Наукою по болю | Чому українці стають колаборантами і як тепер жити з тими, хто здавав своїх і вітав росіян

"Не так страшні чужі воші, як свої гниди", – пригадує своє перебування в окупації Галина Кухаренко з села Катюжанка на Київщині. Коли село захопили росіяни у перші дні великої війни, Галина разом з чоловіком і дітьми були вдома. Згодом, одного дня сусіди попередили жінку, що її Сашу шукають. Олександр – ветеран АТО. 

"Люди, свої, місцеві, почали здавати. За сигарети, горілку", – розповідала LIGA.Life Галина. Так одного дня прийшли й затримали Сашу. Галина до сьомої вечора бігала між російськими блокпостами, вимагаючи його звільнити. 

"Дивна поведінка деяких односельців була. Казали: "Що ти коїш? З ними треба дружити! Домовлятися!". Як домовлятися з тими, хто приходить на твою землю зі зброєю?" – питала жінка.

Їй таки вдалося відбити чоловіка в окупантів. Але за його свободу вони всією сім’єю мали терміново залишити село. Так і врятувалися. Як тільки Катюжанку деокупували і російські війська забралися з Київщини, сім'я повернулася додому.

"Що потім робити з цією інформацією? Як жити поряд з такими людьми? Мстити, ненавидіти? Це не моє. Хай живуть з цим". 

Ті, хто співпрацював з окупантами, лишилися жити в селі. Сім'я Галини з ними не спілкується: "Їх для нас немає. А решта – справа СБУ. Ми зрозуміли після окупації, що у темряві гарно видно світлих людей. І їх у нас дуже багато".

З початку повномасштабного вторгнення Росії СБУ викрила понад 700 людей, підозрюваних у колабораціонізмі, повідомив речник СБУ Артем Дехтяренко на брифінгу 10 листопада: "Це саме за статтею 111-1 Кримінального кодексу – колабораційна діяльність, якої до березня не існувало. Тобто, на відміну від держзрадників, це про колаборантів у чистому вигляді", – сказав він.

Поки триває повномасштабна війна і поки не завершать розслідування щодо кожної підозри, неможливо назвати масштаби. До того ж, слідство ще має з'ясувати, чому людина так вчинила. Наразі ми можемо шукати пояснень в історичних даних та в наукових дослідженнях про роботу нашого мозку і психіки за таких стресових умов.

 

Як українці жили з колаборантами після Другої світової і в СРСР

1950 року Миколу Решнюка з села Болязуби на Тернопільщині засудили до смертельного вироку – за те, що був звязковим в УПА під час Другої світової війни.

Радянська влада дізналася про роль хлопця вже після війни, коли він служив в армії в Рязані. Його там й заарештували. На суді зачитували, хто свідчив проти нього, поіменно. Це були його односельчани. Здали не лише Миколу, але й інших упівців.

Спочатку вирок – розстріл. Миколі зашуміло в вухах. Вдома його чекала дружина і син Петро, якому на той час не було і року. Потім суддя "помякшив" вирок, замінивши його на 25 років таборів. 

Миколу відправили до Казахстану, потім – до Воркути. Після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році політичних вязнів почали відпускати додому. Микола дочекався свого звільнення у 1956 році і повернувся до рідного села.

Одна з односельчан, Мокрина, співпрацювала з радянськими органами, про це знало все село. Після смерті Сталіна втекла з села. Боялася самосуду. Інші колаборанти залишилися. Один із них публічно покаявся перед односельцями за те, що "здавав невинних". Йому пробачили.

А з іншим, який свідчив проти нього, Микола після повернення навіть був у добрих стосунках, розповідає його молодший син Леонід: "І в карти грали, і горілку пили, переплелося все".

Попри важкі роки і зраду односельців, Микола прожив майже до 92 років. Мав повагу в громаді, виховав трьох дітей, мав шістьох онуків і застав ще сімох правнуків. "Тато ніколи не тримав зла ні на кого і ніколи не казав мститися", – зазначає його син Леонід. І такі історії – непоодинокі, пояснює історик та голова ГО "Після тиші" Андрій Усач. Він досліджує життя українців у 30-50-х роках.

Розповідає, що коли нацисти захоплювали українські населені пункти, то покладалися значною мірою на місцевих – починаючи від поліції і голів громад: "Лице громади було суто місцевим. Нацисти перевіряли їх, видавали накази, але переважно керували місцеві ставленики. Більшість завдань, які нацисти давали на території України, вони й виконували".

