"Добре, що я не був відмінником". Бізнесмен Юрко Филюк про школу, лідерство і вчителів

Він – франківський підприємець, який об’єднав сотні однодумців довкола ідеї зробити місто інноваційним та зручнішим для мешканців. Народився у радянському Придністров’ї, через військовий конфлікт разом з сім’єю ще підлітком переїхав до Івано-Франківська у перші роки незалежності України. Такий досвід, каже, допоміг сформувати різносторонній та комплексний погляд на життя. 

А вчительські життєві уроки несе крізь роки і додає, що без школи не уявляє свого повноцінного становлення як особистості.

Школа у Придністров’ї за СРСР

Моя мама – з Франківщини, а тато – з Волині. Вони вчилися у Львові в лісотехнічному інституті. Обоє закінчили з відзнаками і вибирали, куди ж іти на першу роботу. А в Придністров’ї, в місті Бендери, вони раніше були на практиці. Їм там сподобалося: і клімат, і люди. 

Придністров’я – регіон, що межує з Україною вздовж річки Дністер. У часи СРСР це була пріоритетна зона, де активно розвивалася економіка, кращі мізки туди з’їжджалися з усього Союзу. Тому виникла у батьків романтична ідея, чому би не поїхати туди жити. І там уже народилися ми з сестрою.

Я провчився там у школі до п’ятого чи шостого класу у гімназії №1, її вважали найкращою в місті. У класі було мультинаціональне середовище – близько 15 представників різних національностей.

Те середовище заклало в мені дуже ідеалістичні погляди про такі поняття як цінності, честь, повага до жінки, батьківщина. І це те, що не хочу втратити і сьогодні.

Як це закладали в нас? Здається, просто через буття. Вчителі такими були, почуття гідності було наскрізним. Класна керівниця ніколи не зраджувала своїм принципам, не йшла на компроміси з цінностями. Навіть зараз я можу сказати, що напевно не так багато зустрічав подібних людей у подальшому житті. 

Поза школою в мене також були різні активності і хобі: малювання, плавання, авіамоделювання, але по-справжньому запалився баскетболом. Почав ходити на два-три тренування на день. 

З сином тренера ми стали найкращими друзями, обоє були найнижчими в команді. Половину дитинства я провів у них вдома в приватному будинку, де тренер вчив нас грати в деберц, змушував підтягуватися, відтискатись.

Фактично, формував із нас чоловіків, тримав дисципліну, чесно давав відгук. 

Якось ми грали на пляжі, я рвонув за м’ячем, але суперник мав перевагу. І тренер каже: "Ти не розраховуєш правильно свої сили". Ця коротка репліка була важливою: рости, ставай сильнішим, розраховуй сили. Баскетбол люблю дотепер: це командна гра, там є інтелект, динаміка, стратегія, є де проявляти своє лідерство.

Переїзд з Бендер до Франківська

Я жив там до 13 років і маю про цей період теплі спогади. У мене було щасливе дитинство. А потім почалися події на Придністров’ї. 

Коли стався військовий конфлікт,  на понад все зупинилося. У нас канікули в школі були місяців вісім. Але ми – діти – цей період запам’ятали як романтичний. Лазили з хлопцями підбитими БТРами, які довго ще стояли просто на вулицях міста, збирали патрони, порох, робили саморобні вибухівки. Це контраст: тут гімназія, а тут таке. І воно все накладається.

Думаю, це мені допомогло потім в житті дивитися на всі ситуації комплексно під різними кутами.

Через події на Придністров’ї ми переїхали до Франківська. Це був 1995 рік. Пам’ятаю цей контраст. Молдова і кліматично тепла, і люди там здавались трохи відкритішими, теплішими. Грубо кажучи, якщо мама йшла з базару з сумками, гарантовано хтось підходив і ніс ці сумки під саму хату. А у Франківську, умовно, сусіда ледве впрошували, щоб допомогти холодильник підняти на поверх.

