"Всі ходять як зомбі, в постійному шоці". Як сім’я рятувалась із Маріуполя під "градами"

Те, що росіяни роблять з Маріуполем, викликає жах. Та місто не здають. Там досі перебувають тисячі мирних жителів, які тижнями сидять у підвалах, з дітьми, і до них не може доїхати ні машина з гуманітаркою, ні швидка. А зверху ще й "прилітає".

За оцінками міськради, на момент блокади в Маріуполі було від 350 000 до 400 000 людей. На днях декілька тисяч маріупольців насильно вивезли в Росію. Комусь вдалося вирватися ще в лютому у відносну безпеку в Україні. 

Ще частині довелося їхати пізніше на свій страх і ризик, адже навіть домовлені коридори обстрілювали окупанти. За даними Офісу президента, з міста тоді змогли вибратися близько 20 000 маріупольців.

В одній із таких колон, в які поцілили "градами" 15 березня, їхала сім’я Любові з двома доньками восьми та шести років. Остання народилася недоношеною, фізично їй важко догнати однолітків, тож дитина виглядає на три роки.

Уже втретє їм довелося рятуватися від "русского міра". Жінка розповіла LIGA.Life, що їм довелося пережити в блокаді, як вони добиралися до Запоріжжя, об’їжджаючи міни і як її діти сприймають усе, що відбувається.

Виживання

Сім’я Любові близько 16 днів ховалася в підвалі: без світла, води, тепла та зв'язку. З ними – сусіди по дев’ятиповерхівці, серед яких і люди з грудними немовлятами, літні. Каже, зв’язок зі світом втратили, не розуміли навіть який день.

"Ми перебували в якомусь вакуумі: ти не в курсі новин, не розумієш, що відбувається, тебе постійно обстрілюють. Виходиш з підвалу і запитуєш: "Хтось хоч щось чув?". Всі ходять як зомбі, в стані постійного шоку. День стає вічністю, від цього ще більше накриває", – пригадує жінка.

Продуктами запастися не встигли, готівку зняти теж. Довелося діставати з дитячої скарбнички 60 грн. Хоча і купувати майже не було що – з полиць змітали усе, склади у відчаї розграбували. А на те, що було, готівки б не вистачило – хтось продавав сітку картоплі на 5 кг за 1000 грн, розповідає жінка.

Дітей годували з того, що залишилося вдома – раз у день давали суп, зварений зі жменьки крупи та двох картоплин. Готували на вогнищі під під’їздом, палили дерев’яні віконні рами, розтрощені від ударних хвиль, хтось приносив меблі, збирали гілочки.

"Відкривали двері в під'їзд, ставили цеглини, якусь сітку знайшли, і так на вогні годували. Тільки починають бомбити – кидаєш каструлю і біжиш у підвал", – розповідає Любов.

"І то колготки не знімали, бо на дворі мороз, у квартирі 5 градусів і ти дитині наполовину знімаєш колготки і швидко як можеш підмиваєш її. Не уявляю, як з маленькими, які в памперсах", – ділиться жінка.

Підгузків ніде взяти. Наприклад, 80-річний сусід Любові, щоб хоч якось допомогти своїм дітям із кількамісячним немовлям, поніс до сусіднього району під обстрілами підгузки, що залишилися від його покійної дружини, яка була лежачою через хворобу.

"Взяв тачку, погрузив, що було, каже: "Повезу своїй правнучці, вони їх розріжуть і хоч якось дитина матиме памперси". Коли він пішов, ми собі місця не знаходили – прислуховуватись, не уявляли, як дійде. Слава Богу, прийшов. Як повернувся, плакав від побаченого", – розповідає жінка.

На вулицях міста лежать трупи, ховати їх небезпечно, де люди могли – накривали тіла. Це було найстрашніше, ділиться Любов.

"У кожному дворі є загиблі і дорослі, і діти. Є будинки, зруйновані повністю. Міста практично немає, його зрівняли з землею. Враження, що хтось десь отримує від цього шалене задоволення, коли так людей мучать. Якісь диявольські сили", – каже жінка.

За оцінками міськради Маріуполя, росіяни зруйнували близько 90% міста. Гатять без розбору: по житлових будинках, лікарнях, театрі, де ховаються люди.

За темою: "Я проклинаю окупантів". Лікарка Маріупольської лікарні розповіла, що знищили росіяни

Влучили і в школу, в якій навчається дитина Люби.

"Прямо на очах дітей зруйнували школу, яка в 100 м від нас – прилетіло серед білого дня.

У дітей реакція на те, що відбувається, була різною. 

"В укритті старалися пісеньку заспівати, грати в щось, няньчили одне одного. Хтось реагував бурхливо і плакав. Хтось навпаки в собі закривався", – ділиться Любов.

Її діти ставили багато запитань. "Що сталося? Чому тьотя плаче? А що там відбувається?".

