На початку вересня стало відомо, що новою очільницею Міністерства культури та інформаційної політики України можуть призначити Юлію Федів. Вона була першою керівницею Українського культурного фонду у 2018-2021 рр., директоркою ГО "Громадське телебачення" у 2021-2022 рр. і донедавна — координаторкою UNESCO з питань культури. 

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Вже за тиждень після перших новин про кандидатуру Юлії Федів "Суспільне Мовлення" отримало пропозицію розмістити проплачений матеріал проти претендентки на посаду міністра культури та інформаційної політики. Противники Федів апелювали до незакритої кримінальної справи, яку проти неї відкрили у 2021 році. Провадження стосується нецільового використання 57 млн грн під час роботи виконавчим директором УКФ.

LIGA.Life запитала у Юлії Федів про поточний стан справи, пропозицію очолити Мінкульт і пріоритети на посаді в разі можливого призначення. Кого вона запросила до своєї майбутньої команди та якою бачить культурну й інформаційну політику України, дізнавайтеся в інтерв’ю. 

— Сьогодні (інтерв'ю проводилося 20 вересня. — Ред.) стало відомо, що ви завершили роботу в UNESCO. Як це пов’язано із можливим призначенням на посаду очільниці Мінкульту? 

Коли з’явилася інформація, що я можу потенційно очолити міністерство, деякі медіа взагалі писали, що призначення заплановане на найближче засідання Верховної Ради. Ця інформація пішла в іноземну пресу, і керівниця UNESCO в Києві була зобов’язана повідомити керівництво в Парижі. Оскільки у цій ситуації багато невідомих, то з професійної точки зору я вирішила звільнитися. 18 вересня був мій останній робочий день, і надалі, незалежно від того, яке рішення щодо моєї кандидатури ухвалить Кабмін, в UNESCO я вже не працюватиму. 

— Чому? 

Для UNESCO дуже важливим партнером є Мінкульт, тому інституція працюватиме з будь-яким міністром, якого оберуть. Але в мене є певні межі, та не всі кандидатури на цю посаду мені ціннісно імпонують. Якщо я працюю десь, то маю віддаватися на повну і бути насамперед професіоналом. 

— Які варіанти ви для себе розглядаєте, якщо призначення не відбудеться? 

Я запускатиму власну справу або шукатиму інші проєкти. Зрозуміло, що сфера культури та культурного менеджменту є для мене найближчою. На мою думку, у цій царині громадянське суспільство презентоване нерівномірно. Не у кожному із секторів культури та мистецтва є сильні громадські організації й асоціації, які можуть представляти інтереси галузі спільно з державою та міжнародними партнерами. Тому я думала про створення організації, яка б допомагала інтегруватися українським культурно-мистецьким ініціативам в європейські та міжнародні проєкти. 

Інший ракурс, який я для себе розглядала, — це сфера державного управління. За рік навчання у Сиракузькому університеті в США я отримала багато свіжих знань не лише щодо творення політик і написання стратегічних документів, але й стосовно їх реалізації. Тому я думала про створення такого собі think tank — організації, яка б досліджувала публічну політику та допомагала її реалізовувати. 

— Нещодавно ви назвали імена людей, яких хотіли б бачити у своїй команді в разі призначення на посаду: це Антон Дробович, Соломія Боршош, Галина Григоренко, Олександр Трегуб. Чому саме ці люди? 

Для мене основним критерієм вибору членів команди є професіоналізм, гарна репутація, бажання і досвід роботи у державному секторі. Майже усі, кого я назвала, мають такий досвід. Соломія Боршош працює в Українському інституті, Антон Дробович очолює Український інститут національної пам’яті, Галина Григоренко була заступницею міністра культури та інформаційної політики. Олександр Трегуб, CEO та співзасновник Projector, не має безпосереднього досвіду роботи на держслужбі, але багато співпрацював з МОН та Мінцифрою. 

— Усі вони погодилися? 

Я вела розмову про те, чи вони зацікавлені — усі попередньо давали згоду або взяли до роздуму. Зрозуміло, рішення ухвалити важко, бо всі ці люди десь працюють, і моя пропозиція ще досить аморфна. Мені, як потенційному керівнику, доводиться сідати на "шпагат": враховувати інтереси і спільноти, і держсектору, і конкретних людей, які готові пожертвувати собою заради великої справи. 

Я говорила з багатьма представниками громадянського суспільства, державних і комунальних установ. Але не всі готові йти на політичну посаду. 

— Які причини називали люди, які не хотіли йти на держпосаду в Мінкульт? 

Перше — це зневіра. Багато людей на різних етапах вже спробували себе у держслужбі та розчарувалися. Друга причина — рівень заробітної плати. Ті, хто працюють у сфері бізнесу або мають власну справу, розуміють, що в разі роботи на державній посаді вони втрачають у доході. Не всі можуть собі це дозволити. Ну і зрештою, третя причина — невизначеність ситуації, в якій я перебуваю. Можливо, якби я вже обіймала певну посаду і йшла з конкретною пропозицією, мала погоджені програму і бачення розвитку міністерства, то люди б швидше давали згоду чи відмову. 