На акліматизацію після переїзду пішло роки два. Було відчуття якоїсь сірості, недружності, але потім це вирівнялося. Ймовірно, це стандартний ефект переїзду в будь-яке нове середовище для дітей, підлітків. Але припускаю, що все ж був і фактор, що західна Україна була більш закритою ніж Придністров’я на той момент. 

Але все це було не глибоке, не по-злому -  радше як тест, перевірка. Зрештою, я влився в нове середовище, почали з’являтися друзі.

Франківська школа

Вчителі (на нового учня з Придністров’я. – Ред.) реагували по-різному, але загалом позитивно. Я все ж приїхав як носій інших знань, з хорошою базою після гімназії. Ніколи не мав позиції розбишаки.

Наприклад, коли у гімназії в Бендерах закінчувався урок, хлопці піднімали стільці за себе і за дівчат. Я так і в Франківську у школі почав робити. Спочатку всі дивилися на мене здивовано а потім однокласники теж поступово почали за дівчатами стільці забирати (сміється). Чи коли святкували дні народження і запрошували в гості однокласників, потім ще дві-три години проводили всіх дівчат по черзі додому – теж нова традиція, яка прийшла в клас разом зі мною.

Не скажу, що я був суперхорошим учнем в плані оцінок: переважали четвірки. Були п’ятірки, але і трійки траплялись. Деякі предмети давалися непросто. Думаю, це й добре, що я не став відмінником.

Я і так відчував його в певних моментах. Для формування характеру це добре, але якби його було більше, то, можливо, не зберіг би в собі здатність мислити критично та широко.

У нас була фантастична вчителька української мови і літератури. Дуже драйвова та жива. Якщо її хтось нервував – могла пожбурити портфелем, але по-хорошому. 

Вона була настільки справжня! У неї не було цієї пострадянської форми, яку багато хто з вчителів старався витримувати (показує руки, ідеально рівно складені за партою. – Ред.).

Ти міг не прочитати твору, але запропонувати їй подискутувати на задану тему. Ці дискусії були вільні і на рівних. Мало бути гостро, живо і інтелектуально. Вона це цінувала. Цінувала живу думку, намагання розкривати її. А ще вона любила дітей і людей загалом. Мені здається, всі її теж дуже любили.

Як стати тихим лідером у школі

До класу восьмого я почувався доволі невпевненим. А у восьмому шкільна психологиня роздала нам тест, куди треба було вписати три людини-симпатії у класі, три – антипатії. Я сидів, мучився, бо треба було вписати тільки трьох, а навколо люди такі цікаві, хороші. А в антипатії – ну, був там один хлопець, який всім створював напругу, але його не вписав.  

Коли підбили підсумки, неочікувано для себе і, мабуть, для інших, я опинився на першому місці в рейтингу симпатій класу. З того моменту я почав усвідомлювати певне лідерство, на початку навіть легку форму зіркової хвороби схопив (сміється).

Я далі продовжував займатися баскетболом і з 8 класу почав тренувати збірну школи. Профільного тренера в школі не було, мені давали ключі від зали і я сам проводив тренування, був капітаном збірної. Так потроху формувався. Завжди було цікаво все вибудовувати в партнерстві не з позиції "лідер попереду", а більше "лідер позаду". Коли ти більше акцентуєш свої зусилля на тому, щоб свій потенціал максимально розкривали всі члени команди.

Хтось благородство проявляв, хтось безумовну любов, причому опускаючи формальні статуси, хтось давав критичні уроки. Наприклад, у нас був завуч, якого всі боялися. Вважали, що він вредний, вимогливий і непоступливий. Ганяв завжди всіх з туалету, хто палив.

А коли були фінальні екзамени, він підійшов до мене, каже: "Як справи?". Я одразу напружився, а він: "Потрібна допомога зі складними задачами?". У той момент мені відкрилася вся глибина людини.