"Спочатку ми намагалися їх перемикнути, казали, що граємо в шпигунів і це таке спецзавдання – мовчати, слухати як летять снаряди, щоб розуміти, як ховатися. Потім уже просто почали пояснювати, як є, вже не знали, які знаходити відмовки, пояснювали, що помирають люди", – пригадує жінка.

Коли діти бачили мертві тіла, у них починалася істерика, вони ридали і кричали: "Що це, мам?!", – пригадує Любов.

"У мене дитина, яка толком не вміє розмовляти, вивчила молитву. Вона звуки видає, "Отче наш" читає. Намагається. Бо старша молиться і вона з нею", – ділиться жінка.

Третя втеча з-під обстрілів і "русского міра"

Сім’я Люби вирішила їхати, коли пішли чутки, що з міста формується колона.

"Ми всі чекали, бо цей жах тільки стискав. Хотілося вирватися якомога далі. Розуміли, що все знищується і можемо тут не вижити. Йшли вже такі розмови: ми що тут під обстрілами, що там будемо під обстрілами, втрачати нічого. Був відчай", – пригадує жінка.

Уже втретє її сім’ї довелося рятуватися від "русского міра". Вперше – у 2014 році, тікаючи з окупованого Донецька з немовлям на руках. Тоді, каже, було легше виїхати, "цивілізованіше". Вдруге – з Маріуполя, коли росіяни гатили по житловому району "Східний".

"У мене дитина після того довго тремтіла під час грози. І це вона грудна була, ніби нічого не повинна була розуміти. Але воно десь відкладається. І тут уже ми тікали з молодшою", – каже жінка.

З собою взяли документи, трохи дитячої білизни та одягу. Машину встигли заправити ще 24 числа, чоловіку не спалося, увімкнув новини – побачив про обстріли, одразу поїхав на заправку, встиг до кілометрових черг. Автівкою не користувалися до моменту виїзду.

"Колона йшла повільно. Ми молилися, щоб вистачило бензину. У нас було пробите одне колесо – доїхали до Бердянська на запасці, молилась, щоб витримало. В колоні бачили, що деякі машини просто тягнули на тросах, допомагали одне одному. Когось штовхали", – пригадує Любов.

Росіяни обстріляли колону, в якій вони їхали, з "градів". Влучили в автівки, що йшли попереду. Оминути місце обстрілу не було можливості. 

Крім того, на дорогах повно мін – десь ящиком прикрили з написом "міна", десь гілку поставили. Оминати потрібно було дуже уважно, навіть не станеш, щоб вивести дитину в туалет на узбіччя. 

Діти перенесли дорогу важко. 200 км до Запоріжжя долали дві доби, з ночівлею в Бердянську.

"Коли ми приїхали, дитина лягла на ліжко, сказала: "Боже, як м’яко". Бо спали на землі, в холоді весь цей час", – розповідає жінка.

Безпека

"Поки ми не добралися до Запоріжжя, ми постійно були в небезпеці. Шаленій", – ділиться Любов. Заїхавши в місто, де було вимкнене світло, накрило страхом і панікою.

"Почала повторювати: "Це поганий знак! Це продовжується!". Потім телефоную подрузі, яка раніше приїхала, вона мене заспокоїла, пояснила, що це світломаскування", – пригадує жінка.

За день напади паніки не минули. Діти теж змінилися.

"Я бачу, що вони сплять якось по-іншому, їдять. Їдять, як зголоднілі – все, що не даси. Якщо раніше було "це люблю/це не люблю", тепер почали все їсти. На молоко взагалі дивилися як на делікатес", – ділиться Любов.

Часом поведінка дітей її лякає.

Мене це лякає. Малюнки теж. Питаю: "Що це?", донька каже: "Це бомба летить у будинок", – розповідає жінка.

У них відклалося в пам’яті, що таке бомбардування, смерть, розруха. Це буде з ними жити, переконана Любов: "Я згадую свою бабусю, яка пережила голод, холод, війну попередню. Вона нам розповідала страшні історії, ми були шоковані. Зараз я її неодноразово згадую. Вони тоді були дітьми, пронесли це через усе життя і змогли ще розповісти онукам", – ділиться вона.

Зараз, каже, бажання одне – поїхати чимдалі, геть за океан, і повернутися, коли буде спокій.

"Не хочу, щоб мої діти знову пережили цей пекельний жах. Не хочу, щоб вони чули вибухи, від яких вони здригаються і трусяться, купкуються, як циплята і тремтять при цьому", – розповідає Любов.

Вижити в пеклі допомагали бабусині слова: "Якщо Бог дав дитину – дасть на дитину".

"Я про себе казала: "Боже, ти мені дав дитину, яка вижила, її виходили, це медичне диво, у тебе ж на неї свої плани. По-любому". Це давало сил", – ділиться жінка.

Діти помаленьку відходять від пережитого: "Донька вже просить кішку, собаку. Кажу: "Як закінчиться війна, куплю тобі все, що хочеш". У них навіть під час війни є свої мрії, надії на краще майбутнє, що вони виростуть і буде все прекрасно: "Хочу бути королевою", "Хочу купити вертоліт", "А коли ми полетимо в космос?"