Трамп, фейки та постправда: LIGA.Life обговорює фільм "Редакція"

16 лютого 2024 року на Берлінському кінофестивалі відбулася прем'єра фільму Романа Бондарчука "Редакція". Стрічка розповідає історію молодого науковця Юри, який випадково потрапляє у журналістику, працюючи в місцевій газеті на Херсонщині. Події розгортаються напередодні виборів, у вирі фейкових новин, маніпуляцій і дезінформації.

Редакторка LIGA.Life Катерина Трифоненко (КТ) та автор видання Артур Зайонц (АЗ) обговорили фільм з погляду журналістської правдивості, а також порушені у стрічці теми: вплив анонімних Telegram-каналів, фейкових новин, дипфейків, ІПСО (інформаційно-психологічних спецоперацій) та медіаграмотность українців.

Увага: у тексті можливі спойлери до фільму

Регіональна журналістика в кіно та в житті

КТ: Я ніколи не працювала в регіональному медіа, а в тебе був такий досвід?
АЗ: Я два роки працював у миколаївських ЗМІ: на телеканалі "МАРТ" і в обласному філіалі Суспільного.
КТ: І наскільки твій досвід схожий на те, що показано у фільмі?
АЗ: У деяких моментах так. Видно, що режисер також мав такий досвід. І передав доволі правдиво певні моменти "внутрішньої кухні". Тобто мені цей фільм здався реалістичним з погляду журналіста.
КТ: Як на мене, багато збірних образів, які дуже типові не тільки для регіональних медіа. Той забронзовілий головний редактор, який боїться фемінітивів, дівчина, яка навпаки — прогресивна і наполягає, що вона "журналістка", а не "журналіст". Це ж не тільки регіональний контекст.

АЗ: От, власне, про фемінітиви хотів тебе спитати. Сам фільм знімався ще до повномасштабного вторгнення. Тобто пройшло три роки з того моменту. Зараз в редакціях ще залишились такі редактори, які висміюють феміністок й опираються фемінітивам?
КТ: Загалом фемінітивів скрізь почали використовувати значно більше навіть порівняно з тим, як це було ще пару років тому. Ми в LIGA.Life всіх наших героїнь, спікерок та експерток підписуємо виключно фемінітивами. Але, відверто кажучи, журналісти й редактори мають свої стереотипи, як має бути, свої уявлення і звички, тож кому це дуже не подобається, то часом цю мовну норму ігнорують.

Про Telegram і постправду

АЗ: Ще був момент, який мені впав у очі. На початку, коли головний герой приходить у редакцію і йому показують, як треба писати новини. Мовляв, можна опублікувати абсолютно вигадану новину, головне, щоб там була еротика і загадка. І головний герой питає, як так можна робити? Це ж легко перевірити. На що йому віджартовуються, мовляв, ніхто це перевіряти не буде. То чи справді сьогодні прям можна публікувати абсолютно вигадану новину?
КТ: Я сама з таким ніколи не стикалась, але пару років тому, пам'ятаю, обговорювали випадок, коли практикантка одного з регіональних сайтів додала до своєї новини вигаданий коментар. Зрозуміло, що це неприпустимо, але можливо. Може, не в такому гіпертрофованому вигляді, як у кіно змальовано, щоб прямо вигадка від першої до останньої літери. Але якось "прикрасити" свій текст — припускаю, що таке може відбуватись. До речі, коли дивилась цей епізод у фільмі, склалось враження, що це була не вигадана історія, а якийсь життєвий приклад описували.
АЗ: Мені тут бачиться трохи пророчий момент. У тому плані, що зараз дуже багато фейків, які публікуються в ЗМІ, але не практикантами, а через російські ІПСО і дезінформацію.
КТ: А також велика проблема з численними анонімними телеграм-каналами, через які несеться купа всього і через які можна поширювати будь-що абсолютно безконтрольно. І це не піддається ніяким стандартам, за це ніхто не несе ніякої відповідальності. Тут питання не лише до журналістів, а й до того, як взагалі поширюється зараз інформація.
АЗ: Тут взагалі відкривається ціла дискусія про фейки, дипфейки, які зараз присутні в нашому житті. І, головне, незрозуміло, що з цим робити.
КТ: Я б сказала — потрібне критичне мислення. Користуватися верифікованими, перевіреними джерелами, які викликають у тебе довіру. Це, звичайно, повністю, може, й не розв'язує проблему. Але принаймні дає шанс не споживати якусь відверту дезу.

Дипфейки, інфоцигани та реальність

АЗ: До речі, про критичне мислення. Одна з сюжетних ліній розказує про передвиборчу кампанію на мерське крісло, й один з кандидатів лежить у комі, та це не заважає йому балотуватись у мери. Це ж явне відсилання до Кернеса і Харкова. Це виглядає як вигадана історія, але це реальна історія. Якщо говоримо про критичне мислення, чому люди голосували в реальному житті за мера, який був у лікарні, й він виграв вибори?
КТ: Ми говорили з тобою про постправду. І тут у фільмі показано, як людям, за великим рахунком, байдуже, в якому стані кандидат, якщо довкола нього створений образ міцного господарника. Пам'ятаєш епізод, коли до головного героя підходить кореспондентка і питає, як може позначитись на виборах те, що кандидат у комі? Це максимально абсурдне питання, бо якщо він у комі, то про які вибори взагалі може йтися? Але тут гарно розібрали, як конструюється оця паралельна реальність, коли можна створити будь-які міфи довкола будь-якої людини чи події й за умови правильного позиціювання та просування вони будуть працювати набагато краще, ніж правда.