Я зрозумів, що роками він несе цю маску строгості, непоступливості для того, щоб робити дітей сильнішими і кращими. За кілька років після закінчення школи з ним зустрівся, була щира відверта розмова.

Я любив школу, вона завжди була для мене важливим етапом становлення. Любив друзів та багатьох вчителів. Любив соціальне життя довкола школи. Постійно брав участь у різних активностях: гуртки, організація вечірок та  концертів, спорт. Мені було мало просто ходити в школу, хотілось змінювати світ на краще вже тоді.

Наприклад, у нас був повністю зруйнований баскетбольний майданчик. В останніх класах я побачив, що у вчителя фізкультури є баскетбольні кільця. Кажу: "Давайте повішаємо". Він нічого не відповів, щось там думав. Питаю: "А якщо ми самі?". – "Ну, добре". І ми почали. 

Це були 90-ті, нічого не було. Ми збирали дошки всюди, де тільки можна. Хтось приніс фарбу, хтось цвяхи. Разом вийшов проєкт із залученням понад 40 людей. 

Ми самі збили щити, помалювали їх, зробили розмітку. Наступного ранку приходжу, а на майданчику людей 200 зібралося з усього міста. Ми відчували гордість. Той майданчик працює дотепер. Років 20 вже. 

Перші підприємницькі прояви

Ще у шкільні роки я почав заробляти перші гроші. Були потрібні кросівки, щоб грати у баскетбол, а батьки не мали можливості купити. Зрозумів, що маю сам заробити. 

Мав ще друга такого ж підприємливого. Це було в стилі Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна, коли голі-босі "давай щось придумаємо, бо треба". Сіли на велосипеди – поїхали в поле кукурудзу рвати,  нарвали дві сумки, продали їх потім бабусям на базарі за 50 копійок. За ці гроші купили собі по морозиву – такий був бізнес (сміється).

Потім вже серйозніше – пробували мити машини. Стоїть припаркована машина – миєш її і чекаєш годину, дві, часом пів дня. Хтось оцінював зусилля, а хтось просто сідав і їхав собі. Далі ідею підказав тато: приніс великий лист поролону, який ми порізали на губки і я їх продавав таксистам і водіям. Так поступово заробив на кросівки, потім на плеєр.

90-ті були сприятливими для розвитку нестандартного підприємницького мислення, інакше не виживеш. У ті часи ти не міг просто піти працювати за спеціальністю, добре виконувати свою роботу, отримувати зарплату і мати гідне життя. Всі виживали і всі мали ставати трохи підприємцями.

Що отримав і що хотів би отримати від школи

У свій час у школі я не відчував значних стримувальних факторів для розвитку критичного мислення. Але розумію, що школа могла би робити більше з точки зору системи. 

В ідеалі, школа мала би стимулювати максимально критичне мислення і пошук власних рішень. Не давати готові відповіді, які маєш зазубрити і переказати, ти сам маєш шукати ці відповіді через кейси, в ідеалі через групову динаміку. Потрібні діалоги, дискусії. Менше безсенсової механічної домашньої роботи в стилі "зазубрити".

Пам’ятаю, перші три класи мама змушувала переписувати зошити, щоб у мене був ідеальний почерк. Мої зошити виставляли на шкільному стенді як зразкові, мама пишалась (сміється). У результаті, в мене зараз жахливий почерк. Здається, це компенсаторна реакція на той період. 

От оці всі речі по формі – безглузді. З точки зору розвитку інших навичок, не тільки академічних знань, школа може набагато більше. Спорт, творчість, інші можливості. Наприклад, стимулюють міські міжшкільні змагання. Коли виходиш на такий рівень, формується поняття "честь школи", ти маєш змогу тягнутися до вищих результатів. Це допомагає загартовувати характер і розвивати свої унікальні таланти.

Школа – це дуже комплексний досвід формування особистості.

Це була база, без якої не можу уявити повноцінного становлення.