У нас немає грошей на культуру? Може, ми фінансуємо не те і не так? Пояснює економіст

Гліб Вишлінський:  Ми не сприймаємо культуру як інвестицію. Ставимося до неї як до статті витрат, яка змагається з іншими: ми витратимо на культуру, а не на оборону чи охорону здоров'я. Але це велике вкладення в людський капітал, який потім виробляє більше доходів, більше забезпечує добробут громадян.

Олеся Островська: Ми зараз на другому поверсі Мистецького арсеналу. Це та частина, котру можемо відкривати тільки в теплий період року. Тут немає постійного опалення, тому ми з Глібом так одягнуті. У 2006 році в Мистецькому арсеналі почалися роботи над реконструкцією. По суті вони заморозились. Багато зусиль вклали в 2019 році. Наприклад, працювали над системою освітлення. Але все зупинилося в 2020 році. Це фантастична ілюстрація підходу держави до своїх інституцій:  непостійний і непослідовний. Часткові інвестиції, начебто без очікування, що вони повинні повернутися.

Гліб Вишлінський: Так виглядає, що от є трохи грошенят, ми вхопили, за ці грошенятка щось зробили, не закінчили, далі рухаємося. Чому так? Є "середньострокове бюджетне планування".

Коли є пріоритетний проєкт і план уряду, урядова стратегія – це не набір слів, а реальний план дій, який забезпечений фінансами хоча б на трирічний термін. Усвідомлене рішення, що ми, наприклад, обрали Мистецький арсенал. Або ні. Сказали: "У нас немає грошей на тисячі квадратних метрів неопалюваних приміщень. Ми цього року і наступні три можемо собі дозволити виключно сходи Національного художнього музею. Більше немає грошей, але хоча б їх закінчимо і за якийсь час ви зможете піднятися цими сходами".

Це далі продовжується і призводить до неефективного витрачання грошей. Покоління директорів Арсеналу в щось вкладають, а потім немає можливості довести це до кінця. Далі потрібно вкласти вдвічі більше грошей, щоб завершити. 

Олеся Островська: Погоджуюся. Скільки за останні 10 років почали будувати музеїв і жоден з них не просунувся достатньо далеко.

Гліб Вишлінський: Коли говоримо про культурні інституції, це можна і треба планувати на тривалий час. Під них варто готувати інвестиції. Не можна стояти на місці, з'являються нові технології і можливості.

Порівняйте, як виглядало освітлення в магазинах десять років тому і як зараз. З'явилися нові лампи, які дають можливість набагато привабливіше представити будь-які продукти. А ти часто приходиш в український музей і відчуття, що повернувся в 80-ті роки минулого століття і нічого з того часу не змінилося, хіба що ціни на квиточки за вхід. 

Потрібно дивитися на систему фінансування культурних інституцій. Нарешті ми почали рухатися до грантів. Вони привабливі з точки зору ефективності використання коштів на культуру.

Маємо дивитися на те, що можемо собі дозволити. Коректно порівнювати частку ВВП. Для України це приблизно 0,4-0,5%.

Трохи зросла останнім часом після того, як пройшли найскладніші 2014-2015 роки. У сусідніх країнах вона або така сама, або може бути в півтора-два рази більшою. У кожній країні по-своєму рахують, але загалом це не рази; не можна сказати, що ми свідомо недофінансовуємо культуру відповідно до нашого рівня економічного розвитку. 

Але ми дуже багато вкладаємо за принципом постійного фінансування, яке не залежить від того, наскільки ці культурні інституції і їхнє керівництво витрачають сили на те, щоб принести максимальну користь.

А велика частка фінансування через такі інституції як, наприклад, Український культурний фонд й інші грантові можливості коштом держбюджету є надзвичайно важливою, бо стимулює до чогось нового на наявній базі. І дозволяє фінансувати тих, хто не є частиною державної системи. 

Ми на зовсім іншому рівні розвитку, коли потрібно дійсно показувати, яким є ефект, починаючи з найпростіших речей: кількість людей, яка прийшла на виставку, доходи від квитків, сувенірної продукції, видань, пов'язаних з виставкою. Наскільки ми просунулися до переліку продуктів, які пропонують найкращі іноземні конкуренти за увагу в спокійний неепідемічний час. Десь тут повинен бути баланс. 

