Оточені висотками. Як живуть мешканці приватного сектору біля метро "Славутич"

Лівий берег Києва, станція метро "Славутич", вихід праворуч. Перед нами – колони багатоповерхівок. Це житлові комплекси "Зарічний" та "Славутич", будівництво яких розпочалось ще 9 років тому. Частина будинків уже введена в експлуатацію, тут кипить міське життя – відчиняються кавʼярні, магазини, у дворі припарковані сотні авто. 

Той, хто мешкає тут, знає – за багатоповерхівками прихований абсолютно інший світ,  контрастний та непричесаний. Сотні приватних будинків розташовані практично впритул до висоток, вони живуть своїм, не таким яскравим життям. Це – залишки селища Осокорки, яке раніше простягалось майже на весь житловий масив Позняки. Ще за часів Союзу частину приватних помешкань знесли задля будівництва розвʼязки та Південного мосту, частина — вціліла й залишилась. Тепер ці мешканці вимушені пручатись стрімкій урбанізації. 

Кореспондент LIGA.Life поспілкувався з мешканцями приватного сектора поблизу станції "Славутич", розпитав їх про переваги й недоліки життя поруч із 30-поверхівками, а також попросив розповісти, що їх досі тут тримає. Далі – пряма мова героїв.

Сергій Юшко, 49 років

Мешкає тут з народження

Цей приватний будинок дістався мені у спадок – побудувала його моя бабуся у 1952 році. Дім пережив дві повені, але вистояв. Вистояв також, коли тут усе зносили заради будівництва метро та розвʼязки. Вистояв і коли зводили ЖК "Славутич".

Ця територія раніше була великим селищем – траси не було, був суцільний приватний сектор. Тут були луки, де випасались корови, коні. Було багато озер, сюди приїздили на відпочинок та полювання. Поруч з моїм будинком, одразу за парканом, була школа, я там навчався, але її демонтували ще до незалежності.

У 1980-х тут розпочалися підготовчі роботи до будівництва моста і розвʼязки, приватні будинки почали зносити, натомість людям давали квартири. Мій теж хотіли знести – будинок та майно оцінили в 11 тисяч радянських карбованців, це були великі гроші. Однак демонтувати не стали, бо виявилось, що ділянка розвʼязці не заважає. 

Живу в цьому будинку з народження – зараз тут мешкаю зі своєю дружиною. Але наразі вона за кордоном, виїхала тимчасово через постійні обстріли. 

ЖК "Славутич" почали будувати у 2014 році, з часом будівельні роботи дійшли й до мене – одну багатоповерхівку влупили буквально впритул до моєї ділянки. Сказати, що це заважало, – нічого не сказати. Будівельні роботи велись цілодобово – гуркіт вдень і вночі, пилюка, будівельне сміття всюди. Неодноразово на дах моєї хати падали згустки бетону, цегла – будівельники кілька разів замінювали шифер. Добре, що на голову не впало. 

Багатоповерхівку від моєї ділянки відмежували великою стіною – коли її будували, довелось знести невелику повітку на моєму подвірʼї. Я домовився із забудовником і підписав договір, що повітку відбудують – своє слово вони дотримали.

Ще на початку 2000-х один девелопер (ТОВ "Академ-Клуб". – Ред.) хотів забудувати всю територію приватного сектору, не тільки біля метро. Однак на заваді стали мешканці – не всі хотіли продавати ділянку і з'їжджати звідси. Хтось, може, був і не проти, але розумів, що сенсу нуль (продавати ділянку, — Ред.), бо на заміну пропонують копійки.

Забудовник "Славутича", до речі, теж пропонував мені продати ділянку, натякав. Мовляв, я можу віддати землю й отримати двокімнатну квартиру у будь-якому будинку. Я не погодився – як я потягну квартиру без ремонту на одну пенсію? Я сказав, що мені квартира не потрібна, – краще дайте мені будинок, де я матиму такі ж самі умови, як тут. На цьому все закінчилось.

Не хочу полишати цей дім, бо на це є свої причини. Вже близько 15 років я страждаю на розсіяний склероз – складне захворювання, яке дуже по-різному у всіх проявляється. У мене, наприклад, практично паралізована ліва половина тіла. Я більше ніж рік був лежачим. І якби не фізична активність, якби я не міг рухатись навколо хати, я б уже коні дав або їздив би на інвалідному візку. 

У мене тут сад, кури, невеличке господарство, біля дому завжди є що робити. Через інвалідність я практично не покидаю межі ділянки, далеко ходити не можу – лише прогулююсь подвірʼям.

З комунікацій маємо лише світло, інші зручності створювали самі: воду беремо зі свердловин, але використовуємо тільки для господарських потреб — після забудови території якість води суттєво погіршилась, тепер її пити заборонено. Причина може бути у тому, що фундамент під багатоповерхівкою вплинув на підземні води. Туалет є на вулиці, є і в будинку, гаряча вода теж є. Газ привозимо, тут ні в кого немає газу. 

Одного разу я навіть чув, як хтось з квартири вигукнув: "Ого, а що це за халупи тут?". Дружина моя вже більше звикла до цього, каже – нехай дивляться.

