"Страшно звикати до війни, але це полегшує роботу". Історія рятувальника ДСНС з Чернігова

Гасити, ховатися чи рятувати людей?

"Ти закінчуєш університет, приїжджаєш на роботу, починаєш працювати. Вперше бачиш померлих та зруйновані будинки. Все це викликає шок. Проте це не можна порівняти з тим, що ми бачимо під час війни", – розповідає Олександр. 

Останні три роки він працює начальником караулу в одній з частин ДСНС міста Чернігова. 

У довоєнний час вони гасили все: від підпаленої трави до торфу, який горить щоосені в регіоні. Горів склад табаку, була велика пожежа біля нафтобази.

24 лютого, коли Росія відкрито атакувала Україну, Олександр одразу зателефонував начальнику: які подальші дії. Після наради дали команду "Збір. Тривога". І змінили графік роботи. 

"Тепер ми чергували дві зміни підряд, тобто цілу добу. Наступна доба – вихідний".

Олександр каже, що піковий момент страху був під час першого виклику в умовах війни.

"Ніби нічого незвичайного – приїхали гасити пожежу. Проте виходиш з машини й чуєш – там вибух, тут вибух. Не розумієш, як діяти в цій ситуації: гасити, ховатися чи рятувати людей? Тобі страшно, навіть дуже", – описує чоловік.

Рятувальники почали гасити пожежу. Була надія, що цей будинок знову не потрапить в мішень ворога, пригадує Олександр. Проте це був відчайдушний крок через відсутність відповідного досвіду. 

Правильний алгоритм дій в такій ситуації: дочекатися кінця обстрілів і тільки тоді рятувати людей та гасити пожежу.

Під час обстрілів пожежі не гасять

У частині Олександра в мирний час могло бути від 0 до 2-3 викликів за день. З частішанням обстрілів у Чернігові викликів лише більшало. 

Під час однієї зі змін Олександр та його частина приїхали гасити ятку. Вони подивились, куди може розповсюдитися вогонь і до яких наслідків це може призвести.

"Оцінили ситуацію – починаємо гасити. Раптом неподалік чуємо свист міномета. На щастя, людей поруч не було. Тому ми швидко сховалися за будівлею, споглядаючи за машиною. Радіостанцією передали: "Можливості загасити вогонь немає, обстріли".

Тиша. Пожежники повернулись до ятки. Він самостійно догорів. Вогонь не поширився: "Можна їхати далі. Є наступний виклик".

"Далі горів будинок, у який влучив снаряд. Такі завдання складніші, адже потрібно шукати потерпілих або навіть загиблих. Проте якщо людина в будинку, а обстріли тривають – ми безсильні. Ми не можемо йти всупереч обстрілам, інакше взагалі нікому буде рятувати", – додає Олександр.

Щоправда, інколи ворог будує тактику так, щоб відкрити вогонь по рятувальниках.

Ані Олександр, ані його колеги не отримали жодного поранення за часів війни. Проте новий водій, який переїхав на службу з Чорнобиля в Чернігів, загинув під час одного з завдань.

"Команду відправили забрати пожежну машину на підприємство. В період війни будь-яка техніка не буде зайвою. Приїхавши туди, почались обстріли. Всі побігли в укриття, проте один з уламків потрапив у водія. Він був у критичному стані, врятувати не вдалося".

На початку березня під обстріли потрапила частина, у якій працював рятувальник. У той день він, як завжди, о 08:00 здав зміну і поїхав додому відпочивати. 

"В обід дізнався, що мою частину обстрілюють. Перша думка – всі живі? На щастя, і колеги, і люди, які переховувались у нашому підвалі, вціліли", – пригадує рятувальник.

Обстріли припинились. Працівники ДСНС продовжили чергування, але підготували собі схованку. О 22:00-23:00 обстріли повторились. 

До війни у Чернігові працювало шість частин ДСНС, включно з Головним управлінням області. Рятувальники виїжджали на виклики в місто та прилеглі села. З часом такої можливості не стало.

"У перші дні війни окупанти добрались до Седнева (28 км від Чернігова). Відповідно, та сторона стала для нас закритою. Потім почались обстріли в іншому напрямку – в районі села Ріпки (37 км). Ще один заблокований шлях. Зараз Чернігів в кільці російських військових. Виїхати з міста ми можемо максимум в селище Новий Білоус (10 км)", – пояснює Олександр.

Жахіття війни

Гасіння пожежі – фізична робота. Проте, окрім неї, рятувальникам необхідні психологічні навички, щоб налагодити швидкий контакт з потерпілими.

"Люди, яких ми рятуємо, завжди в шоковому стані. Проте війна це посилила. Вони кричать, панікують. Словами це складно описати, але я нікому не бажаю побачити ці страждання на власні очі", – зауважує Олександр.

Якщо є змога, рятувальники працюють в парі. Одна людина відвертає увагу потерпілого, а інша надає першу домедичну допомогу.

