Правопис без правил: дев'ять дивних винятків, які ми взяли як норму

Любі читачі й ще любіші читачки!

Вітаю вас із новим випуском нашої мовнопорадної рубрики. Сьогодні поговоримо про традиції та правопис.

Нам завжди хочеться, щоб правопис був логічним і послідовним. Нам ліньки вчити купу винятків. Ми мріємо про струнку систему простих (чи, нехай уже, складних, але послідовних) правил, яку буде легко вивчити раз і назавжди, прищепити собі таким чином грамотність і далі повсякчас нею пишатися.

Але так ніколи не було й навряд чи буде. Принаймні у нас.

Український правопис має близько двохсот пунктів із правилами й купу приміток з уточненнями та винятками. Переважно винятки вводяться за допомогою слів але, однак, усталено, за традицією чи традиційно пишемо/вживаємо. Винятки йдуть проти правил і, як навмисне, нерідко стосуються саме поширених власних і загальних назв — отже, щоб кожного дня не робити помилок, їх треба надійно запам’ятати, ще ліпше, ніж інші (послідовніші) правила.

Звідки у правописі беруться винятки?

Основна причина появи слів, які не підкоряються правилам, — їхня давня частовживаність. Якщо певне слово дуже часто й давно вживають у різних писемних джерелах, це означає, що його "канонічна" форма закріпилася теж давно — цілком можливо, що до появи тієї версії правопису, яка ввела те правило, котрому не підкоряється виняток. Змінювати звичну форму частовживаного слова важко (згадайте, який резонанс викликали правила про пів, священника чи етер), але (як, знов-таки, показують згадані правила) можливо.

А ще звідки?

Інша поширена причина — історико-політична. Багато винятків із правил українського правопису просто пишуться так, як у російській мові, і з цим ніхто нічого не планує робити, попри війну й дерусифікацію.

Ну і, звісно, певний відсоток винятків узагалі годі пояснити. Вони просто є, й до них простіше звикнути, ніж якось їх собі пояснювати. Врешті-решт, що то за правило без винятків?

Які ж вони — "традиційні" винятки з нашого правопису? З близько трьох десятків знайдених я відібрав сім цікавих. Тож читаймо!

Подвоєння в географічних назвах: Пенсільванія і Міссісіпі

За усталеною традицією в деяких власних назвах подвоєння не зберігаємо (Пенсільванія) або зберігаємо частково (Міссісіпі).

Не знаю, чи "в деяких" — це лише у двох наведених (із нашими винятками завжди така біда; чому б не написати "у двох", якщо у двох, чи "тощо", якщо їх більше).

Загалом в іноземних власних назвах подвоєння лишається подвоєнням (Равенна, Ліллегаммер). Але тут (і, можливо, ще десь) — ні.

Літера "и" після приголосних у старих запозиченнях

За усталеною традицією в низці слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською мовою, після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишемо и: башкир, вимпел, єхидна, імбир, калмик, кипарис, кисет, лиман, миля.

Тобто кібуц і кіно — через і, а кисет і кипарис — через и. Чому? Тому що.

Прізвища з -овський/-івський

…а також за традицією в деяких прізвищах: Артемóвський, Боровикóвський, Грабóвський, Котлярéвський та інші, але: Верикíвський, Желехíвський, Минькíвський.

Загалом українською мало б бути Боровиківський (порівняйте: боровик/боровиків), Грабівський (як у назві дерева: граб/грабів) і Котлярівський (від котляр — той, хто виготовляє казани, зокрема й для виробництва горілки). Але оскільки наша ситуація специфічна, в російській мові цього чергування немає, а в Російській імперії прізвища записували як бог на душу покладе, але переважно з ухилом на російську мову, то десь маємо більше -овських і -ових, а десь -івських і -івих. Парадокс, але російське закінчення -ов та українське -ів — це, власне, одне й те саме закінчення, лише змінене за різними правилами різних мов.

