Шість цитат про кохання з прози 1920-х років

Любі читачі й ще любіші читачки!

Вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики. Після кількох останніх серйозних тем я вирішив потішити вас сьогодні романтикою — та не бозна-якою, а настояною, витриманою й перевіреною часом.

Для цього мені стали у великій пригоді два видання. Перше з них — антологія любовного роману 1920-х років "Беладонна", видана 8 років тому в серії "Наші 20-ті" від видавництва "Темпора". Туди ввійшло шість прозових творів п’яти українських авторів. Друге — антологія жіночої прози (себто прози, написаної жінками) 1920-х років "Моя кар’єра", видане в тому ж таки видавництві наступного року після "Беладонни" (13 творів 4 авторок).

У нинішньому випуску я наведу шість цитат про кохання — з різних авторів і різних текстів. У всіх них можна знайти бодай щось цікаве — коли не свіжість думок або порівнянь, то вже напевно блискітки незвично вжитих слів, котрі зараз, через сто років, здаються свіжими й незаяложеними.

Авторам і авторкам усіх цитат під час написання відповідних творів було 25-30 років. Усі вони починали свій літературний шлях у перші десятиліття існування СРСР, за часів коренізації й українізації — коли керівництво нової країни прагнуло дати освіту якомога більшій кількості людей, коли вперше так масово виходили українські словники, підручники, художні й наукові книжки, коли для чистих душею селян безперебійно працювали швидкі соціальні ліфти й видати свою першу україномовну книжку було досить просто. Втім, уже буквально через кілька років після того, як твори зі двох згаданих вище антологій побачили світ, цей гуманний експеримент скінчився й система ГУЛАГу запрацювала на повну силу.

Отже, фактично перед вами — останні вільні подихи тієї літератури, останні роки, коли їй не бракувало повітря, щоб відкрито говорити про почуття. Дихайте!

1

Василь Минко, "Беладонна" (1928)

Що мене примусило з нею говорити? Що?.. Ха-ха-ха!.. Та вона ж женщина. А я п’яний, безсоромний член п’яної стихії, і в мене є гроші...
...Знову я в місті. Знову в пивній...
Невже я закохався в Льолю?..
Так, закохався. Я хочу її бачити. Я не можу без неї бути... Але її немає. Та я сиджу й жду. Вистачило грошей на пляшку пива – п’ю. Шумує місто, співає пивна... Співає годину, дві. Нарешті приходить і вона.

2

Петро Голота, "Розвага" (1930)

Анатоль вийняв паперу й став писати листа до Зіни з панчішної фабрики. Він перший раз у житті бачив таку красуню. Вона ранила йому серце, й загоїти може тільки вона, Зіна. Хай вона не буде така жорстока й загоїть його рану. Він її кохає ніжно, й узагалі він кохає перший раз у житті. Перший раз і останній.

3

Петро Ванченко, "Повість без назви" (1930)

Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій у його особистому житті, і що їх слід кваліфікувати як кохання до тої русявої дівчини.

Власне, він і не знав би, що ту його нервозність треба називати коханням; йому розтлумачив це товариш із комунгоспу, коли їм довелося знову мати спільну розмову й коли Радивон, оминаючи свою особу, розповів ніби про свого товариша, що звернувся до нього по інтимну пораду. Товариш із комунгоспу, що, як говорилося, мав аналітичний розум, сміливо поставив діагноз і засоромив Радивона. Він сказав:

– Твій товариш – баба невмита і, як усі закохані, – дурень!

4

Варвара Чередниченко, "Березовий сік" (1930)

– Це не дрібновласницька стихія в мені каже... Гафійко, я кохаю! Мені голова крутиться, коли я уявляю собі... Ну, ну, уяви собі, що я з іншою живу. Обіймаю. Цілую...

– Левко живе з Марусею, і я також люблю Марусю... Правда, на початку я хотіла отруїтися... Але справилася з собою. Перевиховала свої емоції... Митрусю, ти тільки уяви собі, під яким ми гіпнозом: уся література, вся музика, ціле мистецтво – про власницьке, дрібновласницьке кохання. Це ж старе... Хіба я стану гіршою, коли мене любитимуть інші хлопці?

5

Олександра Свекла, "Надломлені серцем" (1930)

Ірина підійшла до столу і, замислено дивлячись крізь густий зелений лист, казала далі:

– Ну, ось ти кажеш – "кохання". Візьми та й поясни мені, що воно таке.

– Цього слова не можна пояснити словами.

Ірина тихо сміялась. Цей тихий сміх боляче хльостав Петра по нервах, і вже майже криком він казав:

– Так, його не можна передати словами, але воно є... Розумієш?.. Є...

– Криком ти не переконаєш мене, що кохання є. Ти кажеш – є, а я кажу – немає, бо я не знаю його...

– Так що ж, ти гадаєш усе життя своє проституткою прожить?.. – Тремтів, чекаючи на гостру відповідь, але почув спокійний і трохи глузливий Іринин голос:

– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших "законних" жінок.

6

Варвара Чередниченко, "Євпаторія" (1930)

Мені сказав ріббі Моше, що караїмська література не знає поем і пісень кохання. "Іншого кохання, крім шлюбного, у нас немає, а хто б насмілився виносити на вуха всього народу священні тайни свого чи другого чийого шлюбу?" – мудро відповів...

Туга українського жіноцтва за високим коханням – риса суто національна. Боротьба релігій, татарщина, громадянські війни, кріпацтво – ось ті джерела, котрі на цілі тисячоліття отруїли українку надлюдською жадобою якогось особливого кохання... Ця туга нестерпна – тавро людської геніальності в блиску українських очей і нашій поезії...

Любіть, кохайте — і невтомно шукайте для своїх почуттів влучних слів!