За словами історика, це переважно були економічні завдання, наприклад, конфіскація худоби. Але місцеві чиновники мали виконувати вказівки й щодо масового насильства, починаючи від Голокосту, геноциду ромів, боротьби зі спротивом, мобілізації на примусові роботи до Німеччини. 

Це не могло подобатися місцевим. Тому вони почали розправлятися з колаборантами ще під час окупації.

Окрім таких керівників, зрадниками ставали й звичайні мешканці без посад. І причини таких вчинків були різними. Хтось хотів забрати майно євреїв і тому їх здавав, хтось у радянські часи допомагав депортувати людей до Сибіру в  надії відібрати їхню худобу.

Після Другої світової війни, коли радянська влада знову контролювала всю українську територію, понад 90 000 людей було  засуджено за колаборацію з нацистами. 

Ці суди і вироки – не всі однозначні. Наприклад, радянська влада могла арештувати сільського старосту, а все село збирало підписи на його захист, бо їм він не зробив нічого поганого, навпаки – намагався захистити. Наприклад, попереджав, коли буде конфіскація худоби.

І додає, що кожен випадок треба розглядати індивідуально. Адже радянська влада невиправдано переслідувала багатьох, і багатьох потім реабілітовували. 

Скільки насправді було зрадників та колаборантів усі ці роки, невідомо. За словами Андрія, були люди, які могли роками товаришувати і не знати, що от ця людина проти них свідчила, а після відкриття архівів правда випливала. Або ні. Утім, каже Усач, саме колаборантів завжди було мало: "Є два крайні види поведінки в окупації – допомога окупанту та активний спротив. Більшість людей вичікує, що буде".

Коли влада, на яку працювали окупанти, відступала або ставала слабшою (як у випадку зі смертю Сталіна), багато колаборантів відступали разом із нею.

Наприклад, ставленики нацистів часто їхали з ними до Австрії чи Німеччини, пояснює Усач. Там вони часто називали себе вигаданими прізвищами. Колаборанти не з заходу України навіть писали, що вони з умовної Тернопільщини, бо галичан тоді не видавали радянській владі. 

Також були випадки, коли колаборанти діставали фіктивні документи і жили в СРСР під вигаданим прізвищем.

Було й таке, що колаборанти після деокупації переховувалися вдома. На Житомирщині був староста в селі, який допомагав вивозити людей на примусові роботи до Німеччини. Всі думали, що він відступив разом з нацистами. А через 20 років виявилося, що він ховався весь цей час у сина на горищі. Там і помер. Дізналися про це, коли треба було поховати. 

Але багато тих, хто співпрацював з нацистами чи радянськими каральними органами, залишалися жити в рідних домівках.

"Якщо хочеш жити в сільському суспільстві – маєш іти на якийсь консенсус. З такими людьми жили, бо рано чи пізно маєш з ними спілкуватися щодо якихось питань", – каже Усач. 

Самосуди були, коли після радянської влади приходили нацисти, додає історик. На заході України вбивали радянських активістів, або символічно змушували їх викуповувати свою вину. Наприклад, давали портрет Сталіна і наказували ходити по селу, плювалися, кричали, але потім відпускали". 

Утім, багатьох, хто прирікав на страждання і смерть своїх у громаді, покарання оминуло. І біль через непокаране зло виливався в місцевих у народні традиції, які казали, що таких людей колись покарає Бог. 

"Не було віри в державу, яка здатна це зробити, – пояснює історик. – Ми записуємо багатьох, хто пережив 30-50-і роки. Часто виринає, що він робив погане, і йому потім відплатило – будинок згорів, став калікою тощо. Наприклад, пограбував євреїв і передав їхнє майно як посаг дочкам, а вони загинули трагічно. Люди пояснювали ці події Божою відплатою. Це поширений фольклорний сюжет".

Але що характерно, що навіть після всього пережитого, пригадує Усач під час інтерв’ю, місцеві й зараз у більшості випадків не називають прізвища колаборантів – не хочуть нашкодити їхнім нащадкам, бо "діти – не винні". 

Що спонукає людей, з якими живеш пліч-о-пліч роками, зраджувати своїх?