Зараз багато хто обговорює останній серіал на Нетфлікс про радянські шахи. Але навіть у радянському спорті була жорстка конкуренція. Якщо у тебе немає фізичного потенціалу і суперможливостей, у тебе Союз грошей не вкладав, ти не був цікавим у спорті високих досягнень.

Життя є таким, що має бути конкуренція для розвитку. Сильніший повинен отримувати більше, тому що на круті виставки прийде набагато більше людей, які отримають ту користь, задля якої ми, платники податків, сплачуємо податки. А не просто для того, щоб комусь дати на 2000 гривень більшу зарплату.

Олеся Островська: З одного боку, це змушує сильних гравців робити такі проєкти, які будуть не унікально цінними, не історично важливими, а популярними тут і зараз. Щоб прийшло якомога більше людей. З іншого боку, що важливо — підтримувати чемпіонів, нарощувати їхній потенціал чи створювати загальне живильне середовище для всіх однаково?

Гліб Вишлінський: Знаю досвід Арсеналу, що насправді українське суспільство є настільки спраглим до яскравих культурних подій, що навіть за відсутності держфінансування подібні популярні виставки були прибутковими. Тут навіть немає такої великої потреби в держфінансуванні, в тому самому грантовому фінансуванні. Часто є приватні донори, які сприймають це як якийсь інструмент просування, інструмент корпоративної соціальної відповідальності.

Олеся Островська: Небагато цього є. І часом це теж ризикована штука. 

Гліб Вишлінський: Маю на увазі не те, що слід на цьому зосереджуватися. Я про те, що державі не потрібно це підтримувати.

Згадаймо минулорічну виставку імені Укрзалізниці на вокзалі. Чи є це чимось, що держава має підтримувати? Ні. І те, що це фінансувало держпідприємство – окреме питання. Але навіть якщо б його не підтримувало підприємство, воно могло би бути абсолютно прибутковим, зважаючи на кількість фотографій з цієї виставки, яку я бачив.

Думаю, для подібних речей, які є просто популярними інстаграм-виставками, маємо не витрачати держфінансування. Скоріше, питання в тому, що є проміжні варіанти. Коли це не є щось жорстко серйозне, глибоке, на що, як би не зосереджував зусилля, не прийде багато людей. 

З грантовими інституціями… Очевидно, в них є фахові ради і вони повинні ухвалювати рішення, що от ці речі ми профінансуємо, бо вони є важливими для мистецтва та культури України загалом. А оце, наприклад, проміжне, де ми би очікували заявки, де вкажуть, що це буде популярна виставка. Нам потрібно її дофінансувати, але розуміємо, що тут буде багато квитків.

З нашого боку проінвестуємо рекламну кампанію, тому що ця тема, яка легко сприйматиметься потенційними відвідувачами, дасть віддачу: наші сітілайти, білборди, реклама в метро та інтернеті спрацює, прийде багато людей і ми заробимо гроші на квитках. Відповідно, тут уже повинні бути не лише мистецькі аргументи, чому це потрібно фінансувати.

Друге питання теж цікаве: чи фінансувати лише лідерів чи й тих, хто є меншими… Я б тут думав про два рівні: як у міжнародних грантодавців є великі і малі гранти. Якщо ти маленький, повинен мати таку ж можливість отримати підтримку, але маленьку. А якщо великий, можеш претендувати на велику підтримку. Але в середовищі великих повинна бути конкуренція. І великий, який прийшов з сильним, продуманим, інноваційним проєктом, має більше ймовірності отримати гроші, ніж той великий, який хоче бути профінансованим на підтримку того, що і так робиться просто тому, що він великий.

Олеся Островська: Згодна. Виставки Арсеналу, котрим було найважче зустріти свого відвідувача, зібрати, – це були виставки, які стосувалися важливих і травматичних суспільних тем: війни на Донбасі, революції і зміни суспільного ладу як способу суспільного розвитку, питань охорони дитинства. Тобто ті речі, які вимагають напруження, інтелектуального зусилля, і нагадують людині про негативне інформаційне тло, практично не можуть достукатися до широкого кола, навіть якщо вони зроблені в популярний спосіб. Чи це значить, що від таких виставок маємо відмовитися? 

Гліб Вишлінський: Це не завжди культурний вимір, а історичний, суспільно-політичний. Тут поруч музей Голодомору, в який інвестували багато за одного президента, зараз доінвестовують. Чи це популярна тема? Чи багато там відвідувачів? Ні. Грошей витрачено чимало, буде ще більше. Чи ефективно? Не розбирався.