Буває, на мою територію кидають недопалки, пусті пляшки – та, як мені сказали охоронці комплексу, це роблять не мешканці, а будівельні бригади, що займаються ремонтом квартир. 

Ця частина ЖК уже збудована, тож шуму менше, я уже звик до такого "сусіда". Моя думка – перед тим, як будувати тут багатоповерхівки, забудовники та влада мали б поговорити з усіма мешканцями приватного сектору. Хочуть вони тут таких сусідів, чи ні. Хоча б з тими, які впритул до будівництва. Знайти компроміс, запропонувати альтернативні умови.

З іншого боку, я вважаю, що приватні сектори у місті теж мають бути, таку територію треба залишати, бо це свого роду зелена зона. Треба створювати для їхніх мешканців відповідні умови – провести комунікації, покращити дороги, й тоді люди житимуть. 

Це місце – щось моє, рідне, тут я народився, тут померла моя мати, батько. Мене з цим місцем багато повʼязує. Але я розумію, що все одно ми тут надовго не залишимось. Якби не повномасштабна війна, яка трохи пригальмувала ці процеси, – будівництво б розширювали й нас давно вже прогнали б. Бо ця земля – це ласий шматок, і тут ще не одну "свічку" можна втулити.  

Олексій Палій, 47 років

Мешкає з народження

Я живу у цьому будинку з 1975 року, тут народились мої батьки, мої бабусі та прабабусі. Тож фактично я корінний житель цієї місцевості, абориген. Раніше тут не було ні багатоповерхівок, ні метро – було велике селище Осокорки. Старші називали його "раєм", тому що все місто зʼїжджалось сюди відпочивати – люди купались, катались на човнах, тут була неймовірна природа. 

Коли побудували розвʼязку та метро, територія почала комерціалізуватись. Про будівництво багатоповерхівок заговорили ще в 90-х. На початку 2000-х вже почалась перша "двіжуха": зʼявився так званий "Академ-Клуб", який хотів забудувати весь півострів – землю взяли в оренду на 25 років. А його представники намагались "домовитись" з усіма мешканцями, щоб придбати ділянки. Гроші, як кажуть, були російськими. Через кризу 2008 року ця компанія пішла звідси, так і нічого не побудувавши. 

Перший ЖК "Зарічний" почав будуватись у 2014 році. Його побудували на пустирі – цю територію "зачистили" для розвʼязки, але вона пустувала. Щоб розширити комплекс, забудовник викупив ще декілька ділянок – серед них були й мої сусіди. Пропонували мені, але я відмовився. 

Відмовився не тільки тому, що з цим місцем повʼязане усе моє життя. А й тому, що нас буквально хотіли надурити, – нам пропонували якісь копійки, щоб потім на нас заробити. Люди у здоровому глузді розуміють, що ця ділянка коштує значно більше, ніж одна квартира. Віддати свій шматок землі посеред Києва поблизу метро, змінити на квартиру бозна-де, сидіти у чотирьох стінах в той час, коли на мені хтось заробляє мільйони, – така ідея мені не подобається. Якщо ділянку й продавати, то виграти з цього мають усі.

Практично щороку приходять домовлятись про землю. Найбільш нахабною була пропозиція, коли нас почали шкодувати, мовляв, як у вас тут брудно, шумно, нам вас так шкода, давайте ми викупимо ділянку і дамо вам квартиру, попіклуємось про вас. 

Дійсно, коли комплекс будувався, то тут був повний безлад, який ускладнював життя, – все запарковано технікою, шум, постійно щось стукає. Тоді навіть думки виїхати виникали. Але будівництво завершилось, і стало спокійніше. 

Життя тут має свої переваги й свої недоліки. Серед переваг, звісно, – відкритий простір, природа. У часи локдауну, коли усі сиділи по квартирах, я міг спокійно з сімʼєю вийти на подвірʼя, влаштувати пікнік і не порушувати жоден закон. До мене приїжджали десятки друзів і ми відпочивали на вулиці. А люди з багатоповерхівок дивились у вікна і заздрили. 

Приватний будинок мотивує тебе щось робити – покосити траву, доглянути сад, щось відремонтувати. Не буває такого, що ти у вихідні купив піцу з пивом, й дивишся телевізор. Ти прокинувся, поснідав і потім тільки ввечері повертаєшся додому. Мені подобається таке життя. Коли ти господар чогось свого, то це як бізнес. І якщо нічого не робити, бізнес може занепасти.

Найбільший з недоліків – сміття. Тут воно майже скрізь. Я коли іду в магазин, беру додатковий пакет і збираю дорогою усе сміття – не хочу, щоб мені було соромно за мій район.

Заважають ще численні авто і хаотичне паркування – оскільки мій будинок близько до ЖК, мешканці паркуються під моїм парканом. Інколи я не можу виїхати чи заїхати у подвірʼя – усе запарковано. Я навіть повісив на воротах табличку з проханням не паркуватись, але здається, деякі люди не вміють читати. 

