Зміст:
  1. Станіслав Дехтяр, 27 років
  2. Олександр, позивний "Аня", 26 років
  3. Антон, позивний "Барб", 31 рік

Щодня в Україні стає все більше військових людей, які повертаються до соціуму. Це стосується як бійців, які проходять реабілітацію після поранення, так і демобілізованих воїнів. Багато з них отримали важкі тілесні та психологічні травми й потребують адекватної підтримки та відновлення. В Україні існує державна програма психологічної реабілітації для ветеранів війни, яка передбачає безплатну психологічну допомогу. Запускається низка ініціатив, що підтримують ветеранів, допомагають їм повернутись до соціального життя. 

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Попри це у секторі реабілітації досі залишається багато проблем. Одна з яких — недостатня інформаційна кампанія, яка б розповідала ексбійцям про ініціативи, які існують і можуть їм допомогти. LIGA.Life вирішила запитати у військових та екстероборонівців, як вони самі бачать адекватну реабілітацію та чого потребують після повернення у соціум.

Станіслав Дехтяр, 27 років

Боєць 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар"

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото надане героєм

Я підписав контракт з "Айдаром" на початку літа, буквально з перших днів брав участь у бойових діях. У серпні минулого року отримав важке поранення, мені ампутували праву ногу. Та зі служби звільнений не був, бо ще досі проходжу реабілітацію, користуюсь навчальним протезом та чекаю на ВЛК (військово-лікарська комісія. — ред.), мешкаю у Львові.

Найскладнішим було прийняття себе і розуміння того, що я втратив кінцівку. Цю емоцію складно навіть описати. Уявіть, ви прокидаєтесь в палаті й бачите, що у вас немає правої ноги — що відчуваєте? Це навіть не розпач, а якийсь дуже сильний сум. Мені довелось прийняти та усвідомити, що тепер це — на все життя. Це те, що було найважчим у психологічному плані. 

У контексті реабілітації держава має подбати про максимальне спрощення системи, яка обслуговує ветеранів війни й не лише їх, а й усіх інклюзивних людей. Зараз у нас немає єдиної системи, яка б адекватно вела облік поранених бійців, натомість — дуже багато бюрократії. Чому я повинен бігати десятками різних установ, збирати купу довідок і паперів, ловити на собі незадоволені погляди лікарів? 

Коли я отримав поранення, то потрапив у лікарню в Костянтинівку, потім мене перевели в Дмитрівку, потім в Дніпро, а потім вже — до Львова. І якби на цьому етапі я б загубив хоч один папірець, я б мав повертатись назад у Костянтинівку. Це нонсенс. Я та багато моїх побратимів із цим зіткнулись — ці процеси треба реформувати.

Щоб інтегруватись у соціум, гадаю, що в першу чергу сам військовий (звільнений він зі служби чи ні) має розуміти, що найбільше це потрібно тільки йому. Щоб він міг нормально комунікувати зі своїми рідними, друзями та іншими людьми, йому треба захотіти цього. А це велика та складна робота над собою, а також — робота психологів.

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото: Марта Сирко

На мою думку, психологічна допомога для усіх військових на реабілітації має бути за дефолтом. Адже на війні твоє тіло і розум постійно в стресі, ти настільки до цього звикаєш, що ти "на стрьомі" навіть у себе вдома. І це приносить страшенний дискомфорт у першу чергу тобі, а вже потім — людям довкола тебе.

Коли я потрапив у реабілітаційний центр "Галичина", я спілкувався і з психологом, і психотерапевтом, і психіатром. Мій терапевт — теж колишній військовий, він сильно мені допоміг. Він пересувається на візку, він як ніхто розуміє те, через що ми пройшли й будемо проходити. 

Якщо людина не готова різко відлучитись від служби, то треба інтегрувати її у соціум поволі. Можна залучати до навчання, на інструкторські посади. Тобто ти можеш жити у соціумі, ходити на службу як на роботу, але передавати свій бойовий досвід ще молодим і недосвідченим бійцям. Бо теоретична база — добре, але набагато цінніше дізнатись, як все відбувається, від того, хто там був і все це бачив.

Від суспільства нам потрібна підтримка, але не жалість. Тому що жалість — не дуже доречна емоція, яку можна висловити людям, що віддали своє здоров'я за незалежність і свободу твоєї країни.

Не бійтесь ставити питання, говорити з ветеранами, сприймати так само, як інших людей. Чим більше акцентуєш на тому,  що перед тобою ветеран, тим більше стає некомфортно обом. Дітям батьки мають пояснювати, що не треба боятись таких людей, що це — нормально, бо зараз таких хлопців вже багато і, на жаль, буде ще більше.

