Його стрічка отримала приз за найкращий сценарій в рамках тижня критики 74-го Каннського кінофестивалю. 

Світова прем’єра фільму про молоду українську гімнастку, якій доводиться слідкувати за подіями на Євромайдані з-за кордону, відбулась у липні в Каннах, а українська – на Одеському кінофестивалі. Фільм знімали в співробітництві України, Франції і Швейцарії. 

Фільм знімали з грудні 2019 до жовтня 2020 року, під час пандемії. Головну роль виконує непрофесійна акторка, гімнастка з Луганська, вихованка Олімпійського коледжу ім. Івана Піддубного Анастасія Будяшкіна. 

В інтерв’ю LIGA.Life Ґраппе розповів, чому Євромайдан залишається сучасною темою навіть через сім років, як він прийшов до української теми і які фільми на тему великих подій, що впливають на звичайну людину, варто подивитись.

– Євромайдан відбувся понад сім років тому. Ви досі вважаєте його актуальною темою? 

– Проблема не в тому, щоб знайти найбільш актуальну тему – ви все одно запізнитесь із фільмом. Якщо ви знімаєте у 2020 році, в прокат ваша стрічка вийде щонайменше через півтора-два роки. Тому якщо гнатись за актуальністю, завжди запізнишся. Майдан – це не про актуальність, а про сучасність. Я дійсно вважаю, що ця тема залишиться сучасною.

Вперше я почув про Євромайдан під час української революції. Потім повернувся до цієї теми наприкінці 2015 року, коли робив документальний фільм про музикантів у Швейцарії – українську скрипальку, ударника і диригента. Тоді це точно не була застаріла історія, проте вважаю, що це й досі актуально, що Євромайдан ставить нам сучасні запитання. 

Чому я говорю "нам"? У всьому світі відбуваються подібні події, так проявляються тенденції до демократизації і концентруються зусилля людей в цьому напрямку. 

Ціна цих зусиль – важливе питання, яке актуально для багатьох країн, в тому числі для Франції, де ширився рух "жовтих жилетів".

Сподіваюсь, європейці не забули про Євромайдан, і фільм нагадає про цю подію, що вона була нещодавно.

Я бачив багато фільмів, що знімали в Україні під час Майдану – вони захоплюючі і демонструють багатогранність точок зору. Найперше це фільми "Вавилон-13" – дуже точні та чудові. 

– Що ви думаєте про відому фразу "спорт поза політикою"?

– Думаю, це заперечення. Спорт і політика зустрічаються обличчям до обличчя постійно. І коли хтось зі спортсменів каже, що не хоче займатись політикою, він просто бреше сам собі. 

Усе, що робиться, все, що говориться – це все політика. Навіть фраза "спорт поза політикою" – це вже політична заява. Заперечувати політичний підтекст – вже політична дія. І ті, хто так говорять, знають про це. Є ціла мережа спортивних федерацій, які намагаються не сваритись ні з ким. І хоча таку поведінку можна зрозуміти, заяви про аполітичний спорт залишаються запереченням.

– Ваш фільм нагадав документальну стрічку своїми методами. Це свідомий вибір?

– Цікаво, але майже навпаки. Ми взялися зробити історію про реальний спорт – спортивну гімнастику, яка завжди була мені цікава. До того ж показати не тільки і не стільки змагання, а те, що їм передує. Це і підготовка до виступів, і падіння, і помилки, яких припускаються спортсменки, і розігрів перед чемпіонатом. Ми зробили цю частину і нам потрібно було об’єднати вигаданий спортивний фільм з реальністю – архівними зйомками українського Майдану. Те саме відбувається з головною героїнею – у неї особиста пристрасть, що вступає в конфронтацію із питаннями колективної ідентифікації. Ця конфронтація мала бути естетично виправдана.

– Виконавиця головної ролі – спортсменка з Луганська. Чи був у неї негативний досвід таких політичних випробувань, як у її героїні?

– Я не хотів би розповідати про її особисті справи, можу тільки сказати, що Анастасія менше прив’язана до історії Євромайдану, аніж до війни, тому що під час Майдану вона ще була занадто мала. Тому для неї подібним політичним впливом була, імовірніше, війна. Думаю, у неї був подібний досвід, але не можу розкривати деталі її життя.

Думаю, що акторка з іншої країни не могла би зіграти подібну роль.  Я працюю з непрофесійними акторами, яким для того, щоб грати, доводиться пропускати через себе подібні політичні події. І Анастасія, може, й не планувала це робити, не хотіла цікавитися політикою, але їй довелося.

– Як ви "змушуєте" грати непрофесійних акторів? Анастасія – перш за все спортсменка, як ви підштовхнули її до гри?

– Я шукав акторів задовго до початку зйомок, коли готував сценарій. Пішов до Олімпійського центру, де і зустрів Анастасію. Ми робили з нею багато проб, щоб зрозуміти – де їй грати легше, де важче. Ми перевіряли, що зможемо зняти, що – ні. У подальшому ми знімали кіно  кількома мовами – на майданчику звучала російська, українська, французька, англійська. Я описував сцену, але не давав точного тексту для акторів, і актори мали імпровізувати.

 – Ви зробили фільм про музикантів з України, зараз представили "Ольгу". Чи плануєте продовжувати українську тему?

– Не думаю. Я вперше торкнувся української теми, коли знімав фільм про музикантів, і одна з них  – скрипалька – була з України. Вона навчалась у Швейцарії, але відчувалось це  як вигнання. Після цього я і почав їздити до України. Зараз ми показали "Ольгу". Але мій наступний фільм буде про інше – це історія, яка відбувається у Франції в 1930-ті роки.

– Можете назвати три фільми про великі політичні події та окремих звичайних людей, на яких вони вплинули, як на дівчину у вашому фільмі?

– Мені пощастило подивитись "Атлантиду" Валентина Васяновича – неймовірна стрічка на подібну тему. По-друге, це "Параноїд-парк" (Paranoid Park) Гаса ван Сента – у фільмі йдеться не про глобальну подію, а про особисту, але режисер просто неймовірно показав, як вона змінює життя головного героя. І ще я був дуже зворушений фільмом "Посмішка без кота" (Le fond de l'air est rouge) Кріса Маркера. У фільмі йдеться не про одного персонажа, але те, як він поєднує документалістику з історією, – це просто фантастично.

Максим Пшибишевський, для LIGA.Life

євромайданспорткінокультураодеський кінофестиваль