"Як вщухали обстріли, пробували витягти дітей подихати": про життя та евакуацію з Ворзеля

Немає нічого безпечнішого, ніж стіни рідної оселі, правда? Так думала й Ольга Оніщук, експертка Українського інституту майбутнього. Тому й не тікала з Ворзеля.

У перший день російського вторгнення Ольга спала в своїй київській квартирі. О 6 ранку їй зателефонували близькі, як і багатьом із нас. Ольга миттєво зібрала якісь речі й стрибнула в авто, щоб їхати до Ворзеля – там родина має будинок, в якому на той момент залишалася сама 17-річна донька. За три години дісталася будинку. 

"З першого дня в Ворзелі були чутні постріли, сильні удари, але тоді ми ще не розуміли, якої зброї", – пригадує Оніщук.

***

Тоді, у перші дні, про виїзд із Ворзеля родина не думала. В будинку залишалося тепло, інтернет, газ, хоча з кожним днем обстріли частішали та гучнішали: "Швидко окупували наше селище і закрили нас у цій пастці". 

На третій день війни з Ворзеля виїхали багато їхніх сусідів. Ольга з чоловіком відправили доньку до бабусі з дідусем у Макарівський район на Київщині, залишившись вдвох. Того самого дня під вечір зникло світло та інтернет. 

За словами Ольги, у більшості людей у Ворзелі все працювало на електриці, тому їхній із чоловіком будинок залишався ледь не єдиним в окрузі, де без електрики працювала газова плита. Маючи паливо в генераторі, щодня вмикали його на короткий час, щоб накачати води зі свердловини всім, хто потребував. 

"До нас по воду приходило багато людей, які жили поруч. Питання стояло, щоб накачати води для попити та приготування їжі. Про помитися мова не йшла. Милися краплею води, "з чашки", – пригадує жінка. 

Якось до будинку Ольги прийшла няня місцевого дитбудинку, де на той момент було близько 50 дітей (російські військові обстріляли його в перші дні війни). Жінки були знайомі до війни.

Коли селище залишилося без електрики, наш дім малюка залишився без світла, опалення. Температура в приміщенні не підіймалася вище 7 градусів тепла. Няня, ризикуючи життям, дісталася до мене, щоб здобути хоч якусь їжу для дітей-інвалідів та персоналу (немовлята їдять дитяче харчування).

Оскільки у нас була газова плита, ми були будинком, який готував їжу для дитбудинку та людей, які потребували гарячої їжі", – розповідає Оніщук.

Практично щодня Ольга варила 12-літрове відро якогось супу, каші. Адже ці страви дозволяли не витрачати багато запасів і разом з тим нагодувати людей: "У мене було багато консервації в погребі, консерви та тушонка, яку додавали в кашу. Тому ми до дефіциту продуктів не дійшли. Людям, які жили в квартирах без запасів, було набагато складніше. До нас і наших сусідів приходили просити їжу, ми ділилися всім, чим могли".

Коли десь на 10-й день пропав газ, за словами Оніщук, це було найскладніше. Чоловіки знайшли балони пропану та зробили саморобну газову плиту в сараї, але зникла остання можливість готувати їжу в великій кількості.

Щоб зігрітися, дістали термобілизну та флісові кофти, в яких у мирні часи каталися на лижах. На першому поверсі будинку стояв "живий" камін на дровах, тому, коли обстріли припинялися, люди піднімалися з підвалу розпалювати камін, щоб погріти руки. 

"Найбільші хвилювання були, коли якийсь час були повністю відрізані від новин, – згадує Ольга. – В такі моменти не усвідомлюєш, що відбувається в країні, чи є позитивна динаміка, чи відтіснили рашистів. Незнання підсилювало відчуття небезпеки та власної безпорадності. Здавалося, якби знав, що відбувається, вже робив би щось для порятунку себе і близьких". 

Водночас, за словами Ольги, вона не помічала серед людей зневіри: "Ніхто не говорив: "Нас покинули, про нас забули". Навпаки, віра в ЗСУ з кожним днем посилювалася".

Повністю без зв’язку Ольга пробула десь два дні. Потім знайшла кнопковий телефон, від генератора заряджала акумулятор і через навушники слухала радіо.

У підвал позносили ковдри, килими, там укривали людей, які таких підвалів не мали. Малеча з укриття майже не виходила, навіть коли обстрілів було не чутно. 

"Коли вщухали обстріли, ми намагалися витягти дітей на світ божий, щоб подихали, побачили сонце. Але треба було дорослим тільки відвернутися – діти знову спускалися в підвал", – розповідає Ольга.

Серед дітей, яких укривали в своєму підвалі, немовлят не було. Тільки малеча віком від 5 до 13 років. "У сусідів був півторарічний хлопчик. Не чула, щоб у них були проблеми з дитячим харчуванням. А от памперсів не вистачало, з ними хтось ділився з інших мешканців", – розповідає Оніщук.

Ба більше, проявів страху чи істерик не бачила в жодної людини будь-якого віку. В будинку сусідів, наприклад, перебувало близько 16 людей, серед яких найстаршій бабусі було близько 85 років. "Вона була спокійна, єдина вміла пекти на вогнищі коржики і робила це з ранку до ночі. Постійно всіх заспокоювала", – пригадує Ольга. 

Найбільше напруження, на її думку, відчували місцеві чоловіки. Оскільки Ворзель швидко окупували, вони нічого не змогли з цим зробити: "У нас не встигла навіть сформуватися тероборона, і чоловіки виявилися закриті в селищі з величезною відповідальністю за те, щоб захистити близьких".

Врешті, провівши у Ворзелі 13 днів війни, вирішили спробувати виїжджати. 

***

Рішення про евакуацію приймали важко. Ольга до останнього дня не хотіла їхати. Здавалося, "от-от все мине". Але одного дня почувши, як вулицею рухається важка техніка, вона піднялася на другий поверх будинку і побачила крізь вікно ворожий танк поруч із своїми воротами. 

"Потім дуло почало повертатися на будинок… Це була остання крапля. Відчуваєш себе надзвичайно злим, бо безсилий боротися з технікою", – пригадує вона. 

Жінка зауважує: складно сказати, чого хотіли ті військові. Ніяких пострілів врешті не зробили, кілька їхніх людей сиділо на броні. "По суті, вони нічого не хотіли від будинку. Можливо, просто демонстрували свою присутність чи оглядали місця для чогось", – каже Оніщук.

Ольга зауважує: в односельчан були коктейлі молотова (поробили відразу). Однак від спроб підірвати російську техніку зупиняло розуміння, що вибух зачепить будинки поруч, де ховаються вагітні, діти. "У селищі дуже вузькі вулиці, це не відкрита місцевість, де можна щось підірвати чи щось таке. Мабуть, тому у Ворзелі цю ворожу техніку і не підривали".

Випадків мародерства, вчинених росіянами, на власні очі не бачила. Перебуваючи у Ворзелі під тимчасовою окупацією, жінка не полишала свій будинок. 

Вже під час евакуації молода пара, яку Ольга вивозила з селища, розповіла їй про власний досвід взаємодії з окупантами. 

"Казали, що в їхній будинок зайшло кілька десятків російських військових, пояснили, що у будинку вигідна позиція. Зі слів пари, росіяни їли їхню їжу, забрали телефони (правда, повернули наступного ранку), спали на їхніх ліжках. Але фізичної сили не застосовували. Натомість намагалися провести "політінформацію", мовляв, "ми не хотіли до вас йти, але маємо взяти владу...", – розповідає Ольга.

Врешті, Ольга взяла документи, фотографії, улюблений светр, теплі та зручні речі. Взяли також каремати і палатку, інші туристичні речі. "Палатка під обстрілами – це звучить смішно. Водночас, якщо ви десь в полі, у вас забрали або розстріляли авто – все могло знадобитися", – пригадує вона.

Потім місцеві поділили між собою пальне, щоб мати можливість вивести більше людей. На автомобілі пов’язали білі ганчірки (використовували столові серфетки, різали простирадла, навіть білу піжаму). Коли вибудувалася колона жителів, охочих виїжджати на власному транспорті, Ольга була шокована кількістю автомобілів: "Здавалося, це кінець світу, не бачила ні початку, ні кінця колони". 

Серед тих, хто зібрався, вона не бачила жодної людини, яка б плакала і кричала. Речей у людей, переважно, було небагато. В одиниць Ольга помічала заповнені валізами багажники. Більшість їхали з наплічниками, максимум – якась сумка в руках. Багато вивозили домашніх тварин.

Ольга забрала кішку, а двох великих собак довелося залишити у Ворзелі. Одна собака – дворняга вагою близько 50 кг, яка ніколи не їздила в машині і стає агресивною, коли боїться: "Я знала, що вивозитиму людей, а раптом він скочить на когось чи агресуватиме на рашистів на блокпосту і його застрелять... Я за кермом, не зможу його заспокоїти".

Другу собаку сильно нудить з першої хвилини перебування в машині: "Я розуміла, що вона фізично може не доїхати, адже було невідомо, скільки будемо добиратися". 

Ольга розповідає про собак крізь сльози і додає – ніколи б їх не лишила, якби не було кому їх зараз доглянути. У селищі залишився хлопець, який до війни доглядав за кіньми в місцевому спортивному кінному клубі. Росіяни підірвали конюшню, коні розбіглися. Хлопець відмовився виїжджати з Ворзеля, сказав, що буде намагатися рятувати коней і годувати їх. Зараз він доглядає за собаками Ольги. 

"Якщо в Ворзелі буде повний край, я сказала йому випускати їх. Інстинкт самозбереження в собаки працює. До війни ми зробили їм чипи на нашийники з QR-кодами. Це дає можливість відстежувати, де тварини. Знайдемо їх, якщо тільки залишаться живі", – каже Ольга. 

***

Колона була організована, йшла під супроводом Червоного Хреста.

Виїжджали з чоловіком двома машинами, кожен за кермом, щоб забрати з собою більше людей. Ольга вивозила п’ятьох, серед яких двоє дітей її сусідів та молода пара, яка мала одружитися наприкінці лютого. 

Місцями колона сильно прискорювалася (до 130 км/год). "Я не розуміла, чому рухаємося так швидко, але трималася машини, яка попереду. Потім мені пояснили, що під час обстрілу безпечніше рухатися швидко", – розповідає вона.

Загалом їхали 15 годин. Досить довго стояли в черзі на українському блокпосту в Білогородці: "Наші ретельно перевіряють машини, які виїжджають з окупованою території, це правильно". 

За блокпостом людей зустрічали волонтери, представники ТрО, поїли гарячими напоями, годували. Також стояли автобуси на Київ і охочі на власному транспорті відвезти евакуйованих в безпечному напрямку.

Спочатку Ольга провела кілька днів у Житомирській області у родичів, бо не хотіла їхати далеко. Поки одиного дня поруч не почався ракетний обстріл: "Після майже двох тижнів під обстрілами у Ворзелі, коли ніби дісталася безпечного місця, знову це чути… Психологічно я не витримувала". 

Врешті поїхали до друзів у Чернівці. Для 17-річної доньки Оніщук на сьогоднішній день це четверте місце, куди переїжджає від початку війни. Дівчина навчається на першому курсі Могилянки, сподівається на відновлення онлайн-навчання та категорично відмовляється їхати за кордон, розповідає Ольга.

Сама ж вона, нарешті маючи нормальний інтернет і безпеку, працює на інформаційному фронті. Всім, хто має можливість вибиратися в безпечне місце – радить це робити. 

"Можна волонтерити, працювати, приносити більше користі державі, ніж відчувати себе безпорадним в місцях, де небезпечно. Якщо людина може евакуюватися і мати більш-менш врівноважений психологічний стан – це точно корисніше, ніж сидіти в підвалі". 

Читайте також: 12 днів полону в Бучі. Історія родини, яка жила пліч-о-пліч з окупантами