— Як ви бачите розвиток Міністерства культури та інформаційної політики під своїм керівництвом? 

Я бачу три наріжні камені для моєї майбутньої роботи в міністерстві: це управлінський виклик, секторальний та політичний. Перше — створення позитивного іміджу МКІП як роботодавця. Потрібно напрацювати стратегію, аби люди розуміли, куди й навіщо вони рухаються. Як мені відомо, деякі відділи взагалі "голі", тому треба набирати людей. 

Далі — секторальний блок. Наразі критичною є сфера збереження культурної спадщини. Це евакуація об’єктів із зони активних бойових дій, облаштування спеціальних сховищ, напрацювання алгоритмів евакуації для музеїв та культурних інституцій. Це запуск реєстрів об’єктів рухомої та нерухомої спадщини, консервація та реставрація об’єктів, які постраждали внаслідок бомбардування, фіксація злочинів РФ. Це сфера мистецтва і мистецької освіти — зокрема навчання реставраторів. Це і відновлення конкурсних процедур у культурних інституціях. У сфері інформаційної політики це протидія дезінформації всередині країни та назовні, що передбачає співпрацю з Міністерством закордонних справ. 

Зрештою, політичний блок. На мою думку, в Україні досі немає розуміння важливості культурної та інформаційної політики. Ці дві сфери є наскрізними й мають відображатися у держбюджеті та формуванні державних політик. Культура — це не розвага, вона не може фінансуватися за залишковим принципом. Це базис, на якому існуємо ми як українці. 

— Якщо говорити про наскрізність культури та інформаційної політики, які ще міністерства ви бачите пріоритетними для потенційного партнерства з Мінкультом? 

Мінцифри, в кооперації з яким відбувається створення реєстрів об’єктів рухомої та нерухомої спадщини. МОН, у підпорядкуванні якого знаходяться багато музеїв, культурних установ та наукових інститутів. Мінінфраструктури, в кооперації з яким відбувається видавання дозволів на будівництво. Це і МВС та боротьба з чорною археологією, і співпраця з Міноборони та ЗСУ. Перебуваючи на посаді координаторки з питань культури UNESCO, ми з партнерами обговорювали ідею створення спеціальних відділів у військах, які фіксуватимуть та оберігатимуть об’єкти культурної спадщини під час ведення бойових дій. Зрештою, це Мінекономіки, тому що нам потрібно переглядати тарифні сітки оплати праці у галузі культури. 

Фактично, з кожним міністерством можна знайти точки дотику. Вони вже існують, просто потрібно зробити цю співпрацю системною, врегульованою і зрозумілою для усіх сторін. Не лише для Кабміну, але й для наших міжнародних партнерів і суспільства. 

— Що тут може дати ваш досвід роботи в UNESCO? 

Я маю контакти з офісом UNESCO і розумію, як функціонує інституція зсередини. Це 193 країни, кожна з яких через UNESCO може фінансувати культуру та мистецтво, креативні індустрії та медіа. Якщо Мінкульт буде якісно формувати так звані проєктні пропозиції та комунікувати їх з організацією, ми зможемо спільно реалізувати та залучати фінансування у культуру.

— Під час війни досить часто фінансування культури викликає великі дискусії, адже більшість коштів спрямовують на посилення обороноздатності країни. Як ви бачите вирішення цієї проблеми? 

Якщо подивитися проєкт бюджету на 2024 рік, то видатки на культуру та інформаційну політику становлять лише 0,34% від загального держбюджету. Цифри говорять самі за себе. Але на мою думку, гроші — це не основне, чого бракує у сфері культури та інформаційної політики. Бракує якісної координації та відкритої комунікації. Необхідне розуміння, для чого культура та інформаційна політика, яка наша державна стратегія у цих двох сферах, які пріоритети ми ставимо на період воєнного стану та післявоєнного відновлення України. Коли це все буде чітко прокомуніковане з експертним середовищем та платниками податків, думаю, запитань буде менше. 

— Під час зустрічі з фракцією "Голос" ви дізналися, що депутатам розіслали матеріали кримінальної справи, відкритої проти вас у 2021 році. Як вважаєте, чи може це вплинути на рішення про ваше призначення на посаду? 

Побачимо, як розвиватимуться події. Наразі мені важко це коментувати, тому що рішення завжди ухвалюються з урахуванням усього масиву даних про того чи іншого кандидата. Інше питання, до кого буде більша довіра і на чому вона формуватиметься. 

Моя позиція: я діяла чесно і моя совість чиста. А все інше — на совісті тих, хто проти мене замовляє "джинсу" на "Суспільному". В мене є юристи й правда на моєму боці. Відповідно, я боротимуся до кінця, бо це моя репутація і вона для мене дуже важлива. 

— Яка ваша мета в разі призначення міністром культури та інформаційної політики?

Для мене посада — це не самоціль. Як і тоді, коли я подавалася на конкурс УКФ, так і зараз, моя мета — це розвиток української держави. Життя коротке, тому орієнтуватися на гроші, на мою думку, не логічно. А якщо посада допомагає реалізувати зміни і як мінімум стати медіатором між громадянським суспільством та органами державної влади, щоб зрушити певні питання, — це для мене честь. Тому я погодилася.