Олеся Островська: У нас є досвід, коли ми намагалися робити інакше, і він успішний. Це досвід виставки про історію Криму. Вона називалася "Дивовижні історії Криму".

Крім того, щоб розказати історію Криму, що це за місце, яка культурна траєкторія півострову, її додатковою метою було поновити в публічній свідомості Крим як частину нашої важливої історії. Але не відторгнути. Поновити не так, коли людина думає: "Боже, знову проблеми", а щоб людина відчувала цікавість, розбудити трішки пригодницький, дослідницькій дух. Спрацювало. 

Це було набагато популярніше, ніж виставки, які базувалися на сучасному мистецтві і, наприклад стосувалися війни Донбасу. Їх неймовірно складно робити, це багатоповерхова задача. І вони дуже дорогі. Економічно це значно більш затратно. Як говорив архітектор виставки Олександр Бурлака: "Треба зробити нарнію". З точки зору "затрати-дохід" такі заходи не можуть принести прибутку. Яку ж функцію тоді вони відіграють в економіці суспільства?

Гліб Вишлінський: Якщо вони розвивають візуальне сприйняття, що може призводити до появи нового більш просунутого покоління людей, які працюють в масовому мистецтві, в відеопродакшені. Прийде дитина, побачить, як це красиво зроблено, сама вирішить стати, наприклад, світлотехніком і працювати теж у культурній сфері. Думаю, все ж таки це те, що має фінансуватися, насамперед, із держкоштів. 

Якщо ми хочемо підтримувати з причин ідентичності пам'ять про те, що Крим є українським, то маємо про це говорити і держава повинна витрачати гроші. Вийде 100 000 людей, які згадають, що Крим – це не щось, що забрав Путін і ми забули. А це те, що треба забрати у Путіна і повернути до України.

Олеся Островська: Роблячи такі виставки в Арсеналі як "Дивовижні історії Криму", самими цими завданнями непомітно для себе створили додатковий ринок професійних послуг. Наприклад, з'явилася низка компаній, котрі вміють монтувати і створювати виставки. І вони змагаються на ProZorro в рамках різних тендерів. За останні п'ять років, коли ми інтенсивно за це взялися, бачимо, як росте коло. І з'явилося ще малесеньке коло архітекторів, котрі як ФОПи надають такі послуги для музеїв. 

Гліб Вишлінський: Загалом, ви створюєте середовище, кластер: коли є критична маса людей, які вміють це робити, вони починають розширювати ринок. Якби не було протягом останніх років усього цього руху в Арсеналі з цими складними виставками, не було би нових комерційних приватних проєктів, які були і в Лаврі , і в Укрзалізниці. Це економічний вплив, коли ти інвестував, а воно далі почало рости само. 

Олеся Островська: Уявімо: держава інвестує в інституцію, котра робить щось, що дає ефект кіл по воді, і ти маєш економіку, яка є жвавішою, де з'являються нові вміння, нові послуги. Начебто, це всім додає.

Гліб Вишлінський: І знижується ціна для тих, хто може робити це за вами. Бо коли ти перший раз маєш навчитися щось робити, це виходить дуже дорого. А коли поставив на потік, потім для якогось приватного організатора виставки це коштуватиме набагато дешевше. І коли якийсь куратор прийде до приватного спонсора і скаже, що ми можемо зробити з вами спільний проєкт, то покаже цьому спонсору бюджет, який вдвічі менший, ніж міг би бути, якби в нього не було потоку. І приватний спонсор скаже: "Окей, я можу це потягнути. Робимо виставку".

Олеся Островська: Думаю, це додає можливостей університетам. Наприклад, архітектори. Для них тепер є ширше поле діяльності. Вони можуть працювати не тільки з будівлями, а й з музеями всередині, з їхніми експозиціями. Це означає, що навчальні курси стають ціннішими. А це теж робочі місця для великої кількості людей. Однак такий ланцюжок взаємозв'язків дуже рідко бачать на рівні держави. Чому?

Гліб Вишлінський: У нас загалом велика проблема з оцінкою ефективності бюджетних витрат у будь-якій сфері. Така традиція…

Тобто: що зробив Арсенал? Провів виставку. Виставка – одна одиниця. Все. Більше ніщо не оцінюється. І тоді здається: "Виставка – одна – коштує настільки дорого? Навіщо? Можемо зробити 14 вистав за набагато менші гроші. Не заморочуйтеся. Нам потрібні цифри". Навіть не кількість відвідувачів. 