Карт-бланш, де-факто, статус-кво: дефіси на згадку про традицію

…деякі слова за традицією: карт-бланш, статус-кво та інші, прислівники термінологічного характеру за традицією: де-факто, де-юре.

Carte blanche ("білий аркуш"), status quo ("обставини, в яких"), de facto ("з факту"), de iure ("згідно з правом") пишуться у своїх мовах саме так, двома словами. У нас (і, звісно, в росіян) між ними треба ставити дефіс. Чому? Тому що.

Ван Гог і Ель Греко: великі літери для великих імен

Леона́рдо да Ві́нчі, Людвіг ван Бетховен, Нур ад Дін, але за традицією Ван Гог, Ель Греко.

Ну а це просто данина світовій традиції. Ім’я Вінсента Віллема ван Гога і псевдонім Доменікоса Теотокопулоса пишуть із двома великими літерами у всьому світі. Ми не відстаємо.

Подвоєння в загальних назвах

За традицією з подвоєнням пишемо загальні назви: аннáли, білль, бóнна, брутто, булла, вáнна, вíлла, дóнна, мадóнна, мáнна, мíрра, муллá, нéтто, паннó, пéнні, тóнна та слово Аллáх.

Підозрюю, аннали ми пишемо з подвоєнням, щоб уникнути немилозвучного омоніма, білль лишився з двома л, щоб не плутали з болем, вілу (русалку) і віллу так само корисно розрізняти. У чому причина деінде — не знаю.

Ей замість ай: гросмейстер і Лейпциг

За традицією в давніших запозиченнях німецьке буквосполучення -еі передаємо в транслітерованому вигляді через -ей: гросмéйстер, капельмéйстер, крéйда, крéйцер, маркшéйдер, штрейкбрéхер; Лéйпциг, Рейн, Швейцáрія; Гéйне.

Цим пунктом правопису зараз часто нехтують, бо -ей багатьом виглядає як однозначна вказівка на російську правописну традицію. Тому пишуть і Ляйпциг, і Гайне, і Айнштайн, і навіть Райн.

Білоруські імена: український варіант тільки для деяких 

Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками: Артем, Микола, Олександр, Віра, Катерина, Світлана; винятки тут становлять тільки узвичаєні імена деяких білоруських письменників та діячів культури, такі як Алéсь Адамович, Пятрусь Бровка, Ригор Бородулін та ін.

Ні, не знаю, чому саме білоруських. Ні, чому тільки цих трьох, теж не знаю, і чим заслужили, не знаю. Чому Алесь (а не Олесь), але Бородулін (а не Барадулін), теж не питайте. Хто ховається за та ін. — не маю уявлення. Не пункт, а суцільний стрес.

Польські, чеські та словацькі назви

Польське ó, наявне в суфіксі -ów- у польських географічних назвах, передаємо через у або за традицією через і: Жирардув, Жешув, Томашів-Мазовецький тощо, але традиційно: Грубешів, Краків та інші. Літеру о в суфіксі -óv- у чеських і словацьких назвах передаємо через о, але в назвах змішаних поселень з етнічними словаками та українцями за традицією — через і: Крнов, Орлов, Простейов, Пршеров, але: Бардіїв, Воронів, Прушів.

Це дуже важливий, але надзвичайно неструктурований і зовсім не помічний пункт правопису. Як писати — Перемишль чи Пшемишль, Ряшів чи Жешув? Що робити, якщо для певного міста в певних колах мовців певної мови є усталена назва? Чи може таке бути, що одні міста певної країни ми пишемо по-одному, а інші, з тими самими структурними елементами в назві, — по-іншому, залежно від їхньої історії? Все може бути, все буває. У чехів є свої усталені назви для багатьох світових міст (Аахен вони називають Цахи, Венецію — Бенатки, Ґрац — Штирски-Градец) і так само для багатьох нема. А в нас можуть бути усталені назви для одних чеських (і словацьких чи польських) населених пунктів, а для інших може й не бути. Просто бажано було б знати вичерпний список, а правопис його нікому й ніколи не дасть.

Тримайте голову в холоді, а ноги в теплі — і вчіть українську!