Зміст:
  1. Як створювали пам’ятник Мацієвському
  2. Чому пам’ятник зробили реалістичним
  3. Що каже історія

У День Збройних Сил України в Києві відкрили пам’ятник Олександру Мацієвському — розстріляному росіянами військовослужбовцю, чиїми останніми словами були "Слава Україні". У березні 2023 року загиблому посмертно надали звання Герой України. 

Цікаво про здоровий спосіб життя на YouTube-каналі LIGA Life

Реалістичну скульптуру в повний зріст представили на території Національного історико-архітектурного музею "Київська фортеця". У пам’ятнику відтворили точний образ Мацієвського в останні хвилини життя, а саму скульптуру накрили прозорим скляним боксом.

Однак така натуралістичність викликала неоднозначну реакцію в суспільстві. Одні позитивно відгукнулися про скульптуру, в якій увічнили українського героя, а інші розкритикували ідею саме через надмірну реалістичність і розташування пам’ятника поблизу військового шпиталю, що може стати тригером для військових. Аби розібратися у всьому, LIGA.Life поспілкувалася з автором скульптури Олегом Цьосем та мистецтвознавицею Євгенією Моляр. 

Як створювали пам’ятник Мацієвському

Скульптуру Олександра Мацієвського виготовили на замовлення благодійного фонду "Вічність". Як розповідає скульптор Олег Цьось, із пропозицією створити пам’ятник загиблому герою до нього звернувся засновник фонду Олександр Вінцелевич. Жодних конкурсів не проводили. По-перше, тому що це приватна ініціатива. А по-друге, пояснює митець, тому що в Україні немає інших скульпторів, які б працювали у подібній техніці.

"У 2019 році на цокольному поверсі скульптури "Батьківщина-мати" ми відкрили музей-галерею "Становлення української нації". Це був такий собі аналог Музею мадам Тюссо, тільки з українськими видатними постатями минулого і сьогодення: княгинею Ольгою, Богданом Хмельницьким, Степаном Бандерою, Лесею Українкою, Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою та іншими. Представники фонду були в цьому музеї й хотіли створити пам’ятник у такому ж стилі", — пояснює Олег Цьось.

Скульптор додає: під час цієї роботи було важливо відтворити погляд Олександра Мацієвського в останні хвилини життя. Цього, на думку автора пам’ятника, неможливо досягнути іншими техніками та матеріалами на зразок бронзи, бетону чи дерева. Тож вирішили застосувати пластилін, глину, комп’ютерні технології та силікон, який дозволяє передати текстуру шкіри. 

Для більшої реалістичності використовували натуральне волосся, а очі робили із прозорих пластиків. Самі матеріали стійкі до погодних умов і, за належного зберігання, розповідає Олег Цьось, можуть простояти сотні років. Однак одяг на пам’ятнику справжній і під дощем чи снігом може просто згнити. Тож усю скульптуру накрили скляним боксом. 

Під час роботи над пам’ятником скульптор послуговувався кадрами з відео перед вбивством українського захисника та двома фото Мацієвського, які збереглися. Під час роботи з пластиліном до майстерні приходила матір героя, яка підказувала, як зробити скульптуру максимально схожою на її сина: десь трохи підправити ніс, десь — лоб. Уся робота тривала два місяці, каже Олег:

У перші секунди скульптура має такий ефект, наче ти дивишся на реальну людину. Лише потім мозок розуміє, що це скульптура — і тебе трохи попускає.

Фото: Ольга Луценко / Facebook

Чому пам’ятник зробили реалістичним

Саме цього ефекту і хотів досягти автор. Ще під час перегляду відео з Олександром Мацієвським він побачив у погляді героя щось особливе, що змушувало замислитися, — і вирішив це відтворити.

"У його погляді наче розтягнувся час. Ти дивишся і відчуваєш усі думки військового: зараз він скаже одну фразу, після якої, можливо, більше ніколи не побачить сина, дружину та маму, не доробить запланованого. Я подумав, що інші теж повинні зазирнути у цей погляд, стати й подумати, які думки були у Мацієвського в ті секунди та що вони зробили б у такій ситуації", — пояснює Олег Цьось.

