"Там все на своїх місцях". Чим унікальна альтанка на Подолі та чому її не можна зносити

У Києві вдруге за три роки намагались зруйнувати унікальну альтанку в одному з постмодерністських кварталів на Подолі. Причина — скарги місцевих мешканців на те, що альтанка пошкоджена й через це двір у "незадовільному стані". Зруйнувати альтанку не вдалося — проти виступили активісти та небайдужі мешканці, а проєкт Ukrainian Modernism почав збирати гроші на відновлення споруди. 

Альтанка, розташована у подвірʼї між будинками по Межигірській і Костянтинівській, була збудована у 1989-1992 роках і є елементом унікальної постмодерністської забудови Подолу. 

LIGA.Life запитала у дослідників архітектури, у чому цінність альтанки й чому її та всю постмодерністську архітектуру Подолу треба зберігати.

З чого все почалось 

Альтанку на Подолі намагаються знести не вперше. Раніше, у 2020 році, комунальники вже почали її демонтувати бульдозером — адже близько 20 місцевих мешканців зібрали підписи з проханням знести альтанку, бо вона "аварійна". Комунальники почали демонтаж, навіть не маючи на це якогось дозволу.

Тоді знищити споруду повністю також завадили місцеві мешканці та активісти. Після цього вони вирішили розробити план реконструкції й відновити її своїми силами. Однак, до сьогодні альтанка стоїть в руїнах.

На цьому історія не закінчилась, і комунальники дістались до альтанки знову — у червні цього року її вирішили демонтувати вдруге. Остаточне знесення ініціювало те ж саме комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району Києва", повідомив LIGA.Life дослідник архітектури, автор проєкту Ukrainian Modernism Дмитро Соловйов.

"Підписниця надіслала мені фото оголошення про знесення, і я пішов дзвонити в усі дзвони. Відгукнулася депутатка Київміськради Ксенія Семенова, і ми швидко зібрали ініціативну групу — архітектори, спеціалісти, місцеві жителі — з відбудови альтанки. Вже готуємо проєкт та узгоджуємо плани з районною держадміністрацією, та шукаємо фінансування", — розповів Соловйов.

На відновлення, за попередніми підрахунками, знадобиться близько 200 000 гривень. Дмитро уже відкрив збір на реконструкцію, наразі вдалося зібрати трохи більше як 30 000 гривень. "Тож шукаємо додаткові джерела фінансування", — зазначив Соловйов.

В чому цінність альтанки і як вона повʼязана з архітектурою Подолу 

Альтанка на Подолі — частина унікальної постмодерністської забудови, аналогів якої немає у всьому пострадянському просторі. "Це те, що відрізняє Київ від будь-якого іншого міста, в цій країні, в усіх країнах. Це те, що ніде не повторювалось і не повториться", — коментує LIGA.Life Олександр Анісімов, дослідник містопланування та засновник ГО "Розуміти радянський Поділ".

Йдеться про проєкт житлової забудови "4 квартали", який почали проєктувати ще у 1979 році в межах розбудови північної частини Подолу. Ця територія раніше була промисловою, але у 1970-х там почали будівництво станції метро "Тараса Шевченка" й квартали довкола неї вирішили забудувати житлом.

За планом реконструкції Подолу 1968 року, це мали бути типові панельні будинки у стилі модернізму, висотність яких подекуди сягала б 17 поверхів.  

Але оскільки Поділ — це історичний ареал, містопланувальники вирішили розробити альтернативні проєкти житла, яке б органічно вписувалось у район. Переможців визначали за конкурсом. У ньому перемогли дві групи архітекторів "Київпроєкту": перша — під керівництвом Віктора Розенберга отримала у розробку три квартали ближче до історичної частини Подолу. Часто той район так і називають — "квартал Розенберга".

Друга група — на чолі з Юрієм Шалацьким, проєктувала чотири квартали у межах вулиць Оболонської, Межигірської та Кирилівської. Саме в одному з цих кварталів і розташована альтанка. Крім архітектора Шалацького, у команду також входили Леонід Мороз, Георгій Духовичний, Тетяна Лазаренко та Ігор Шпара. 

Архітектори працювали над проєктом 10 років — з 1979 до 1989-го. А будівництво почалось паралельно з проєктуванням і тривало з 1984 до 1993-го. Результатом їхньої роботи стали 19 окремих будинків низької поверховості, які доповнювали один одного та органічно вплітались в екосистему Подолу.