На жаль, за усі 30 років незалежності нам так і не дали газу. З цивілізованих благ – тільки світло. Все інше ми облаштували своїми руками. Хтось розповідав, що у 1975-му сюди за документами провели газ, але гроші вкрали. Тобто формально газ є, але фактично його немає. А зараз ніхто не хоче вкладати у це гроші, бо усі розуміють, що ми можемо потрапити під знесення. Таке враження, що місту на нас байдуже, і воно навмисне створює умови, щоб наші будинки демонтували. 

Але моя думка – місто треба розвивати не тільки у висоту, а й думати про людей, які тут живуть. Тому що ми також частина міста. Якщо мій будинок тут стоїть, то мене теж треба почути.

Звісно ми на фоні висоток виглядаємо не дуже ефектно. Але чому? Бо ніхто цією територією не займається, окрім нас самих. Створіть для людей умови – проведіть комунікації, побудуйте нормальні дороги, тоді й приватний сектор та багатоповерхівки співіснуватимуть органічно. 

Для мешканців ЖК наш приватний сектор – свого роду маленький парк, куди люди можуть вийти на прогулянку чи пробіжку, вигуляти собаку. Власники квартир у ЖК навіть ініціювали ідею, щоб навколо затоки прибрати й облаштувати нормальну зону відпочинку, як, наприклад, на Оболоні. Бо якщо забудова піде далі, то життя тут не буде, тільки бетонні джунглі. А якщо навести порядок, то від цього виграють всі, – і мешканці ЖК, бо вони матимуть зону відпочинку, і ми – бо зможемо спокійно жити у себе вдома. 

Світлана Гапієнко, 64 роки

Народилась тут, мешкає постійно з 2004 року

Осокорки – це моя рідна земля, я тут народилась і виросла. Після одруження я тривалий час жила у квартирі. Та потім все одно повернулась у рідну гавань – квартиру ми з чоловіком продали і побудували власний будинок, поруч з домом моїх батьків. 

Мешкаємо значно далі від мосту та метро, вглибині приватного сектору, тому життя тут протікає спокійно й розмірено. У нас своя тиха ділянка, є вихід до Дніпра, чоловік там щоранку купається, навіть взимку.

У 2004-му, коли ми тільки-но почали будувати свій дім, тут зʼявився такий забудовник – "Академклуб". Представники компанії приходили до нас, пропонували продати ділянку. Вони бігали по всіх Осокорках тоді, скуповували у людей землю. Ми одразу відмовились, бо не бачили жодної альтернативи. Чоловік сказав їм – дайте мені такі ж самі умови, щоб було три хвилини до Дніпра, і пʼять хвилин до метро, тоді продам. Більше вони до нас не приходили.

Але були люди, які погодились, однак так і не домовились про ціну. Потім виявилось, що забудовник, – офшорна компанія з російським корінням, яка незаконно взяла у міста 42 гектари землі в оренду, почались суди й ця горе-компанія, на щастя, нічого тут не побудувала. 

Розмови про те, що хтось щось хоче будувати тут, тривають постійно. Це очевидно, бо це ласий шматочок землі, й на ньому усі хочуть заробити.

Найбільша проблема в тому, що мешканцям на цьому шматочку дуже складно приватизувати свою власну ділянку. Подібні питання завжди вирішувались корупційним шляхом. Мої батьки навіть не могли добудувати собі якісь зручності, бо отримати дозвіл було нереально. Мені вдалось приватизувати землю, але задля цього я оббігала сотню кабінетів. 

Мені є з чим порівняти, я дуже довго мешкала у квартирі, і не хочу більше туди повертатись. Тут у мене своя краса — квіти, сад, річка. Є також власна грядочка, огірочки, помідорки, зелень. 

Взагалі я пенсіонерка, але підпрацьовую – вирощую й продаю квіти. Чоловік мене називає "квіткова леді" – якби не наш дім, то я б цим не могла займатись. Також я волонтерю для проєкту "Борщ для ЗСУ" – це команда людей, які готують сухпайки для військових. Сушкою овочів я займаюсь на літньому майданчику.

Всі зручності та побутові умови ми створили власними силами, бо місто досі не провело до нас комунікацій. Але ми не скаржимось, бо облаштували такий побут, якому позаздрять навіть власники квартир. Вода – зі свердловини, опалення – від твердопаливного котла, газ привозимо у балонах. Все підключено і працює.

До того ж у будинку у нас є великий підвал, який ми використовуємо як укриття. На території приватного сектору є магазин, але ми рідко туди ходимо. За продуктами їздимо у супермаркет чи на ринок.

Серед недоліків тут – відсутність хорошої дороги та аварійні дерева. Місцева влада обіцяла зрізати їх, але ніхто нічого не зробив. Було б добре, якби сюди провели газ, але давайте на чистоту, – ніхто цього не робитиме, якщо не зробили за стільки років. 

На щастя, забудовники до нас не дійшли, і на відміну від інших мешканців півострова, нам пощастило, що ми далеко від багатоповерхівок. Хотілось би, щоб так було й надалі, – щоб нас не чіпали.