Нещодавно провели інвентаризацію в Секретаріаті Кабінету Міністрів і з'ясували, що за 29 років існування Української держави різні покоління сформували сотні різних звітів, які надають місцеві державні адміністрації до Кабінету Міністрів, на які ніхто не дивиться, тому що вже ті люди, яким для якоїсь цілі це колись було потрібним, уже не працюють, їхніх міністерств часто вже немає. Але все одно люди в цих нещасних обласних адміністраціях отримують гроші за те, що генерують ці звіти.

Усі починають сприймати кризу, в якій ми опинилися через поширення коронавірусу, джерелом можливостей. Часто, щоб відвідати музей, потрібно до нього приїхати. В Україні це простіше. Але якщо ти, наприклад, канадець українського походження і хочеш подивитися виставку "Бойчукізм"? Чому б не зробити продукт, який могли би побачити кілька сотень-тисяч канадських українців, які цікавляться тим, що на їхній батьківщині, звідки їхні корені, що було в час, коли їхні родичі ще жили на території України. Це могло би давати і додаткові доходи для самого музею. Це додатково продані квитки, додаткові відвідувачі, які інакше б не отримали можливість прийти до музею.

Можливо, українські культурні інституції не будуть світовими лідерами, менші бюджети, менші можливості. Але ніхто нам не заважає дивитися на те, що спрацьовує, а що – ні. Для мене цікавим є YouTube. Здається, нудний формат: люди годинами дивляться якісь відео, де часто просто одна людина говорить з іншою. Але подібні відео можуть мати мільйонні перегляди.

Якщо люди здатні  формувати таку велику аудиторію на цьому, хіба ми не можемо зробити те саме з витворами мистецтва, які коштують мільйони доларів? З мистецтвознавцями, які дійсно спираються на те, що вони і їхні колеги робили протягом поколінь, і де є цікава історія? 

Гліб Вишлінський:  Ми не сприймаємо культуру як інвестицію. Ставимося зазвичай до неї як до статті витрат, яка змагається з іншими: ми витратимо на культуру, а не на оборону чи охорону здоров'я. Але це велике вкладення в людський капітал, який потім виробляє більше доходів, більше забезпечує добробут громадян.

Олеся Островська: Ми зараз на другому поверсі Мистецького арсеналу. Це та частина, котру можемо відкривати тільки в теплий період року. Тут немає постійного опалення і саме тому ми так з Глібом одягнуті. У 2006 році в Мистецькому арсеналі почалися роботи над реконструкцією. По суті вони заморозились. Багато зусиль вклали в 2019 році. Наприклад, працювали над системою освітлення. Але зусилля зупинилися в 2020 році. Це фантастична ілюстрація підходу держави до своїх інституцій: ніколи не постійний і не послідовний. Часткові інвестиції, начебто без очікування, що вони повинні повернутися.

Гліб Вишлінський: Так виглядає, що от є трохи грошенят, ми вхопили, за ці грошенятка щось зробили, не закінчили, далі рухаємося. Чому так? Є "середньострокове бюджетне планування".

Коли є пріоритетний проект і план уряду, урядова стратегія не є набором слів, а реальним планом дій, який забезпечений фінансами хоча б на трирічний термін. Усвідомлене рішення, що ми, наприклад, обрали Мистецький арсенал. Або ні. Сказали: "У нас немає грошей на тисячі квадратних метрів неопалюваних приміщень. Ми цього року і наступні три можемо собі дозволити виключно сходи Національного художнього музею. Більше немає грошей, але хоча б сходи закінчимо і за якийсь час ви зможете по них піднятися".

І це далі продовжується і призводить до неефективного витрачання грошей. Покоління директорів Арсеналу в щось вкладають гроші, а потім немає можливості довести це до кінця. І далі потрібно вкласти в два рази більше грошей, щоб доробити. 

Олеся Островська: Погоджуюся. Скільки за останні 10 років почали будувати музеїв і жоден з них не просунувся достатньо далеко.

Гліб Вишлінський: Коли говоримо про культурні інституції, це можна і треба планувати на тривалий час. І під ці плани потрібно планувати інвестиції. Не можна стояти на місці, з'являються нові технології і можливості.