 

Що відбувається з мозком та емоціями під час війни та окупації

Коли виникає загроза, є класична послідовність реакції людини як соціальної істоти. Спочатку вона шукає підтримку, виникає "страждальницький" вираз обличчя. Це сигнал, що все кепсько, кажуть роботи нейрофізіологів Стівена Порджеса і Деб Дани. Людина ще може сказати: "Допоможіть". 

Якщо не спрацювало, кора, яка є еволюційно новою в мозку, вимикається. Починається реакція суто фізіологічна як виду homo sapiens. Людина намагається подолати небезпеку. Вмикаються реакції "бий-біжи-замри". Людина може бути схильною до конкретної з цих реакцій, а може використовувати поступово усі. Часом попередні етапи минають за долі секунди.

У разі реакції "бий" людина може битися, намагатися "перемогти" стрес фізично. Якщо це неможливо – противник має зброю, наприклад, – вмикається "біжи". Спрацьовує симпатичний відділ периферійної нервової системи. Людина намагається якось утекти. 

Якщо й це неможливо, вмикається рефлекс удаваної смерті. У кров виділяється багато опіоїдів з гормональних залоз. Може виникати скляний погляд, сповільнюватись дихання. Ззовні це "спокій", але це тому, що людина змирилася з потенційною смертю.

Окрім цих реакцій, у людини як соціальної тварини є ще четверта – "мімікруй". Тобто пристосовуйся до умов, якщо це дозволить вижити. Таке бачимо на тимчасово окупованих територіях. Люди, які живуть там, які взяли російський паспорт, або яких змусили проголосувати на  псевдореферендумі, використовували реакцію пристосування для виживання.

Ця реакція є виключно захисною, люди підсвідомо реагують на обставини. У таких умовах мозок працює дуже швидко.

Збоку це може виглядати неприємно для українців, які не розуміють, чому так відбувається. Але це не лише наша історія. 

Стаття 2000-го року у Science авторства Дамассіо та колег свідчить: унаслідок переживань мозок по-іншому починає керувати тілом. Найбільше це проявляється у роботі м’язів. Щоб чинити супротив, треба бути у добрій фізичній формі, їсти, а м'язи тіла і кишківника страждають насамперед. Тому людина може почуватися ослабленою, сприймати себе набагато слабшою, неспроможною перед ворогом. Це може бути поясненням того, чому багато людей не чинять опір, коли стикаються з кривдниками, а намагаються пристосовуватися до умов.

Ще у 1974 році американський психолог Стівен Мілграм провів експеримент, що шокував. Він дослідив, як став можливим феномен наглядачів концентраційних таборів. 

Це теж прояв реакції "пристосовуйся", бо людина з гвинтівкою таки до біса авторитетна. Результати Мілграма повторювали потім у численних експериментах.

Заради виживання ми можемо йти на морально важкі речі, які були б для нас недопустимі в мирних умовах.

До того ж маємо враховувати тиск з боку загарбників. Роберт Чалдіні у книжці "Психологія впливу" описав феномен колабораціонізму у в'єтнамських концентраційних таборах. 

Наприклад, наглядачі в таборі вибирали полоненого, якого вважали емоційно слабшим, і замість того, щоб шкодити йому, починали давати блага – їжу чи цигарки. Полонений отримував блага в обмежених умовах і відчував себе краще.

Коли наглядачі бачили, що "клієнт готовий", то в стилі "я ж твій друг", "не хочу тобі зла" провокували обурення владою чи устроєм у США. Згодом це документували і публікували в пресі В'єтнаму, щоб показати, що навіть американські воїни не вірять у свою владу і перемогу.

Правда в тому, що людям, які пережили окупацію і співпрацювали з окупантами, потрібна буде допомога після їхнього повернення. Їм буде соромно за свою поведінку, вони відчуватимуть провину. І їх важливо повернути в українське вільне суспільство. За реальні доведені злочини має наступити покарання. А іншим слід дати можливість реінтегруватися, перекрити свої дії хорошими вчинками.

Наука підтверджує, що людям в окупації потрібна надія. Вільям Лінч описує її як фундаментальне знання того, що все буде добре, що з труднощів є вихід.

Дослідження Hobfoll підтверджують, що для будь-якої людини під час кризи і катастрофи головне – почуття надії.

Якщо є надія – через зв’язок з якоюсь вищою силою, чи як форма емоційного зв’язку з близькими – то людина здатна вижити.