 "Це була найвища якість проєктування середовища в тих умовах, яка 30 років тому ствердно відповідала на сучасні питання світової Комісії з питань архітектури та містобудування", — пише у науковій роботі про цей квартал Анісімов.

За його словами, автори подільських проєктів створили справжні приклади "тогочасної міжнародної течії постмодернізму, ансамблів якої в Києві більше немає". 

Архітекторам вдалось відтворити характерні риси Подолу, який відрізнявся від усього іншого міста, зокрема, завдяки невеликим затишним та повністю пішим кварталам, кафе та магазинчиками мікромасштабу (100-200м2), а також фарбуванню цегляних фасадів будинків — як це було заведено у киян кінця ХІХ ст., коли їм не вистачало коштів на штукатурку.

Важливою особливістю "4 кварталів" Анісімов називає зниження висотності будинків ближче до гори Щекавиця — це робилось для того, щоб зберегти класичні види на Київські гори. Максимальна висота забудови в межах кварталів — 7 поверхів. Водночас висотність також знижується, коли нові будинки споруджували поряд зі старими.

"В цьому проєкті всі речі на своїх місцях — там немає нічого, що стоїть просто так, для якоїсь невідомої мети. Всі елементи грають композиційну, естетичну, організаційну та візуальну ролі", — зазначає Анісімов й додає, що альтанка, за задумом архітекторів, мала бути головним орієнтиром саме цього двору, адже подібних альтанок у проєкті не було.

Крім естетичної ролі, альтанка виконувала функцію місця зустрічі та відпочинку. А її розташування у внутрішньому дворі наче заохочувало мешканців проводити там час. 

Чому цю архітектуру треба зберігати та які є проблеми?

Той факт, що архітектори так довго й детально (близько 10 років) проєктували чотири квартали на Подолі — є винятковим в історії київської архітектури й перетворює "4 кварталі" на унікальну інтелектуальну та матеріальну спадщину, переконаний Олександр Анісімов.

— Інтелектуальна спадщина полягає у тому, що перед нами наслідки унікального осмислення того, як може працювати простір у місті, як функціонують зв'язки між середовищами, відчуттями людей, структурою вулиць, традицією та історичними патернами.

— Матеріальна спадщина — поєднання класичних архітектурних рішень (аттиків, карнизів, ротонд), які були нехарактерні для того часу, з модерністськими традиціями. Унікальності спорудам додає використання кількох видів цегли, як це було популярно у постмодерністській архітектурі. 

На жаль, матеріальна цінність проєкту дещо нівельована "реаліями будівництва пізнього СРСР" та низькою якістю матеріалів, адже на той час вони були в дефіциті. "Якість цегли була нижчою за дозволену, але отримати іншу було неможливо. Тому багато елементів благоустрою зруйнувалися надто швидко, місця втратили символічне значення і гарний вигляд", — констатує Анісімов.

Втім, дослідник наголошує, що низька якість будматеріалів аж ніяк не означає, що будівлі чи якісь елементи "4 кварталів" треба демонтувати. Навпаки — має бути розроблена комплексна система реставрації та збереження унікальної архітектури. 

Вже у часи незалежності місцеві мешканці перебудували якісь споруди під свої потреби, або просто знищили. Наприклад повністю втратила свій унікальний вигляд будівля кафе "Щекавиця" на розі Юрківської і Костянтинівської — її перебудували у "шароварний" заклад-млин, який наразі не працює.

Багато фасадів будівель зараз важко впізнати за шарами кустарної архітектури, а засклені чи добудовані балкони жорстоко псують загальну концепцію ансамблю. 

Інша проблема в тому, що в Україні наразі немає системи управління міжбудинковим простором. "Її просто не існує взагалі. Крім формального збереження архітектурної спадщини, в Україні нічого не зберігається — все те, що не записано в архіві й на що не наклеєна табличка, воно все вважається безкорисним і непотрібним", — каже Анісімов.

Спроба демонтувати альтанку на Подолі — це виклик, який має спровокувати пошук інструментів, що дозволили б працювати з середовищем, яке не є пам'яткою архітектури, але все одно має жити, розвиватись, ставати кращим, зручнішим й набувати нових сенсів. 

"Альтанка просто увиразнює неспроможність громади й влади в Україні (у вигляді районних адміністрацій, ЖЕКів, ОСББ) в утримування будь-чого крім функціональних об'єктів. Все нефункціональне — не може вижити в цьому середовищі. І для того, що вижило щось нефункціональне — потрібен якийсь суперресурс чи ультразусилля. Хоча здавалося б навіть альтанка має просту і зрозумілу функцію", — підсумовує Олександр Анісімов.