Порівняйте, як виглядало освітлення в магазинах десять років тому і як зараз. З'явилися нові лампи, які дають можливість набагато привабливіше представити будь-які продукти. А ти часто приходиш в український музей і відчуття, що повернувся в 80-ті роки минулого століття і нічого з того часу не змінилося, хіба що ціни на квиточки за вхід. 

Потрібно дивитися на систему фінансування культурних інституцій. Нарешті ми почали рухатися до грантового фінансування. Воно добре з точки зору  ефективності використання коштів на культуру.

Маємо дивитися на те, що можемо собі дозволити. Коректно порівнювати частку ВВП. Для України це приблизно 0,4-0,5% ВВП.

Трохи зросла останнім часом після того, як пройшли найскладніші 2014-2015 роки. В сусідніх країнах вона або така сама, або може бути в півтора-два рази більшою. В кожній країні по-своєму рахують, але загалом це не рази; не можна сказати, що ми свідомо недофінансовуємо культуру відповідно до нашого рівня економічного розвитку. 

Але ми надзвичайно багато фінансуємо за принципом постійного фінансування, яке не залежить від того, наскільки ці культурні інституції і їхнє керівництво витрачають сили на те, щоб принести максимальну користь.

А велика частка фінансування через такі інституції як, наприклад, Український культурний фонд й інші грантові можливості коштом держбюджету є надзвичайно важливою, бо стимулює, щоб придумувати щось нове на наявній базі. І дозволяє фінансувати тих, хто не є частиною державної системи. 

Ми на зовсім іншому рівні розвитку, коли потрібно дійсно показувати, яким є ефект, починаючи з найпростіших речей: кількість людей, яка прийшла на виставку, які доходи від квитків, сувенірної продукції, видань, пов'язаних з виставкою. Наскільки ми просунулися до переліку продуктів, які пропонують найкращі іноземні конкуренти за увагу в спокійний неепідемічний час. Десь тут має бути баланс. 

Зараз багато хто обговорює останній серіал на Нетфлікс про радянські шахи. Але навіть в радянському спорті була жорстка конкуренція. Якщо в тебе немає фізичного потенціалу і суперможливостей, у тебе Союз грошей не вкладав, ти не був цікавим в спорті високих досягнень.

Життя є таким, що має бути конкуренція, щоб був розвиток. І той, хто сильніший, той має отримувати більше, тому що на круті виставки прийде набагато більше людей, які отримають ту користь, задля якої ми, платники податків, і сплачуємо податки. А не просто для того, щоб комусь заплатили на 2000 гривень більшу зарплату.

Олеся Островська: З одного боку, це змушує сильних гравців робити такі проєкти, які будуть не унікально цінними, не історично важливими, а популярними тут і зараз. Щоб прийшло якомога більше людей. З іншого боку, що важливо — підтримувати чемпіонів, нарощувати їхній потенціал, чи створювати загальне живильне середовище для всіх однаково?

Гліб Вишлінський: Знаю досвід Арсеналу, що насправді українське суспільство є настільки спраглим до яскравих культурних подій, що навіть за відсутності держфінансування подібні популярні виставки були прибутковими для Арсеналу. Тут навіть немає такої великої потреби в держфінансуванні, в тому самому грантовому фінансуванні. Часто є приватні донори, які сприймають це як якийсь інструмент просування, як інструмент корпоративної соціальної відповідальності.

Олеся Островська: Небагато цього є. І часом це теж ризикована штука. 

Гліб Вишлінський: Маю на увазі не те, що потрібно на цьому зосереджуватися. Я скоріше про те, що державі не потрібно це підтримувати.

Згадаймо минулорічну виставку імені Укрзалізниці на вокзалі. Чи є це чимось, що держава має підтримувати? Ні. І те, що це підтримувало держпідприємство – окреме питання. Але навіть якщо б його не підтримувало підприємство, воно могло би бути абсолютно прибутковим, зважаючи на кількість фотографій з цієї виставки, яку я бачив.

Думаю, для подібних речей, які є просто популярними інстаграм-виставками, маємо не витрачати держфінансування. Скоріше, питання в тому, що є проміжні варіанти. Коли це не є щось жорстко серйозне, глибоке, на що, як би не зосереджував зусилля, не прийде багато людей. 

