмитрик вирішив підійти до котиків, які лежали на підвіконні. За вікном пролунав вибух. Він зупинився, повернувся до мами з наляканими очима:

– Що сталося, зайчику?

– Бубух! Страшно!

– Якщо страшно, треба відійти якомога далі від вікна. Це небезпечно.

Подібна ситуація повторилася ввечері, проте до вікна хотіла підійти Ольга – мама хлопчика. Хлопчик зупинив її: "Мамо, відійди. Бубух! Небезпечно".

24 лютого він вперше почув "бубух!". Родина хлопчика живе у будинку з товстими стінами, які забезпечують хорошу шумоізоляцію. Перші ранкові вибухи вони не почули. Про початок війни дізналися від друзів та родичів: "Олю, там війна. Стріляють!" 

Вдома всі мирно спали, а за вікнами лунали вибухи. Люди вишикувались у черги в магазин, аптеки та біля банкоматів. 

"У мене був дивний стан – незрозуміло, що відбувається. Родичі та друзі телефонують: "Треба бігти, їхати!" Але в мене досі не виникло бажання зібрати речі, Діму, дві кішки та собаку і поїхати з Харкова", – розповідає Ольга.

Пригнічене бомбосховище

Ольга не пояснювала Дмитрику, що таке "війна" чи "вибухи". Сказала головне: вдома небезпечно, потрібно спуститися в підвал. Хлопчик з розумінням до цього поставився. Не плакав, не капризував.

У підвалі дізнались, що потрібно принести ковдру, стільчик, воду, бутерброди. Зібрали необхідні речі і спустилися у підвал ввечері, коли вибухи почастішали.

У сховищі було багато дітей. Батьки зробили окреме приміщення для малечі. Знесли матраци, ковдри, зробили місця для сну. Діма спокійно грався та спілкувався з дітьми.

"Щойно малечу почали вкладати спати, зрозуміла, що хочу додому. Не хочу більше боятися. Зібрала Дмитрика і пішла додому. Спали одягнені на застелених ліжках, але ми були вдома. Для мене це було важливо", – розповідає Ольга.

Наступного дня мама з сином знову спустилися у підвал. Без речей. Ольга за фахом психолог, тому коли побачила паніку в очах людей, їй захотілось допомогти. Поки Дмитрик грався, Ольга говорила з сусідами та заспокоювала їх. Так вони провели дві-три години.

"З підвалу Дмитрик повернувся пригнічений. Йому ніби стало психологічно важче. Наступного дня він захворів. Температура піднялась до 38,8, а з нею – рівень ацетону. На цьому наші подорожі в підвал закінчились. Довелось облаштовувати сховище вдома – у коридорі за правилом двох стін".

Базові ліки були в домашній аптечці. Не вистачало лише засобів для лікування горла. Довелось вигадувати в домашніх умовах. Через високий рівень ацетону також змінився раціон. 

"Це був четвертий-п'ятий день війни. У магазинах – порожні полички. Придбати нічого не можна. Довелось давати те, що є – сухарики та печиво "Марія", – пригадує Ольга.

Лікаря не викликали, але на зв’язку були педіатр та сімейний лікар. Вони консультували онлайн.

Їжа від волонтерів

"Не маю звички купувати продукти з запасом. На початку війни був базовий набір – картопля, капуста, рис, крупи. З часом він закінчився. Найближчий магазин – за 30-40 хвилин ходу від дому. Під обстріли дитину не хотілось брати. Залишати вдома також було небезпечно. Мені порадили звернутися до волонтерів по допомогу", – розповідає Ольга.

Жінка залишила заявку. Волонтери привезли їй гуманітарну допомогу – крупи, картоплю, моркву та цибулю. Також був окремий пакет для дитини – дитяче харчування, серветки, олівці та розмальовка. Цих запасів вистачало на два тижні.

"Війна дуже згуртувала людей. У нашому будинку живе дівчинка, яка працює касиром в АТБ. Ми писали їй список необхідних товарів, давали гроші, а вона відкладала товари "спеціально для Дмитрика", – додає Ольга.

Хлопчик не їсть багатьох продуктів. Його фаворити – картопля, макарони, рис, манна каша, сметана та нагетси (куряче філе в паніруванні). Щоб їх зробити, Ольга сушила хліб, а потім подрібнювала сухарі у кавомолці. 

Також вона навчилася готувати сметану в домашніх умовах. Для цього довелось заморозити молоко з запасом та використати закваску.

"Проте без трагедії не обійшлось. В магазинах не продавали улюблені сосиски Діми. Та волонтери балують малечу. Не тільки приносять цукерки та печиво, але й сосиски знайшли", – розповідає Ольга.