Він додає: головна мета цієї скульптури — залишити своєрідні "подряпини" в кожному, хто її побачить, змусити людину відчути й запам’ятати ці емоції. Аби пам’ять про героя не зникла. Що стосується критики, то на неї автор пам’ятника, каже, не реагує. 

Скульптор зазначає: він хотів би, щоб пам’ятник стояв у приміщенні з кращим освітленням, без скляної колби, яка захищає одяг від пошкоджень. Наприклад, у військовому музеї. Наразі усе так, як є, але надалі скульптуру можуть перемістити в інше місце.

На сайті БФ "Вічність" пропонують інші варіанти встановлення пам’ятника Олександру Мацієвському: 

  • на центральній алеї парку Вічної Слави;

  • на центральній алеї парку Володимирська гірка.

Що каже історія

Культ мертвих героїв, розповідає мистецтвознавиця Євгенія Моляр, існує ще з античних часів. Здавна людей увіковічнювали на портретах і в монументах, щоб зберегти колективну пам’ять про них. Це явище було притаманне диктатурам у різні часи. Сьогодні культ мертвих героїв потужний у Росії, де він підтримується і посилюється кремлівською пропагандою. 

"До України ця політика комеморації дійшла через радянські практики, які багато в чому базувалися на запозиченні античних, але з тогочасним радянським тоталітарним флером. І сьогодні ми, з одного боку, начебто боремося з радянською спадщиною, а з іншого — повністю повторюємо методи увіковічення, які нам дісталися з того періоду", — пояснює мистецтвознавиця. 

Євгенія зазначає: замість роботи із системними явищами ми знищуємо радянські пам’ятки й одночасно репродукуємо нові в тій же манері. Водночас, додає вона, не важливі ані матеріал, ані реалістичність. Йдеться саме про підхід до увіковічення людей у вигляді фігуративних скульптур.

"Якщо ми говоримо про візуальні комеморативні практики у публічному просторі, то насамперед йдеться про роботу з образами. Чому з’явився цей пам’ятник Олександру Мацієвському? Тому що його особистість, його вчинок стали дуже символічними. Цей символ незламності та віри в перемогу для українців дуже важливий. Але мистецтво має бути образним", — розповідає Євгенія Моляр. 

На її думку, фігуративне відтворення образу загиблого військового не приведе до образного мислення. Тож потрібно відмовитися від втілення конкретних персонажів у публічному просторі й перейти до більш ґрунтовного осмислення суспільних травм. 

По-перше, це питання етики — наскільки взагалі ми маємо право відтворювати у публічному просторі й виставляти зображення людини після її смерті. Особливо якщо йдеться про останні хвилини її життя. По-друге, додає мистецтвознавиця, це питання роботи із травмою. Війна досі триває, люди втрачають близьких — і для багатьох такий пам’ятник, як і для рідних військового, може мати ретравматизувальний  ефект. І, по-третє, йдеться про те, щоб не перетворювати міста у некрополі. 

Для особистого горювання створені цвинтарі. Туди приходять люди й висловлюють своє горе — ця культура горювання є у всьому світі.

Євгенія пояснює, що публічний простір — не цвинтар. Ця дуже небезпечна тенденція з’явилася дев’ять років тому, коли почалася війна. Створення фігуративних меморіалів у публічному просторі певною мірою перетворює наші міста у некрополі. І це, власне, теж радянський підхід.

Вона наводить приклади створення поховань у містах в радянський період. Радянська влада добре усвідомлювала, що пам’ятник можна знести, натомість викопати могилу — це вже інший рівень заперечення. Тому й активно застосовувала цей підхід, маркуючи простір похованнями невідомих солдатів.

"Сьогодні ми ці пам’ятники розбиваємо на друзки. Але встановлюємо такі самі, просто з інших матеріалів. І тут парадокс: якщо ми практикуємо таке ставлення до героїв минулої війни, до їхніх пам’ятників, то чому повторюємо і робимо такі самі? Чи не ризикуємо ми, що наступні покоління не будуть так само руйнувати ці пам’ятники, як руйнуємо зараз ми?" — додає мистецтвознавиця.