З грантовими інституціями… Очевидно, в них є фахові ради і вони мають приймати рішення, що от ці речі ми профінансуємо тому, що вони є важливими для мистецтва і для культури України загалом. А оце, наприклад, проміжне, де ми б очікували заявки, де вкажуть, що це буде популярна виставка. Нам потрібно її дофінансувати, але розуміємо, що тут буде багато квитків.

З нашого боку проінвестуємо рекламну кампанію, тому що ця тема, яка буде легко сприйнята потенційними відвідувачами, дасть віддачу: наші сітілайти, білборди, реклама в метро і в інтернеті спрацює, прийде багато людей і ми заробимо гроші на квитках. Відповідно, тут уже мають бути не лише мистецькі аргументи, чому це потрібно фінансувати.

Друге питання теж цікаве: чи фінансувати лише лідерів чи й тих, хто є меншими… Я б тут думав про два рівні: як у міжнародних грантодавців є великі і малі гранти. Якщо ти маленький, маєш мати таку ж можливість отримати таку ж підтримку, але маленьку. А якщо великий, можеш претендувати на велику підтримку. Але в середовищі великих має бути конкуренція. І великий, який прийшов з сильним, продуманим, інноваційним проектом, має більше ймовірності отримати гроші, ніж той великий, який хоче отримати гроші на підтримку того, що і так робиться просто тому, що він великий.

Олеся Островська: Згодна. Виставки Арсеналу, котрим було найважче зустріти свого відвідувача, зібрати, – це були виставки, які стосувалися важливих і травматичних суспільних тем: війни на Донбасі, революції і зміни суспільного ладу як способу суспільного розвитку, і питань охорони дитинства. Тобто ті речі, які вимагають напруження, інтелектуального зусилля, і нагадують людині про негативне інформаційне тло, практично не можуть достукатися до широкого кола, навіть якщо вони зроблені в популярний спосіб. Чи це значить, що від таких виставок маємо відмовитися? 

Гліб Вишлінський: Це великою мірою не культурний вимір, а скоріше історичний, суспільно-політичний. Тут поруч музей Голодомору, в який інвестували багато за одного президента, зараз доінвестовують за іншого. Чи це популярна тема? Чи багато там відвідувачів? Ні. Грошей витрачено багато, буде ще більше. Чи ефективно? Не розбирався.

Олеся Островська: У нас є досвід, коли ми намагалися робити в інший спосіб, і він успішний. Це досвід виставки про історію Криму. Вона називалася "Дивовижні історії Криму".

Крім того, щоб розказати історію Криму, що це за місце, яка культурна траєкторія Криму, її додатковою метою було поновити в публічній свідомості Крим як частину нашої важливої історії. Але не відторгнути. Поновити не так, коли людина думає: "Боже, знову проблеми", а щоб людина відчувала цікавість, щоб розбудити такий трішки пригодницький, дослідницькій дух. Спрацювало. 

Це було набагато популярніше, ніж виставки, які базувалися на сучасному мистецтві і, наприклад стосувалися війни Донбасу. Такі виставки робити неймовірно складно, це багатоповерхова задача. І вони дуже дорогі. Економічно це значно більш затратно. Як казав архітектор виставки  Олександр Бурлака: "Треба зробити Нарнію". З точки зору "затрати-дохід" такі виставки не можуть принести прибутку. Яку ж функцію тоді вони відіграють в економіці суспільства?

Гліб Вишлінський: Якщо вони розвивають візуальне сприйняття тощо, що може призводити до появи нового більш просунутого покоління людей, які працюють в масовому мистецтві, в відеопродакшені. Прийде дитина, побачить, як це красиво зроблено, сама вирішить стати, наприклад, світлотехніком і працювати теж у культурній сфері. Думаю, все ж таки це те, що має фінансуватися, насамперед, із держкоштів. 

Якщо ми хочемо підтримувати з причин ідентичності пам'ять про те, що Крим є українським, то маємо про це говорити і держава має на це витрачати гроші. Вийде 100 000 людей, які згадають, що Крим це не щось, що забрав Путін і ми про це забули. А це те, що треба в Путіна забрати і повернути до України.