Шість діб без води

Перебої з водою та електрикою – звична справа для міста, де активні бойові дії. Проте Харків настільки великий, що допоки в одних немає води, в інших – світла.

"У нас шість діб не було води. Питну воду набирали з джерела. Буває, сусіди йдуть за водою, запропонують і нам набрати. За технічною водою ходили в приватний сектор. Проте дорогою зустріли чоловіка, який сказав, що в нього є вода, і він може набрати. Всі допомагають, як можуть", – ділиться досвідом Ольга.

З електроенергією також були проблеми. Вперше вимкнули на півтори доби. Волонтери розповіли, що поруч є автомийка з генератором. Ходили туди заряджати телефон. 

Не вистачає спілкування

Нові реалії змінили розпорядок дня Дмитрика. Він почав пізніше лягати спати, відповідно – пізніше прокидатися. За день не вдається вичерпати всю енергію. Тому о 23:00-00:00 його практично неможливо вкласти. 

"Спить по-різному: колись гірше, колись краще. Але тішить, що під час сильних обстрілів він мирно спить", – каже Ольга. 

Вдень хлопчик дивиться мультики, грається, танцює. Ольга максимально намагається відволікти сина. 

"Ми дивимося відеоуроки з математики. Йому подобаються цифри. Літери також знає. Заохочувала його до читання. Проте він відмовляється, а я на нього не тисну", – розповідає Ольга.

Найбільше сину не вистачає спілкування. До війни Дмитрик не ходив у дитсадок, але відвідував єврейську спільноту. Там в нього багато друзів-однолітків, з якими він грав в настільний теніс. 

"Зараз він часто просить поїхати туди, але я пояснюю, що треба потерпіти, що поїдемо потім. Він розуміє. За можливості з задоволенням грається з 10-річною сусідкою".

Від істерики до прийняття

На третій день війни Дмитрик ніби затиснув усі свої почуття. Потім від дрібнички розплакався. У результаті все це переросло в істерику. 

"Він довго плакав, а я зрозуміла, що це виходять затиснуті емоції, які він тримав у собі. Після цього ми поговорили. Він зізнався, що боїться. Пояснила, що поки мама поруч, йому нічого не загрожує", – розповідає Ольга.

Після цієї розмови істерика не поверталась. Ольга взяла собі за мету – оберігати сина від психоемоційної травми через війну. Наприклад, щоб вдома було не чутно вибухів – вона вмикає сину мультфільми. 

Через два тижні вони вперше вийшли на вулицю. В місті було більш-менш спокійно, тому вирішили подихати свіжим повітрям та сходити в магазин.

"Ми одразу проговорили правила. Оскільки на вулиці небезпечно, він має йти поруч зі мною та тримати мене за руку", – розповідає мама хлопчика.

Дорогою додому родина почула два сильних вибухи. Дмитрик подивився на маму великими від страху очима. Ольга одразу заспокоїла: "Діма, спокійно, все добре. Якщо мама поруч, то все буде добре. Давай пришвидшимось". Вдома хлопчик остаточно заспокоївся.

З часом він звик до вибухів. Ольга помітила це під час прогулянки. В цей день вдома не було світла. У сусідньому районі почались обстріли.

– Мамо, мамо, пішли швидше додому!

– Навіщо? – Ольга думала, що син злякався.

– Мамо, мультики включили!

Ольга не зрозуміла, про що йдеться, поки не побачила, що у вікнах з’явилось світло. Стрілянина його не хвилювала. Адже вдома на нього чекають мультики.

"Припускаю, що він віддзеркалює мою поведінку. Наразі в мене повне прийняття ситуації. У нього також".

За останній місяць Ольга помітила, як син подорослішав – став більш серйозним, чуйним та відповідальним. Турбується про маму та своїх домашніх улюбленців.

– Мамо, Нюся (кішка) плаче.

– Чому плаче?

– Вона їсти хоче. Давай нагодуємо!

Перед сном Нюся та Річик (собака) мають лежати поруч. Мама також лягає поруч, обіймає та цілує. Так йому спокійніше та легше заснути.

"Якщо бачу, що його щось тривожить чи лякає, ми розмовляємо. Я розпитую, що саме налякало. Так він зізнався, що вдома не боїться вибухів. Коли я запитала його, чи він хоче, щоб я йому розповіла про війну, він відповів: "Не треба".

На початку війни Ольга часто чула від друзів та рідних заклики евакуюватись у більш безпечне місце. Зокрема до себе запрошувала рідна сестра, яка живе за кордоном.

Проте за словами Ольги, в неї ні разу не виникало бажання зібрати сумки та поїхати з дому. Вона розуміє складність дороги та відповідальність не тільки за Дмитрика, але й за тварин.

