Таланти і війна. Як учениця з Херсона під час окупації виграла світову олімпіаду геніїв

В категорії "Креативне письмо". 

Щоб потрапити на міжнародний конкурс, треба спочатку перемогти в національній українській "Олімпіаді геніїв". 

Поліна вирішила написати вірша на конкурс одразу англійською, бо розраховувала на міжнародний етап. Англійську дівчина знала добре, хоча римувала іноземною мовою вперше. 

Вірш написала про забруднення океану, величезну сміттєву пляму, що роками дрейфує в Тихому океані та вбиває тисячі його мешканців. 

І – перемогла у всеукраїнському етапі. 

Навесні треба було подавати роботу на міжнародний етап. Тоді Херсон, де мешкала Поліна, вже був тимчасово окупованим російськими військами.

У місті відключили зв'язок, не було інтернету. Містяни знаходили мережу біля "Нової пошти", десятки людей скупчувалися там, щоб зателефонувати близьким чи почитати новини. 

Простоявши там на вулиці пару годин, Поліна таки завантажила і відправила свою роботу на світове оцінювання. Відмовитися від конкурсу, попри окупацію, каже, не хотіла: "Ніколи не втрачаю можливість, якщо є. І морально мені було важливо це зробити. Бо перший час в окупації, коли ще було онлайн-навчання в школі, було трохи легше. А потім я просто читала новини, не виходячи з дому. В середині весни моральний стан був дуже важкий. Нічого не можеш, ні на що не впливаєш".

Коли дивилася трансляцію нагородження переможців і почула своє прізвище – відчула шок. Цьогоріч у конкурсі взяли участь близько 1500 школярів із понад 70 країн світу. 

Як з окупованого Херсона потрапила до Канади

Поліну кликала до себе подруга її мами, що мешкає в Канаді. Дівчина спочатку відмовлялася, але чим довше залишалася в окупації, тим серйозніше про це думала: "Не знала, як навчатися далі". 

Зрештою, подалася на візу ще в Херсоні. Більшість однокласників дівчини на той час із міста вже виїхали. Поліна, її мама та молодший брат змогли це зробити лише з третьої спроби. Перші два рази окупанти розвертали машини. 

Виїжджали в травні через Антонівський міст, лівим берегом до Запоріжжя. 

"Мені було страшно на останніх російських блокпостах, але коли побачили наших військових – це щастя", – пригадує дівчина.

Діставшись волонтерського табору у Запоріжжі, Полінина мама відразу зв’язалася з канадською подругою, яка того ж дня купила квитки на літак для Поліни. Через два тижні дівчина мала летіти з Варшави через океан. 

До цього Поліна бувала за кордоном без батьків лише у дитячому таборі в Болгарії. "Мені не було страшно летіти самій, батьки казали: "Ми в тебе віримо, ти знаєш мову, ти самостійна", – розповідає дівчина. 

У варшавському аеропорту, разом із мамою чекаючи на ранковий рейс, Поліна спала на стільцях. Прокинулася десь о 5 ранку і почала плакати: "Мамо, хочу додому". 

В аеропорту до дівчини, одягненої тоді у футболку "Ukraine is the capital of great people", підійшов чоловік у військовій формі, мав на рукаві нашивки – прапори Грузії та України:

В Канаду Поліна прилетіла 9 червня. 

10 листопада, коли бійці ЗСУ звільнили Снігурівку на Миколаївщині, за океаном на уроці в канадській школі міста Галіфакс сиділа Поліна Козлова. Вона мала дивитися кіно про війну. Вчитель дозволив дівчині вийти з класу, якщо їй буде емоційно важко. "На третій хвилині фільму я так і зробила. Вирішила переглянути новини і побачила, що взяли Снігурівку, йде наступ. У мене почалася істерика, не можу нікому додзвонитися, дуже емоційно було", – розповідає Поліна. 

Тієї ночі вона майже не зімкнула очей, а вранці отримала повідомлення від мами – на площі Свободи у Херсоні український та європейський прапори. Поліна читала новини і плакала, бачачи на фото воїнів ЗСУ і вдячних херсонців у своєму рідному районі. 

13 листопада Поліні Козловій виповнилося 17 років. На свій день народження вранці вона отримала повідомлення від тата, який всі ці місяці провів в окупованому Херсоні: "Поля, ми – Україна. У нас все добре. Ми тебе любимо". Її мама і 9-річний брат наразі живуть у Львівській області.