Олеся Островська: Роблячи такі виставки в Арсеналі як "Дивовижні історії Криму", самими цими завданнями непомітно для себе створили додатковий ринок професійних послуг. Наприклад, з'явилася ціла низка компаній, котрі вміють монтувати і створювати виставки. І вони змагаються на ProZorro в рамках різних тендерів. За останні п'ять років, коли ми інтенсивно за це взялися, бачимо, як росте це коло. І з'явилося ще малесеньке коло архітекторів, котрі як ФОПи надають такі послуги для музеїв. 

Гліб Вишлінський: По суті, ви створюєте середовище, кластер: коли є критична маса людей, які вміють це робити, вони починають розширювати ринок. Якби не було протягом останніх років усього цього руху в Арсеналі з цими складними виставками, не було б нових комерційних приватних проектів, які і в Лаврі були, і в Укрзалізниці. Це і є економічний вплив, коли ти інвестував і воно далі почало рости само. 

Олеся Островська: Уявімо: держава інвестує в державну інституцію, котра робить щось, що дає ефект кіл по воді, і ти маєш економіку, яка є жвавішою, де з'являються нові вміння, нові послуги. Начебто, це всім додає.

Гліб Вишлінський: І знижується ціна для тих, хто може робити це за вами. Бо коли ти перший раз маєш навчитися щось робити, це виходить дуже дорого. А коли поставив це на потік, то потім для якогось приватного організатора виставки це буде коштувати набагато дешевше. І коли якийсь куратор прийде до приватного спонсора і скаже, що ми можемо зробити з вами спільний проект, то покаже цьому спонсору бюджет, який вдвічі менший, ніж міг би бути, якби в нього не було цього потоку. І цей приватний спонсор скаже: "Окей, я можу це потягнути. Робимо виставку"

Олеся Островська: Думаю, це додає можливостей університетам. Наприклад, архітектори. Для них тепер є ширше поле діяльності. Вони можуть працювати не тільки з будівлями, а й з музеями всередині, з їхніми експозиціями. Це значить, що навчальні курси стають ціннішими. А якщо вони стають ціннішими, це теж робочі місця для великої кількості людей. Однак цей ланцюжок взаємозв'язків дуже рідко бачать на рівні держави. Чому?

Гліб Вишлінський: У нас загалом велика проблема з оцінкою ефективності бюджетних витрат у будь-якій сфері. Така традиція…

Тобто: що зробив Арсенал? Провів виставку. Виставка – одна одиниця. Все. Більше ніщо не оцінюється. І тоді здається: "Виставка – одна – коштує настільки дорого? Навіщо? Можемо зробити 14 вистав за набагато менші гроші. Не заморочуйтеся. Нам потрібні цифри". Навіть не кількість відвідувачів. 

Нещодавно провели інвентаризацію в Секретаріаті Кабінету Міністрів і з'ясували, що за 29 років існування Української держави різні покоління сформували сотні різних звітів, які надають місцеві державні адміністрації до Кабінету Міністрів, на які ніхто не дивиться, тому що вже ті люди, яким для якоїсь цілі це колись було потрібним, уже не працюють, їхніх міністерств часто вже немає. Але все одно люди в цих нещасних обласних адміністраціях отримують гроші за те, що генерують ці звіти.

Усі починають сприймати кризу, в якій ми опинилися через поширення коронавірусу, якоюсь мірою як джерело можливостей. Часто, щоб відвідати музей, потрібно до нього приїхати. В Україні це простіше. Але якщо ти, наприклад, канадець українського походження і хочеш подивитися виставку "Бойчукізм"? Чому б не зробити продукт, який могли б побачити кілька сотень-тисяч канадських українців, які цікавляться тим, що на їхній батьківщині, звідки їхні корені, що було в час, коли їхні родичі ще жили на території України. Це могло б давати і додаткові доходи для самого музею. Це додатково продані квитки, додаткові відвідувачі, які інакше б не отримали можливість прийти до музею.

Можливо, українські культурні інституції не будуть світовими лідерами, менші бюджети, менші можливості. Але ніхто нам не заважає дивитися на те, що спрацьовує, а що ні. Для мене цікавим є YouTube. Здається, нудний формат: люди годинами дивляться якісь відео, де часто просто одна людина говорить з іншою людиною. Але подібні відео можуть мати мільйонні перегляди.

Якщо люди здатні таку велику аудиторію формувати на такому, хіба ми не можемо зробити те саме з витворами мистецтва, які коштують мільйони доларів? З мистецтвознавцями, які дійсно спираються на те, що вони і їхні колеги робили протягом поколінь, і де є дійсно цікава історія?