Ферзевий гамбіт на Netflix: як побудований шаховий світ у серіалі

The Queen's Gambit – серіал, який змушує вмикати паузу не аби відволіктися, а щоб роздивитися кадр. Точніше хід. Так його дивляться люди, які розуміють шахи. І їм на рідкість подобається те, що вони бачать.

До сцен із шахами режисери часто підходять недбало, через що поєдинок на чорно-білому полі має грубі порушення.

Це і неправильно розставлені фігури, поставлена не тією стороною шахова дошка, ігнорування правил гри. Відтак на екрані – елементарні помилки. Тим приємніше бачити фільми. в яких позиція на дошці правдива, а ходи логічні та гарні. І це про The Queen’s Gambit.

Дивіться також: "Ретчед" – серіал 2020 року на Netflix. За місяць він приголомшив результатами

"Це неначе дивитись як хтось тримає бейсбольну биту. Якщо її тримають по центру, ти розумієш, що людина не грає у бейсбол", – пояснив Брюс Пандольфіні, один із консультантів серіалу. Він знаний у США тренер, а також автор десятків книг про шахи.

Шахових партій у фільмі багато. Тут і дружні поєдинки, і одночасна гра, і бліц партії, і міжнародні турніри.

Щоб їх правдиво зобразити, актори вивчали відеозаписи гри професійних шахістів. А юна акторка Ісла Джонстон, яка зіграла 9-річну Елізабет Гармон, в результаті відкрила в собі талант до шахів.

Для серіалу Пандольфіні розробив 350 шахових позицій – це в рази більше, ніж та кількість, яку коли-небудь створювали для фільму.

Ці високоякісні партії аналізують навіть на найпопулярнішому шаховому каналі ютубу.

Остання з них, фінальна партія Елізабет Гармон проти Василя Боргова, заснована на партії самобутнього українського гросмейстера Василя Іванчука, зіграній у 1993 році.

Крім того, як заявляє Каспаров у інтерв'ю, творці фільму постаралися, щоб максимально точно висвітлити атмосферу шахових турнірів 60-тих років. Для них це ще один привід для гордості.

І це справді час, коли радянським шахістам не було рівних у світі. Починаючи з кінця 40-х років і до розпаду СРСР, шахова корона постійно належала гравцям з Союзу. 

Щоправда, був короткий період з 1972 по 1975 роки, коли чемпіонство світу взяв американець Боббі Фішер. Він сенсаційно переміг радянську систему. І саме між ним і головною героїнею серіалу проводять паралель.

По всій країні створювали гуртки та клуби, школи, де працювали кваліфіковані тренери, випускники інститутів. Також відточили систему відбору молодих шахістів, регулярно проводили числені змагання. І масово друкували шахову літературу.

Тому гросмейстери та майстри гри з Союзу домінували на міжнародних змаганнях. Вони діяли однією командою, допомагаючи один одному з підготовкою та аналізом партій. Були і "договірні" матчі між членами радянської делегації для досягнення результатів, якими потім захоплювались мільйони любителів по всій країні.

Здавалось, що перемогти цю армію неможливо. Але це зробив американський юнак Боббі Фішер.

Окрім того, що він був щедро наділений талантом, Фішера вирізняли також висока працездатність та фанатична відданість шахам. Він приділяв їм увесь свій вільний час.

У 1958-му Фішер став наймолодшим гросмейстером в світі – у п’ятнадцять з половиною років. 

Аби конкурувати з радянськими шахістами, треба було мати доступ до найновіших шахових знань.

Фішер вивчив російську, щоб читати спеціальну літературу.

Врешті-решт усе це дозволило йому у 1972 році виграти титул чемпіона світу у Бориса Спаського в матчі з двадцяти однієї партії.

Образ головної героїні багато в чому натхненний Фішером. Що цікаво, сам Фішер був поганої думки про те, як жінки грають в шахи.

І в його часи, і пізніше, у 1983-му коли вийшла друком книга The Queen’s Gambit, жінки не грали разом з чоловіками.

Зробити Елізабет центральним персонажем твору в ті роки було сильним рішенням.

Після написання книги пройшло вісім років до того, як угорська шахістка Юдіт Полгар стане гросмейстеркою у 15 років, будучи на місяць молодшою за Фішера, коли той отримав титул гросмейстера. В подальшому вона принципово гратиме в чоловічих турнірах і своїми перемогами розгромить усталену думку, що жінка в шахах – не конкурент чоловіку.

Є і недоліки у зображенні шахового світу у серіалі. Вони незначні, зумовлені художньою необхідністю.

Перш за все – швидкість гри. Героям дається по дві години на 40 ходів, але суперники роблять ходи моментально, не задумуючись.

Гравці в таких умовах значно довше думали б над кожним ходом. Та це не справжній турнір, пересічному глядачеві не цікаво було б дивитись за статичними постатями нахиленими над дошкою.

Суперники не розмовляють між собою. Це прямо заборонено правилами. Дозволяється лише пропонувати нічию у партії, а також говорити "поправляю", коли хочеш змінити положення фігури, якщо вона не рівно стоїть. Бо правило "торкнувся фігури – ходи" справді існує.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Telegram: тільки корисна інформація для українських родин

Ще один художній прийом – ключові суперники Елізабет грають з нею тільки в останній партії турнірів. Насправді жеребкування більш випадкове і найсильніші суперники цілком можуть зустрітись і на початку турніра.

The Queen's Gambit однозначно задав новий рівень шахової гри на екрані. Враховуючи, що шахи у цьому серіалі насправді – не головне.

Сергій Уткін, для LIGA.Life