Як виховати дітей патріотами. Поради досвідченого батька

Роман родом із Дніпропетровщини. Він з дитинства виховує своїх синів – 9-річного Яромира та 10-річного Назара – у патріотичному дусі.

Хлопці грають на народних інструментах, один з них таким чином збирає кошти на ЗСУ, інший запланував собі опанувати народне ремесло як майбутній фах. Як Романові вдається? Ось поради з його особистого досвіду.

Пробудити в дітях цікавість через пропонування нового

Аби діти полюбили українську культуру, вона має їх зацікавити. А для цього вони мають її десь бачити й чути. Тому важливо занурювати їх у відповідне середовище.

Наприклад, коли Роман ріс у селі, літніми вечорами він чув, як місцеві жителі співали народні пісні, коли збиралися на посиденьки понад річкою. Ці спогади він закарбував на все життя.

А коли його сини зацікавились народними інструментами, він зрозумів, що важливо підтримувати цю цікавість і бажання відкривати нове:

— Хлопцям змалку страшенно подобалася гра на бубні або такому незвичному народному інструменті, як бугай. Потім вони побачили, що все більше сучасних артистів використовують народні інструменти у своїй музиці, і хлопців це надихає.

У родини є традиція: на кожен день народження синів чи батька вони вирушають у подорож. "Дітям цікаво побачити щось нове", – розповідає Роман. Так на фестивалі кобзарів Яромир вперше побачив бандуру.

"Тоді й вирішив, що хочу на ній грати, – розповідає хлопець. — У мистецькій школі можна було обрати бандуру. Правда, лише пів години на тиждень, але мені дуже подобається". Також Яромир вміє грати на сопілці. Як і брат.

Хлопці часто виступають не лише на сцені, а й перед рідними чи друзями. Тому часто носять сопілки з собою. "Колись їм сказали: "Сопілка — це ваша зброя". Відтоді вона завжди з ними", – говорить батько. Сини Романа разом волонтерять. Виступають на благодійних концертах та збирають кошти на допомогу ЗСУ. Яромир мріє, щоб "всі люди були як волонтери та допомагали одне одному".

Створити навколо дітей максимально сприятливе середовище

Свого часу таким для Романа стало село, де він виріс:

— Мій дід часто розповідав про козаччину. Особливо про місцевого діда з села, який був козаком і виховував синів у такому дусі. Такі маленькі перекази та оповідки мене сформували й глибоко закарбувалися в душі.

Коли Роман став батьком, хотів віддати синів у Пласт у рідному місті на Дніпропетровщині, але тоді не склалося. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Родина евакуювалася до Трускавця на Львівщині. Пожили у школі, потім їм запропонували квартиру, і сім'я залишилася тут.

Тут є місцевий Пласт, тож Роман віддав своїх хлопців.

У Пласті я побачив системність, патріотичність та вишколеність. Пластуни відрізняються від своїх однолітків. У них інший спосіб мислення. І це мені сподобалось.

Його сину Назару у Пласті теж подобається. П’ятикласник каже, що це здебільшого через людей поруч:

— Мені й говорити є з ким, і ідеї висловити. Я тішуся, що маю друзів. Ще подобається вишкіл. Пісні, які співають під час його відкриття. І коли всі стають у коло. Присутній такий дух. 

Натомість про свою школу та друзів на Дніпропетровщині розповідає неохоче: "Ну... там дещо не подобалось".

Роман робить паузу. Опісля обережно каже, що його сини – ледь не єдині з класу, хто говорив українською:

— Я намагався це компенсувати. Просив викладачів у гуртках, щоб з дітьми українською говорили. Бо хочу, щоб мої діти пізнавали світ рідною мовою.

Та з деякими вчителями у хлопців був особливий зв'язок. Вони продовжують спілкування, а також відвідують їх, коли приїздять на Дніпропетровщину.

Чути потреби дітей

Аби діти могли приймати нове, їм потрібно мати для цього сили. Наприклад, хлопцям після початку вторгнення і переїзду до Трускавця було важко адаптуватися до нового місця, особливо 10-річному Назару. Він не лише переживав через втрату дому, а й мав сімейну травму, пов’язану з війною. Тому хлопцям спершу допомагали психологи благодійного фонду "Голоси дітей" на індивідуальних заняттях, а потім уже вони змогли ходити й на групові.

"Діти потяглися до них, щодня чекали на ці заняття", – згадує Роман. Хлопці трохи відновилися, Роман зміг їх записати в гуртки і далі відновити їм очне навчання.

Тепер після школи у братів щільний графік: гра на музичних інструментах, мистецька школа та Пласт.

Пропонувати альтернативу російському

Батько також слідкує за тим, який контент споживають хлопці, щоб убезпечити їх від російського контенту та пропаганди. Пропонує їм переглядати відео про українську культуру, історію та інші цікаві події, аби заохотити пізнавати рідну країну.

Роману неприємно чути, коли батьки спілкуються зі своїми дітьми російською чи вмикають їм такий контент:

— Я деколи не витримую і питаю: "Навіщо"? В якій країні ви хочете жити? Російською мовою Україну не збудуєш. Мова формує світогляд. Це форма самовираження. Якщо змалечку спілкуватися з дітьми російською, ви формуєте росіянина. Тому без розуміння цього і змін у суспільстві ми не зможемо побудувати сильну державу. А тільки у такій можна мати щасливе і мирне життя.

Він у дитинстві мав схожу історію — теж вирізнявся серед інших україномовністю. "Бувало, навіть деякі вчителі з цього сміялися, – пригадує. – Але я завжди відчував, що українська — це про славетність і шляхетність. Так і виховую своїх синів: показую, яка багата українська культура".

Плоди роботи батька уже видно. Яромир каже, що в майбутньому бажає стати ковалем. Познайомився з цим ремеслом під час одного з фестивалів, куди вони їздили родиною: "Там була ковальня. Тоді я сам викував копійку. Сподобалось. Тому подумав, може, ковалем стану".

Назар же мріє стати архітектором. Але не "просто проєктувати" нові будинки, а "давати життя" новим приміщенням, місцям чи навіть вулицям:

— У Трускавці чи інших містах, де був, я помічав такі місця, де можна було б зробити дуже гарний ремонт. Хотів би зібрати таку бригаду людей, яка б добудовувала чи перебудовувала занехаяні місця. І щоб ці бригади були у кожному місті. Побачили щось таке — і відразу почали робити. Колись ми з татом гуляли та побачили за парканом майданчик, який заріс травою. Я так поглянув — там би покосити, зробити низенькі ворота, гарні доріжки і гойдалки.

Роман же додає, що його головні мрії – "виховати хлопців і дати їм таку освіту, щоб вони змогли себе розкрити і займалися в житті тим, що їх цікавить".