"У мене принципова позиція: якщо евакуюємось, то всі разом. Тварин ніхто не залишить в Харкові. Це значно ускладнює виїзд. Проте поки що в мене немає внутрішньої готовності залишити місто".

Денис, 12 років

24 лютого Харків прокинувся через вибухи. Уже за кілька годин місто "стояло" через великі затори, а 12-річний Денис залишився з мамою вдома. Попри те, що телефон Марії розривався від пропозицій: "Збирайтеся, ми вас вивеземо", вони не погодилися. Лише попросили друзів допомогти вивезти старших дітей – 21-річного сина з діагнозом РАС, 17-річну прийомну доньку з порушенням зору та неврологічними порушеннями.

Марія Чупініна та Денис (прізвище прийомної дитини не називають за українським законодавством) познайомилися, коли йому було 8 місяців. Жінка з дитинства бігала до найближчого дитячого будинку та допомагала медсестрам з малечею з рідкісними захворюваннями, патологіями, паліативом. Тому коли побачила Дениса, її не налякали дев'ять важких діагнозів хлопчика. Вона мріяла його всиновити. Не відштовхнуло те, що хлопчик був лежачим і не мав сил навіть кричати.

"Від нього усі відмовлялися. А для мене він став з перших секунд рідненьким, – згадує Марія. – Нам сказали, що він точно не буде ходити, не буде розвиватися, адже у нього була Spina bifida (вада розвитку хребта, часто поєднується з грижею оболонок, що вип′ячуються через дефект кістки. – Ред.) та гідроцефалія. Крім того, був геморой – на 4 см вивалилася пряма кішка.

Пам'ятаю, що запитали: "А ви не боїтеся його поховати?" І я тоді розуміла: "Скільки б він не жив, я буду поруч".

Так розпочалася битва за життя Дениса. Постійні огляди, контроль аналізів, операції. Усе було структуровано та за планом, але у 2022 році звичний для їхньої родини графік зламала війна.

У перший день війни, як і більшість українців, вони вперше спустилися в укриття. Домашнє – двокімнатний земляний "поверх" під гаражем. Разом з онкохворими сусідами Денис та Марія змогли посидіти в цьому приміщенні близько чотирьох годин. Попри термоси з гарячим чаєм, спальники, люди замерзли.

Наступної ночі вирішили пересидіти обстріли у бомбосховищі навчального закладу, де у шостому класі навчається Денис. На той момент там було близько 160 людей – співробітники з родинами, учні з батьками та люди з найближчих будинків. Попри те, що бомбосховище радянського зразка, де великі та міцні стіни, залізні двері, кімнати різні, їдальня працювала, і там завжди прибирали і було чисто, це все одно не ті умови, за яких можна щодві години змінювати катетер Денису.

"Наші знайомі виїхали з паліативними дітьми до Львова, де їх зустріли польські волонтери в спецвагонах, розвезли їх у різні міста Польщі. Але до Львова ще треба доїхати. Там було 9 родин, і все одно на зупинках до них підсаджували ще людей. Для нас це був би стрес. Для зміни катетеру Дениса треба роздягнути нижче пояса, догола. Обробити, покласти, дістати катетер стерильно, обробити руки не просто антисептиком, а спочатку водою з милом. Це дуже складно в польових умовах. Не тому, що ми "особливі, везіть нас тільки в таких умовах". Ні. Якщо занести інфекцію, це серйозно вплине на нирки, буде небезпечно для нас", – пояснює Марія.

Тому вирішили залишатися в Харкові, тим більше що лікарі, які впродовж останніх років консультували хлопчика, продовжували працювати.

"Я була впевнена: якщо щось трапиться, тут ми зможемо швидко відреагувати та врятувати дитину. Знаємо, куди їхати та до кого звертатися. В полях – навряд чи", – каже Марія.

Вдома безпечно, але немає умов

Місяць боїв за Харків. Жодна лабораторія не працює, а Денисові потрібно постійно здавати аналізи, щоб відстежувати його стан.

"Щодва тижні ми здаємо кров з вени, загальний аналіз сечі та бакпосів. Якщо підозрюємо, що є інфікування, то аналіз сечі – щотри дні. У перші дні повномасштабного загострення були вимушені добиратися до дорослої лікарні пішки близько 7 км, бо транспорт не працював, а своєї машини не було. А у дитячих – не працювали лабораторії. От на цьому тижні вперше за місяць здали необхідні аналізи", – каже Марія.

Щоправда, відсутність лабораторій, що працюють, виявилася не такою і проблемою у порівнянні з нестачею медикаментів. У Марії не було можливості купити необхідні розхідники для катетерування для дитини, бо у місті їх не залишилося.

"Я розуміла: щодня використовую шість катетерів, а всього в пачці у мене 100 штук.