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото надане героєм

Часто стикаюсь із тим, що люди максимально нетактовні й некомпетентні, ставлять дивні питання. Нещодавно викликав таксі, а таксист питає, що з ногою? Я віджартувався, кажу: "Стриг нігті й трохи психонув". Але таке питання — це максимально некоректно. В людини має бути якась самосвідомість і розуміння, що якщо перед тобою хтось із травмою чи інклюзією, то подібні питання можуть тригерити. 

Тож треба проводити освітню роботу із суспільством, але не через телемарафони, а через адекватні ініціативи. Наприклад, Масі Найєм (український юрист, доброволець ЗСУ, який втратив око під час бойових дій. — Ред.) започаткував проєкт "Принцип" — це правозахисна організація, яка допомагає ветеранам з інклюзіями.

Олександр, позивний "Аня", 26 років

Боєць 112-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ

Я мобілізувався 25 лютого 2022 року і з того часу на службі. Брав участь у бойових діях на Харківщині, на початку грудня потрапив у Бахмут. Отримав важке поранення внаслідок вибуху гранати — мені перебило ноги та руки, порвало м'язи. Найбільше постраждала ліва нога, була загроза ампутації, але на щастя лікарі її врятували.

Після поранення мене евакуювали до Дніпра, потім — до Львова. Два місяці я лежав у лікарні, потім мене відпустили лікуватись вдома. Нещодавно провели ще одну операцію, щоб дістати осколок із коліна, та, на жаль, неуспішно. Зараз закінчується остання відпустка, після якої я повернусь у стрій. 

За ці чотири місяці, що я провів у соціумі, найскладнішими для мене були дві речі. По-перше, це повна втрата інтересу до цивільного життя. Звичні речі стали нецікавими — мені хотілось спілкування, але було важко говорити з людьми про те, що мене дійсно хвилює, я відчував, що мене не розуміють.

Так, люди мене слухали, підтримували, але не розуміли, бо ніколи не проживали тих емоцій, що я. Коли розказував про свої страхи або те, що я пережив на війні, складалось враження, що люди знецінюють мій особистий досвід. Тому з часом я просто перестав ділитись тим, що хвилює, й обговорював тільки з пораненими.

По-друге, особисто для мене болючою є відсутність безбар'єрних просторів у наших містах. Я зіткнувся з цим, коли після поранення пересувався на візку, а потім на милицях. Наприклад, центр Львова взагалі не підлаштований для людей з інклюзією — старий громадський транспорт, бруківка, високі бордюри. Якщо ти на візку — це смерть для твоїх рук. 

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото: facebook/Андрій Садовий

Одного разу ми з побратимом приїхали в торговий центр, але не змогли потрапити на другий поверх, бо у ТРЦ не було ліфта. В такі миті почуваєшся просто зайвим і нікому не потрібним. Справа не в тому, що люди не хочуть тебе бачити — саме місто тобі каже, що ти не потрібен там, бо не маєш змоги дістатись туди, куди тобі треба. Без банальної побутової інтеграції військових неможливо інтегрувати в соціальне життя. Ветеранам у містах треба дати можливість робити те, що й всі інші люди.  

Реабілітуватись морально мені допомогла психотерапія — зі мною працював гештальт-терапевт і психоаналітик. Я мав сильну образу на людей, які живуть цивільним життям, і терапія допомогла мені цю образу якось проговорити, зрозуміти, звідки вона. Зараз набагато легше. Усім військовим після бойового досвіду потрібна терапія. 

Але знову ж таки, якщо людина не хоче цього — ти не можеш її змусити. Я впевнений, що багато ветеранів будуть ігнорувати психологічну допомогу, бо для багатьох із них психотерапія досі з розряду — "зі мною щось не так", вони не розуміють різниці між терапією і "дуркою". Одному моєму побратиму 53 роки — він дуже закритий, важко йде на контакт із суспільством. Єдиний зв'язок із соціумом для нього — це я. Були б чудовими ініціативи, де ветерани, які більш пристосовані до соціального життя,  допомагали тим, у кого складнощі з цим. 

Коли ти отримуєш поранення і потрапляєш у лікарню — складається враження, що ти державі більше не потрібен.

Треба створювати умови, які б показували, що все навпаки. Коли боєць тільки-но ступає на шлях адаптації, йому треба показати, що він не зайвий. Для цього банально потрібно надати доступ до усіх послуг, як і всім звичайним людям, спростити усі бюрократичні процедури — отримання інвалідності, оформлення виплат. 

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Реабілітація у центрі Галичина. Фото: facebook / Олена Зеленська

Ще одна проблема — інформування. Наприклад у Києві є Veteran Hub — організація, яка допомагає ветеранам ще з 2015 року. Я туди можу піти, бо знаю про неї. Але багато ветеранів не знають — потрібна потужна соціальна кампанія, яка б інформувала бійців.

Треба запустити меседж: "Якщо вас щось турбує — приходьте у таке-то місце, тут є можливість робити те і те". Бо я впевнений, що можливостей багато — але як про них дізнатись усім? Треба адекватно повідомляти про них. 

Особисто я не готовий повернутись до соціуму. По-перше, тому що зараз я не можу звільнитись зі служби, моє поранення — це тільки III група інвалідності, а це не привід бути демобілізованим. Але навіть якби я мав підставу для звільнення — я б цього не зробив. Я планую продовжувати службу. Для мене ця справа незавершена. Дуже багато життя вже покладено у цій війні, я для себе не маю морального права зійти з дистанції, яку я обрав. 

Антон, позивний "Барб", 31 рік

Ексбоєць територіальної оборони міста Буча

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото надане героєм

З перших днів березня майже до кінця квітня я був добровольцем у теробороні Бучі. Коли місто зачистили від окупантів, нам запропонували контракт зі Збройними Силами, але я відмовився через стан здоров’я — страждаю від хвороби Бехтерєва. Вирішив, що у Бучі користі принесу більше — тут я допомагав відбудовувати місто, волонтерив і допомагав побратимам, які на Донецькому напрямку. Влітку, коли я привозив хлопцям допомогу, отримав контузію під час мінометного обстрілу. Але на щастя залишився неушкодженим. 

Майже одразу після зачистки Бучі я зіткнувся з досить потужними панічними атаками та нічними жахами. Я перебував у постійному страху непередбачуваності. Просто лежу і мені страшно, без причини. Хоч я у себе у квартирі, без клопотів і турбот. Потім почались дивні приступи, особливо у натовпі. Це була не агресія, а щось схоже на істерику — паніка, сльози, крик.

Після цього мої близькі знайшли для мене психолога — сам я не міг наважитись. Так співпало, що мій терапевт займався психологічною допомогою мешканцям Бучі й організовував групові заняття. Я почав відвідувати їх, але потім відчув, що мені краще підійдуть індивідуальні. На сеансах я зрозумів, що мій страх виникав від пережитого. За симптомами я мав типовий посттравматичний синдром. Терапія — це дійсно дієва річ, яка допомогла мені. 

Але серед моїх друзів і знайомих військових багато таких, які кажуть, що їм не потрібен терапевт, хоча він потрібен усім, хто мав бойовий досвід. Щоб спонукати колишніх військових до терапії, їх треба якось зацікавити. Якщо люди категорично проти терапії, змушувати не треба. Але я по собі знаю, що такі люди потребують спілкування, особливо у перший час після травматичного досвіду.

Для ветеранів потрібно створити таке середовище, де буде спілкування. Але заохочувати треба дуже по-різному. Наприклад, є люди, які бояться брати зброю до рук — а є хлопці, які без зброї тепер не можуть. Я б радив організовувати якісь гуртки, збори, де хлопці збираються і разом проводять час так, як їм зручно. Ініціативу на себе має брати громада або місцева влада. 

"Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації
Фото надане героєм

Наприклад, я чув, що в Ірпені з'явився "Клуб ветеранів Ірпеня". Вони періодично орендують полігон, де ексбійці можуть зустрітись, поспілкуватись, постріляти. І проблема в тому, що таких ініціатив дуже мало або ж вони дуже маловідомі.

Людей треба вміло зацікавлювати — має бути створена не просто установа, треба організовувати якісь події, щоб ветерани розуміли, що кудись треба йти. Як раніше люди ходили на Atlas Weekend — щоб так зараз ветерани ходили на подібні заходи, тільки для військових. Де б до них ставились гідно та з повагою.

Я розумію, що стирання війни з повсякденності неминуче — люди завжди робили вибір на користь своїх пріоритетів, так працює життя. 

Кожному з нас потрібна робота над собою — усвідомлення, розуміння і прийняття того, що відбувається. Щоб не стати байдужими. Суспільство має розуміти, що наша країна перебуває у війні.

Останнім часом помічаю, що багато людей починають забувати про те, що відбувалось у Києві, Бучі, Ірпені. А коли люди забувають, то перестають розбиратись у тому, що відбувається. Роблять власні висновки та звинувачують у проблемах усіх, зокрема військових. Не треба забувати, хто на нас напав.