АЗ: При тому, що у фільмі ще й заморочувалися, ускладнили ситуацію: головні герої використовували дипфейк, аби показати, що кандидат здоровий і навіть може танцювати. А в житті навіть цього не було. Ніхто не заморочувався тим, щоб пояснити, в якому стані перебуває Кернес. До речі, ще про танці: коли переміг Трамп, першим одразу почало поширюватись відео, де він стоїть і пританцьовує так по-старечому. І всі почали це повторювати. Я бачив нарізки у Twitter, де протрампівська молодь на якійсь вечірці повторювала цей танець. І це стало їхнім символом.

КТ: До речі, ще один фрагмент, який дуже перегукується з тим, що відбувається зараз, — це інфоциганство, яке процвітає буйним цвітом.
АЗ: Історія циклічна. Те ж саме було у 90-х, 2000-х, коли зʼявилися фінансові піраміди, МММ та інші. Тут знову ми повертаємося до теми критичного мислення. Ми ж наче всі знаємо, що безплатний сир у мишоловці.
КТ: Одна річ — знати, а інша — хотіти отримати безплатний сир. Питання в тому, що коли довкола все складно, люди більш вразливі, відповідно, знаходяться інші, які цим користуються. Між іншим, дуже колоритна деталь образу шахрая з фільму — це те, що він іноземець. Якщо він англійською говорить, то напевно знає щось більше, виглядає переконливішим.
АЗ: Ще згадується персонаж, якого втілив на екрані Сергій Іванов. Він доволі колоритний. Це такий уже збірний образ на загальну журналістику.
КТ: Як на мене, він вийшов найколоритнішим взагалі з усіх персонажів.
АЗ: І ми бачимо, що цей персонаж прилаштується за будь-яких обставин. Я ще собі так трохи фантазував. Фільм знімався до повномасштабної війни. І його події відбуваються в Херсоні. Якщо уявити, що така редакція з усіма героями, показаними у фільмі, реально б існувала. Під час окупації, як ти думаєш, чи стали б вони колаборантами? Чи все ж пішли б у якесь підпілля або виїхали на підконтрольну Україні територію?
КТ: Я все-таки дивлюсь на цю редакцію з певною долею оптимізму. Мені здається, що вони б залишилися на боці Україні. За винятком, можливо, персонажа, якого грає Іванов. Він міг би стати головним редактором нової російської редакції. Але мені здається, що він аж настільки гротескно прописаний, що зібрав усі недоліки, які тільки можна уявити у журналістській сфері. А щодо всіх інших... Попри свої недоліки, принаймні з того, як це показано у фільмі, в мене не виходить думати, що вони б стали колаборантами.
АЗ: Я теж так думаю. Я от ще згадую головного редактора того видання. Він, попри всі аспекти, не виглядає мені негативним персонажем. Саме з його вуст звучать пророчі слова про те, що люди почнуть говорити про війну тільки тоді, коли з Москви поїдуть танки. І коли головний герой написав статтю про волонтерів, то він її теж залишив на сайті. Не заплатив за текст через свій неприємний характер. Але і не видалив. Повертаючись до регіональної журналістики. Як гадаєш, наскільки така журналістика може бути незалежна? Бо зазвичай місцеві редакції фінансуються обласною чи міською радою або належать бізнесменам, які були або тільки планують піти у місцеву раду.
КТ: По-перше, мені здається, що незалежно від того, хто фінансує медіа, за наявності принципів, поваги до своєї професії, поваги до своїх читачів, глядачів, ти все одно можеш виконувати свою роботу якісно. І якщо збираються в цьому сенсі однодумці, то ця редакція все одно буде працювати якісно. Крім того, зараз, на щастя, є різні можливості, є міжнародні гранти, і це дає певний простір для незалежної журналістики.

АЗ: Під кінець хотілось би згадати діалог головного героя з іншою журналісткою. Вона в нього питає, як зробити так, щоб її правду почули. Адже коли вона пише свою правду, її правда тоне в тисячах інших правд. А герой їй каже, що зміни все ж таки відбуваються, просто не так швидко, як ми хочемо, і що просто треба продовжувати говорити правду.
КТ: Я, безумовно, згодна з цим посилом головного героя. А, по-друге, мені здається, що взагалі в цьому фільмі, якщо відірватися трохи від редакційного контексту, дуже гарно показане провінційне життя, коли на совкову спадщину накладаються нові тренди того ж інфоциганства, безпринципності, бажання швидких заробітків за будь-яку ціну. І у людей, які це все розуміють, бачать і хочуть якось протистояти, для цього дуже мало інструментів. Але в головного героя дуже правильний меседж. І така людина в реальному житті викликала б у мене найщирішу симпатію.