Життя у Канаді

Поліна так і живе у маминої подруги. Перемога в міжнародній олімпіаді звільнила її від вступних іспитів з англійської, коли приймали до школи. Зараз навчається там в 11 класі.

Вчитися, каже, не надто складно. Подобається, що є предмети на вибір. Зараз собі взяла, наприклад, курс зі створення фільмів і відео: "У нас є апаратура, камера, пишемо сценарії, знімаємо". 

Думала продовжувати паралельно вчитися в своєму Херсонському фізико-технічному ліцеї, але врешті передумала: "Моя подруга, яка зараз в Ізраїлі, поєднує навчання в ліцеї і в місцевій школі. Спить по чотири години. Їй дуже складно. Якщо треба буде повернутися до України вступати в виш, можу вступити за результатами ЗНО. Але канадський диплом більше важить, якщо вступатиму в Європу, наприклад".

До Великої війни Поліна думала вивчати в Харківському університеті Каразіна східні мови або технічну англійську мову в будь-якому лінгвістичному виші, або економіку: "Але в Канаді арабська нікому не треба, як і технічна англійська". Наразі приваблює журналістика.

Замість паралельного навчання дівчина пішла працювати в кав'ярню. В середньому працює 16 год на тиждень, після школи по кілька годин і на вихідних. "Багато канадців працюють із 14 років, це легально. І тут це норма, вчителі розуміють. Я можу прийти і сказати: "Я працювала два дні, можна мені трохи відтермінувати завдання". Все встигаю", – розповідає Поліна.

Вирішила працювати, щоб не "завантажувати" батьків своїми потребами: "Забезпечувати дитину, яка навчається за кордоном, особливо під час війни – дуже складно. Зараз невідомо, як у батьків буде з роботою. А я вже починаю думати як доросла. Купила собі чобітки тепленькі, куртку. Замовила светрів". Хоче також відкладати гроші на навчання.  

Підтримку канадців відчуває всюди. В місті, де живе, є багато українських прапорів. На дверях адміністрації в її школі висить соняшник у жовто-блакитному кольорі. Один вчитель, коли дізнався, що дівчина з України, почав носити на своєму бейджику прапорець України. 

"Добра канадська бабуся подарувала мені ведмедика, яких сама в’яже, продає і донатить на підтримку України. Загалом, коли дізнаються, що я з України, це "Мені шкода, що ти переживаєш, тобі щось треба?". Вони добрі і вміють співчувати". 

Дівчина продовжує писати вірші, каже, емоції простіше викласти римою: "Я писала ще до війни, потім перший час не могла. Ми молоді, і коли зіштовхнулися з усім цим, це був не наш вибір".

Поліна вірить, що ті, хто справді хоче жити в Україні – повернуться. Але вже з європейськими, канадськими, американськими дипломами: "З класних університетів, зі знаннями і закордонним досвідом". 

Що відбувається з талановитими дітьми у війну

Від початку Великої війни багато іноземних навчальних закладів підтримали Україну, надавали стипендії або гранти на навчання, розповідає фахівчиня відділу міжнародних зв'язків НЦ "Мала академія наук України" Анастасія Венчковська. Тож наразі талановиті українські МАНівці вчаться в школах Британії, Німеччини, США, Канади, Польщі. 

"Хтось їхав за кордон, вибираючись з окупації – Маріуполя, Херсона. Хтось виїхав із батьками цілеспрямовано, бо страшно. Для всіх дітей дистанційка в непередбачуваних обставинах війни – дуже складно. Їм хочеться офлайн-спілкування, наживо щось побачити. Тому користуються можливостями", – розповідає експертка. 

Водночас, за її словами, більшість школярів продовжують паралельно вчитися в українських школах онлайн. Нещодавно в МАН відбувся освітній марафон у рамках "Олімпіади геніїв 2023", в якому взяли участь понад 450 дітей. Це вчетверо більше проти минулого року, третина школярів брали участь з-за кордону. 

Діти, які залишаються в Україні, не менш активні. Коли МАН проводила згаданий марафон, в регіонах тільки почалися перші відключення світла через обстріли. "Всі учасники шукали варіанти зробити наші завдання – хтось на мобільному інтернеті, хтось ходив у кав'ярню. Ніхто з учнів не відмовився", – пригадує Венчковська. І додає, що діти під час Великої війни стали набагато свідомішими, тому не втрачають можливостей.