"Нещодавно на одному з об’єктів чоловіку в ногу потрапив уламок. Поки один рятувальник займався раною, інший розмовляв з ним: "Дивіться на мене. Як вас звати?" Він тримав потерпілого за руку та дивився в очі. Це дає шанс людині відвернути увагу від болю".

Тим часом вільні колеги – наприклад, водій машини – викликають швидку.

"На одному з об’єктів ми побачили тіло чоловіка, який лежав посеред вулиці. Не ТрО, не ЗСУ. Цивільний, який йшов у льох, допоки в кут будинку не прилетів снаряд. Він його вбив. Ніколи не забуду це зелене обличчя, відкриті очі, які дивляться на небо, та ноги, перекручені між собою. За роки служби бачив тіла людей, які згоріли чи задихнулися. Проте війна робить зі своїх жертв справжнє жахіття".

Зруйновані будівлі

"Війна змушує людей плакати. Багато. Я бачив, як плачуть чоловіки, дивлячись на залишки будинків та машин. Здається, все це дрібниці, але насправді війна забирає у людей дім, – розповідає Олександр. – Ми приїжджали гасити квартири моїх колег. Хтось втратив все, а деякі обійшлись "легким переляком" – вибитими шибками".

Будинок Олександра поки цілий, навіть з вікнами, що на тлі масштабних руйнувань Чернігова – справжнє чудо.

"У мене не було думок, як врятувати себе. Хвилювався за батьків та молодшого брата. Сиджу на роботі. Все добре. Раптом по радіостанції чую про обстріли в районі моєї родини. Це було найстрашнішим!" – розповідає Олександр.

Найбільше рятувальник переймався через молодшого брата. Адже дорослі можуть побороти тривогу чи паніку, а діти не здатні це зробити самостійно. Олександр боявся, що братику буде складно прийти до тями після війни.

Коли родина евакуювалась у безпечніше місце, чоловіку стало легше.

Його колеги також найбільше хвилювалися за родини. До початку березня всі за чергою вивозили сім’ї у безпечніші місця та поверталися на службу.

"Усе керівництво на робочих місцях. Проте у нижчих структурах є такі випадки, коли поїхали відвозити родину і не повернулись. Після вибуху мосту між Києвом та Черніговом колеги, які хотіли повернутися, заступили на службу в інших областях", – пояснює рятувальник.

Найважчий виклик за місяць війни

Найскладніший виклик місяця для Олександра – пожежа у домі, куди влучило одразу три снаряди: у кут першого під’їзду, посередині дому та у квартиру на останньому поверсі третього під’їзду.

"Приїхали – горить одразу три квартири, ще й дах потрібно охолоджувати, щоб вогонь не розповсюдився. Одразу викликали підкріплення. Однієї машини для такого завдання замало", – пригадує Олександр.

Проблемою стала величезна квартира, яка раніше була трьома окремими. Велика площа дає простір для серйозного скупчення диму. Вибиті вікна, ліхтарик – нічого не допомагало. Рятувальник не бачив навіть на відстані витягнутої руки.

"Окрім цього, в шафі поступово тлів одяг, а між кімнатами – дерев’яні перегородки. Все це лише додавало диму. Цю пожежу ми гасили цілий день. Поки що вона була найтриваліша", – зазначає Олександр.

Сили боротися далі

Страшно звикати до війни. Проте, каже Олександр, це полегшує роботу.

"Фізично ти робиш все те саме, але постійний ризик потрапити під обстріл морально руйнує. Наприклад, пожежа в будинку в приватному секторі. Зазвичай там встановлені газові труби, а в гаражі є каністри з бензином. Приїхали гасити сарай. За спиною почули вибух. У мирний час я б одразу згадав про газ чи бензин, але під час війни будь-який вибух – ворожі обстріли та страх померти".

"Бувало, ми виїжджали вдень, а поверталися пізно вночі або навпаки. Проте в нас немає такого, що хтось недоспав чи недоїв. У всіх є час на їжу, сон та відпочинок. У місті працює декілька частин. Графік – доба через добу. Він непорушний. Тому всі мають час видихнути".

У свій вихідний Олександр спить, приймає гарячий душ, якщо є вода в місті, та читає. 

"Читаю не психологію, не фентезі, а те, що давно відкладав "на потім". Це мій рецепт відпочинку. Так відволікаюсь від обстрілів, черг за хлібом, від відсутності води та світла. Тікаю в інший світ, який дає мені сил та віри, що і це поборемо, що перемога вже близько".

Замість епілогу

– Рятувальників називають героями цієї війни, оскільки ви працюєте у критичних ситуаціях. Чи відчуваєте ви себе героєм? 

– Я? Герой? Ні, просто продовжую працювати. Коли людина обирає таку професію, розуміє усі ризики. Я не применшую роботу своїх колег, це небезпечна професія. Нам страшно, ми ризикуємо, але це не про героїзм.

– А хто тоді герої?

– Ті, хто стримують ворога, – наші військові, ЗСУ.