Реюніон Гаррі Поттера. Мої враження? Тепла документалка. Але залишилося багато питань

Радий, що реюнійон Гаррі Поттера вийшов гарною і теплою документалкою. 

Картина з’явилася 1 січня – до 20-річчя виходу першого фільму про хлопчика, який вижив. Загалом, я скептичний до будь-яких "20 років потому" та спекуляцій на почуттях фанатів, але тут декілька раз абсолютно щиро просльозився, дивлячись на ностальжі Денієла Редкліффа та Ко у вітальні гуртожитку Грифіндору. 

Спогадів про те: як відбувався кастинг; про перші почуття на зйомках; про досвід великих акторів на кшталт Гері Олдмена та Алана Рікмана. 

Фільм не вийшов особливо інформативним, але підкупляє щирістю Руперта Гріна, який ніби досі не вийшов з образу Рона, і гуморними діалогами Гелени Бонем Картер та Гері Олдмена. 

На сльозу пробивають сцени спогадів про вже померлих акторів: Алана Рікмана (професор Снейп), Річарда Гарріса (перший Дамблдор), Річарда Грифітса (дядя Вернон) та інших. Режисерам по-особливому вдалося віддати шану цим героям магічного світу. 

Не псує враження від фільму навіть фальшива Емма Вотсон та певна затягнутість всього цього дійства.

Наприкінці, щоб остаточно помножити тепло всередині та сльози в очах відданих фанатів франшизи, Роббі Колтрейн, персонаж Гегріда, скаже "Я помру, а Гегрід житиме роками". 

І ось тут я, поттероман з 20-річним стажем, вперше за всі роки засумнівався. 

Чи дійсно "Гаррі Поттер" – це книга на всі часи. Чи вдалося її авторці – Джоан Роулінг – створити те, що переживе її, мене та ще декілька поколінь після нас? Адже навіть саму письменницю на реюньйон не запросили через її трансфобські висловлювання у Twitter (у фільм включили лише нарізки з її старого інтерв’ю), що вкотре підкреслює актуальність нині популярної cancel culture.

Я переконаний, що для багатьох ця книжка стала культовою з певних суб’єктивних причин. 

Для когось (як для мене) – через паралельний процес дорослішання разом з головними героями. Для більш дорослого покоління вона знаменувала повернення до масового читання книжок, і особливо дитячої літератури (у західних країнах). Для України "Поттери" взагалі знаменували початок українського книговидавництва та масового продажу книг у чудовому перекладі видавництва Абабагаламага. 

І так, я звісно розумію, що світ добра і зла, дружби та любові, вірності та відповідальності, живе поза поколіннями, "крізь час та простір". Але способи донесення до масового читача та глядача цих цінностей теж змінюються. 

І, коли я вкотре перечитую та переглядаю цю історію, щоразу у мене виникає безліч питань до логіки усього магічного світу. Так чому ж вони не виникнуть вже й у тих, хто народився після виходу останньої книги та фільму. 

Чому трансгресувати і переміститись у магічному світі в інше місце можна за секунди, а щоб написати лист – "давай відправляй сову, і чекай три дні". Мені, представнику покоління, яке ще в дитинстві відправляло листи у конвертах і слинило марки, ця історія ще як-не-як зрозуміла, а тим, хто з дитинства звик до трьох месенджерів у смартфоні? 

Або питання про не особливо космополітичний світ "Поттера", який складається з трьох-чотирьох країн, типу Болгарії та Франції. Чи сучасні діти, які з дитинства мають у паспорті більше відміток про виїзд з країни, ніж деякі дорослі, зрозуміють цю британську локальність так само, як я?! Чи змусить їх прочитання останньої книжки записати відео у Тік Ток, так само як я колись у 2007 році вночі  рефлексував у ЖЖ?!

Це звісно все деталі. І так, це мене зачаровує, що у першому фільмі "Філософський камінь" у загальному залі Гоґвартсу зі стелі звисають справжні свічки, а сьогодні б вже це була намальована на компі графіка. 

Таких питань чимало, і якщо до цього моменту дочитали фанати Star Wars, вони напишуть коментар "I feel your pain bro". 

Прикро, але, схоже, нічого вічного немає, ні в кіно, і ні в літературі. Піду перечитаю всю серію, наспівуючи "Поки Фідель живий, я – іще малий".