І найімовірніше, треба не лише економити, але й починати шукати антисептики, якими можна буде заливати ці катетери та стерилізувати їх.

Зараз вдалося закупити кілька коробок катетерів, а це близько 500 штук, одночасно заплатила понад 8000 грн. Ми викупили уросептики, необхідні Денисові; препарати, які дозволяють утримувати сечу в сечовому міхурі; гель для місцевої анестезії. Є у нас вже антибіотики, які треба для стабілізації стану Дениса. Тепер можу видихнути, бо розумію: навіть якщо щось трапиться і треба буде бігти в лікарню, то маю все необхідне – від розхідників до медикаментів. І є чим рятувати дитину", – згадує Марія. 

Крім того, дитині необхідно проходити постійну фізіотерапію, від якої зараз також вимушені були відмовитися, через неможливість проводити процедури.

Їжа є, були проблеми з водою

Каші та м'ясо – звичайне меню Дениса. Тому проблем з продуктами в родині не було. Запаси зробили своєчасно – увечері напередодні вибухів 24 лютого. А потім поповнили запаси в перші дні атак – про всяк випадок. Кажуть, досі вистачає.

Проте у Харкові вимикали водопостачання, тож воду мусили набирати та приносити з бомбосховища, бо в школі були фільтри. Зараз проблем з водою не мають, каже Марія.

Співчуває та заспокоює, сумує за прогулянками

У перші дні дитина була у стресі, бо не розуміла, що відбувається. Зараз Денис уже не боїться вибухів і не лякається літаків, а головне – відрізняє, коли звідки стріляє та за звуком розуміє, що саме "бахкає".

Він, каже Марія, з розумінням ставиться до того, що відбувається. Хлопчик дивиться новини і радіє позитивним звісткам – кількості втраченої техніки у окупантів, новим перемогам української армії, дуже співчуває, коли чує про смерті дітей.

Ми намагаємося не спілкуватися на тему смерті та війни постійно. Він все розуміє.  Як я заплачу від новин, приносить серветку чи обіймає, намагається заспокоїти, – каже Марія.

Найбільше Денисові не вистачає прогулянок містом та спілкування з однолітками, бо дітей не залишилося у дворі. Поки Харків обстрілювали, мусив бути вдома, тепер нарешті виходить на вулицю. А ще любить спілкуватися із братом та сестричкою, які зараз в Ужгороді.

"Вони зараз волонтерять. У них там є гастрономічний батальйон – для бійців та тероборони готують бутерброди. Син там допомагає. А донька  – адміністратор у місцевому притулку ("шелтер"). Робить каву, зустрічає гостей, спілкується з усіма, видає талони на харчування, підтримує. Денис зараз також почав виходити на вулицю і в роботі зі мною – щось принести, порахувати, покласти, сортувати. Йому важко ходити, тому швидко втомлюється. Але намагається бути корисним", – каже Марія. 

Марія та Денис, попри війну, продовжують волонтерити. У 2018 році Марія та ще четверо співзасновників створили громадську організацію "Добротак" для допомоги дітям з паліативними діагнозами і опікувалися хоспісом на базі місцевої лікарні №5. Зараз організація розширилася до 50 харків’ян – серед яких вчителі, лікарі, юристи. Загалом за час повномасштабного вторгнення вони вже передали допомогу на понад 1,5 млн грн медзакладам, бомбосховищам, військовим частинам, батальйонам тероборони. 

"Ми забезпечуємо медикаментами, гарячою їжею, харчами, екіпіровкою та за запитом знаходимо те, що їм необхідно. Крім того, під нашим опікунством залишилися родини, в яких є люди з інвалідністю. Робимо адресне доставлення – памперсів, препаратів, ходунків тощо в такі родини", – пояснює Марія. 

Щоправда, крім звичайного волонтерства, до якого залучені усі діти та дорослі цієї родини, Марія бере участь в евакуації.

"Є термін "діти без батьківського піклування" – це діти, в яких ще не визначено статус, їх не можна всиновити чи вивезти за кордон. Якщо зараз питання евакуації таких дітей буде вирішено на державному рівні, то є пропозиція із Франції – створити глобальний проєкт: евакуювати дітей молодшого віку – від місяця до року – з інвалідністю, вродженими вадами розвитку та з орфанними захворюваннями. Я б мріяла взяти цих дітей під опіку та евакуювати їх в безпечне місце, а там створити центр з реабілітації нашої української малечі", – каже Марія. 

"Мамо, тепер я розумію, як це – коли немає хліба": Три сім’ї, що досі живуть у Харкові
Ольга Модіна
журналістка LIGA.Life, спеціалізація - спорт і кіно
"Мамо, тепер я розумію, як це – коли немає хліба": Три сім’ї, що досі живуть у Харкові
Альона Низовець
журналістка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини