RU
Історії

Вторгнення РФ | Не можу стояти осторонь – в моїй країні війна. Як емігранти допомагають Україні

7 хвилин
 - Фото
Фото: Анна Єлькіна та Анастасія Сергейко
03.03.2022, 11:27

Українські емігранти також переживають війну. Адже в рідній країні залишись рідні

24 лютого кожен з них прокинувся від поганих новин, стурбованих повідомлень родичів та сліз друзів. 

Перша реакція – шок. Друга – треба допомогти! 

LIGA.Life розпитала в емігранток, як вони дізнались про війну, що відчувають зараз та як намагаються допомогти військовим, біженцям та українцям в часи війни.

Люсі Варнава, Велика Британія

15 останніх років я живу у Великій Британії. Моя Батьківщина – Донецьк. Тому війна прийшла в моє життя ще у 2014 році. Мій будинок розбомбили. Батько потрапив у полон, потім помер. Відтоді активно допомагаю українцям. 

У 2014 році організувала швидкий збір коштів. Весь район, де я жила, збирав одяг, простирадла, памперси тощо. Допомагали дитячим будинкам. Місцевий поштовий відділок збирав гроші для України. Також співпрацювали з благодійними фондами, зокрема зі "Свої" Лесі Литвинової. Збирали гроші, провізію та інші речі.

У 2022 році, окрім матеріальної допомоги, даю те, чого не вистачало українцям у 2014, – психологічну допомогу.

Розробила безкоштовні уроки англійської мови для українських дітей. Щодня о 12:00 ми збираємось в Zoom. Наприклад, сьогодні вчили нові слова з теми "Почуття": як сказати "я щасливий" або "я боюсь".

Також вчимося дихати, робимо різноманітні психологічні практики в ігровій формі, які допомагають позбутися стресу. У мене є багато друзів, які постраждали у 2014 році, а їхні діти досі не отямились після психологічної травми.

У Лондоні є українська діаспора, яка зараз надзвичайно об’єдналась. На сьогодні вони зібрали 250 000 фунтів і надіслали в Україну. Також підтримують медиків, військових, дітей та дорослих. 

Важливою є інформаційна підтримка. Всі телефонують, запитують про події. Наприклад, мою дитину постійно запитують однокласники про ситуацію в Україні. Ми з директором вирішили зробити звернення англійських дітей до українських зі словами підтримки. Також в планах запустити марафон, щоб українські діти могли переписуватись з британськими. Це і емоційна розрядка, і практика англійської мови.

Анастасія Сергейко, Франція

Я родом з Житомира, але два останні роки навчаюсь на магістерській програмі у Франції. Зранку 24 лютого як завжди прокинулась і взяла телефон, щоб перевірити пошту та месенджери. Побачила декілька повідомлень від мами та пропущені дзвінки від тата. 

Повідомлення: "Настя, донечку. У нас війна. Люблю тебе. Можливо, зв'язку скоро не буде. Бережи себе". Описати мої емоції в той момент неможливо. Це найгірше повідомлення у моєму житті.

Мама та тато залишились у Житомирі, тому що не змогли покинути своїх літніх батьків. Найгірші години дня – коли батьки ховаються в гаражі під час тривоги.

У них немає зв’язку, тому я з нетерпінням чекаю повідомлення: "У нас тихо. Ми в безпеці".

У смт Добрянка Чернігівської області, що недалеко від білоруського кордону, живе бабуся. На щастя, поки що там відносно тихо. Її син зараз на фронті, тому бабуся відмовилася переїхати до мене. 

Триматись осторонь цих подій неможливо. Стараюсь допомагати всім, чим можу. Наприклад, фінансово – роблю перекази в фонд "Повернись живим" та на офіційний рахунок НБУ. Також домовилась про фінансову допомогу від міжнародного відділу свого університету, а мій хлопець-грузин – про збір коштів у франко-американській компанії, де працює.

У Парижі також є українська діаспора. Наприклад, мій друг працює в мережі гіпермаркетів Leroy Merlin. Вони закуповують каски, бронежилети та інше необхідне спорядження для військових.

З 24 лютого українці виходять на протести в Парижі. Також організовують гуманітарну допомогу в різних куточках міста. Наприклад, ми з друзями плануємо стояти біля аптек та збирати донати від французів на медичне обладнання для українців.

Анна Єлькіна, Кіпр

Через роботу ми з чоловіком переїхали на Кіпр у квітні 2021 року. Родом з міста Богуслав Київської області, але тривалий час жили у столиці.

У четвер, 24 лютого, прокинувшись, побачила безліч повідомлень в робочому чаті. Перше з них: "На нас напали о 5 ранку". Стало страшно, руки тряслись. Відкрила новини, написала сестрі чоловіка, яка була в Києві. Від інформації розплакалась. Прокинувся чоловік, ледь змогла вичавити з себе: "Росія напала". 

Згодом отямилась від паніки та страху, почала шукати сестрі машину з Києва у Богуслав. Там зараз відносно тихо, хоча дуже тривожно. Декілька разів були сирени. На щастя, укриття добре організоване: є стільці, лавки, каремати. Добровольці допомагають знайти вхід в укриття, оголошують про відбій тривоги. 

Доєдналась до інформаційних військ. В telegram-каналі Верховної Ради України часто є пости з закликами до дій. Так блокуємо російські акаунти, атакуємо московські заклади в Google-картах, пишемо блогерам, звертаємось до офіційних акаунтів НАТО, ООН, представників Європейської ради, Європейської комісії в Twitter з закликом про допомогу.

Дізналась, що значить "дедосити" (атакувати) сайти, активно практикуємо це. 

Іноземним знайомим розповідаємо реальні факти про події в Україні. Скидаємо посилання на правдиві інформаційні ресурси та способи фінансової допомоги. Адже самі також донатимо ЗСУ та знайомим волонтерам, які їздять на закупівлі.

Через війну нарешті приєдналась до чату "Українці на Кіпрі". Спочатку там було 600 людей, а зараз – 2000. Там не тільки українці, але й росіяни та білоруси, які підтримують нашу країну і допомагають їй. 

Збираємось разом і виходимо на мітинги. Наприклад, 26 лютого їздили в Нікозію до президентського палацу і російського посольства. В понеділок був автомітинг в Лімасолі.

Організовуємо допомогу українцям, які залишились на Кіпрі: одяг, їжа, житло. А також сміємось з кіпрських росіян, які писали: "Путин приди!", а тепер панічно знімають готівку в банкоматах і думають, як додому долетіти. 

Я ще ніколи не відчувала Україну настільки єдиним організмом!

Інна Захарченко, США

Вже майже 6 років живу в Сполучених Штатах, місто Сієтл, Вашингтон. Проте моя Батьківщина – село Антонівка Київської області. Разом з чоловіком виховуємо синочка. Йому лише 2,5 місяці. 

Про війну дізналась одразу з багатьох джерел – від сім’ї, друзів та з новин. Протягом певного часу самостійно моніторила інформацію, адже ситуація навколо України була загостреною. Коли на "порозі" твоєї країни стоять війська, залишатися осторонь неможливо. 

Перші емоції – страх, біль і відчай. Всередині ніби все стиснулося, відчувався сталевий холод. Серце тремтіло, як листя на вітрі. Думки кудись розбіглися. Було важко повірити в те, що відбувається.

Багато родичів та друзів зараз в Черкаській та Київській областях. Там ситуація більш-менш спокійна, але люди готові оборонятися. Такий собі "бандера-смузі" майже на кожному столі в достатку. 

У Києві живе бабця. Їй 86 років. Вона пережила війну і Голодомор. Щодня телефонуємо їй, щоб упевнитися, чи все гаразд. В бомбосховище йти відмовляється. Каже, що там багато людей. Боїться заразитися коронавірусом, а ще не хоче залишати наодинці свого кота Ваську. 

У такій ситуації хочеться допомогти усіма можливими способами: гроші на потреби благодійних організацій, закупівлі товарів для солдатів.

Збираємо кошти з місцевих громадян, підключаємо друзів для поширення інформації, залишаємо роздруківки QR-кодів в публічних місцях, розсилаємо посилання на благодійні сайти в місцеві групи та організації.

В Сіетлі є організація Ukrainian Association of Washington State, яка згуртовує українців на мітингах.

Також працюємо в інформаційному полі: перекладаємо англійською мовою інформацію з українських ресурсів та поширюємо. В Україні об’єднуємо тих, хто потребує і тих, хто може допомогти. Працюємо над фільтрацією фейкової інформації та блокуванням джерел дезінформації. Навіть автомобіль прикрасили лозунгами та QR-кодами на підтримку України. 

Анна Бойко, Польща

Понад 8 років живу у Польщі, але родом з Чернігова. Про війну дізналась зранку 24 лютого. Хлопець прочитав новини і відразу мене розбудив: "Росія атакувала всю Україну". Не повірила, думала, що це фейкова інформація. Як вони могли ввести танки на територію України?

Подзвонила батькам у Чернігів, адже звідти до кордону рукою сягнути. У четвер там було тихо. Подруга, яка живе в Старокостянтинові Хмельницької області, провела всю ніч у підвалі з малою дитиною. А двоюрідна сестра з Миколаєва тікала з дітьми та котом на Західну Україну до родичів. 

Мене переповнювали емоції, але я мусила йти на роботу. В офісі всі розпитували про Україну. Трималась мужньо, аж поки не повернулась додому. Там почалась істерика. 

Наступного дня взяла себе в руки і знайшла фундацію, яка збирає гуманітарну допомогу для України. Посольство України у Варшаві також збирає допомогу для військових.

Люди поодиноко чи цілими групами привозять туди все необхідне. Потім посольство доставляє під кордон, де його забирає українська сторона. 

Моя компанія співпрацює з фундацією, що захищає жінок та дітей. Вони збирають всі необхідні речі для українок, які приїхали у Польщу самі або з малими дітьми. Я також купила памперси та їжу для маленьких дітей і віднесла у фундацію. 

Салони краси та магазини вивішують оголошення на дверях про збір допомоги для України. Багато людей вже відгукнулись. Наприклад, знайомий купував ліки для ЗСУ. Коли сказав про це в аптеці, люди в черзі від себе додали ще ліків. 

Насправді допомагають всі: українці, поляки, білоруси та росіяни. Ніхто не хоче війни в Україні.

Не можу стояти осторонь – в моїй країні війна. Як емігранти допомагають Україні
Альона Низовець
журналістка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини